Республіка Амальфі

(Перенаправлено з Герцогство Амальфійське)

Республіка Амальфі (італ.: Repubblica di Amalfi) або герцогство Амальфі (італ.: Ducato di Amalfi, лат.: Ducatus Amalphitanus) — фактично незалежна торгівельна олігархічна морська республіка з центром у південно-італійському місті Амальфі, що існувала у IX-XI століттях. Амальфі та його територія входили в склад візантійського Неаполітанського герцогства, але поступово місто звільнилось з під візантійського сюзеренітету і вперше обрало власного префекта в 839 році. У X-XI століттях населення республіки Амальфі складало біля 50 000–70 000 чоловік[1]. Маленька південноіталійська республіка перетворилась на економічну потугу, торгову метрополію, купці якої домінували в середземноморській та італійській торгівлі в IX і X століттях, перш ніж була перевершена та витіснена іншими морськими республіками з північної Італії, такими як Піза, Венеція та Генуя. У 1073 р. республіка Амальфі втратила свою незалежність внаслідок нормандського завоювання і після пограбування в 1137 р. пізанським флотом остаточно занепала.

Республіка Амальфі
ПрапорГерб
Flag of the Republic of Amalfi.svgRegione-Campania-Stemma.svg
Дата створення / заснування 5 вересня 839
Офіційна мова латина
Континент Європа
Столиця Амальфі
Попередник Неаполітанський дукат
Наступний Сицилійське королівство і Візантійська імперія
Час/дата припинення існування 1037
Положення на карті
CMNS: Республіка Амальфі у Вікісховищі

Координати: 40°38′ пн. ш. 14°36′ сх. д. / 40.633° пн. ш. 14.600° сх. д. / 40.633; 14.600

ІсторіяРедагувати

ЗаснуванняРедагувати

Історія поселення Амальфі прослідковується до римських часів і навіть далі. Девіз на гербі міста звучить як "Descendit ex patribus romanorum".

За повідомленням Амальфітанської хроніки (Chronicon Amalphitanum), поселення Амальфі було засноване в 339 році групою римлян, які направлялись до нещодавно оголошеної нової столиці імперії Константинополя і зазнали кораблетрощі на узбережжі Апулії. Вони вирішили не продовжувати свою подорож, а оселитись на узбережжі затоки Салерно. Там вони заснували Амальфі - невелике рибальське селище, розташоване у неприступному місці між гірським хребтом Monti LattariI та Тірренським морем.

Менше ніж через 100 років після заснування Амальфі на територію Італії починають вторгатись варварські армії, що призводить до заснуванні на півострові Королівства остготів.

В складі ВізантіїРедагувати

 
Узбережжя Амальфі.

Внаслідок перемоги візантійського імператора Юстиніана над остготами у Готській війні (535—554 рр.), Амальфі разом з іншою територією Італії потрапляє під владу Візантії. Проте вже в 568 році в Італію вторгаються лангобарди, колишні союзники Візантії в Готській війні. Під проводом Альбойна їм вдається швидко захопити майже всю північну Італію і герцогства Сполето та Беневенто на півдні. Амальфі залишається на територіях, підвладних Візантії і щоб захистити поселення від вторгнення лангобардів, візантійці укріпили Амальфі і збудували в ньому фортецю (каструм). Стратегічне положення, яке займало Амальфі між горами та морем, зробило це скромне поселення важливим укріпленням під час двохсотрічних візантійсько-лангобардських війн. В 596 році місто отримало свого першого єпископа. У 661 візантійський імператор Констант II створив на землях центральної Італії, що залишались під владою Візантії Неаполітанське герцогство (дукат). Влада дуки Неаполя поширювалась на морські порти Амальфі, Гаета та Сорренто, які, проте, зберігали високий рівень автономності. Дукат карбував монети з профілем візантійського імператора та написами грецькою мовою, яка була офіційною мовою цього державного утворення.

 
Кафедральний собор в Амальфі

Амальфійці, що мешкали між морем і горами, які ізолювали їх від інших візантійських міст Італійського півострова, не мали іншого вибору, як продовжувати свою діяльність, пов'язану з морем і морською торгівлею. Користуючись своїм місцезнаходженням серед неприступних скель на морському узбережжі, в VIII-IX століттях Амальфі набув значення важливого морського торгового міста. Амальфійці торгували з Єгиптом і Сирією зерном своїх сусідів, сіллю з Сардинії та рабами зі слов'янських земель. На отримані золоті динари амальфійці закуповували візантійський шовк, щоб перепродати його в Європі. Фернан Бродель зазначає, що амальфійські торговці зерном користувалися привілейованими позиціями в ісламських портах. Купці Амальфі широко використовували в торгівлі золоті монети вже в IX столітті, тоді як більша частина Італії, не кажучи про інші європейські країни, ще працювали в умовах бартерної економіки. З відродженням у IX столітті середземноморської торгівлі, Амальфі і Гаета зайняли провідні позиції у торгівлі зі Сходом, в той час як майбутній лідер європейської східної торгівлі - Венеція була в ще зародковому стані.

У 812 році імператор Візантії закликав своїх італійських васалів підтримати візантійський флот у Сицилії в його боротьбі з арабськими піратами, але неаполітанський герцог Антим проігнорував імператорський наказ. У той же час міста Гаета та Амальфі, що формально входили в склад герцогства, відправили свої флоти на Сицилію. Такі протиріччя між Неаполітанським герцогством і його сюзереном дозволили Амальфі і Гаеті поступово вийти з під контролю Неаполя, в той же час не потрапляючи під прямий контроль Візантії.

Греко-неаполітанський вплив не завадив жителям Амальфі насолоджуватися суттєвою "периферійною автономією", яка з часом тільки посилювалась. Це сприяло значному розвитку поселення як торгового міста. Цьому також значно сприяло підтримання добрих стосунків з Неаполем та Візантією. До 836 року торгові зв'язки Амальфі поширювались від територій південної Італії до Сицилії та Північної Африки, що перебували на той час під арабським пануванням. Усі найкращі товари з Африки та Сходу - золото, дорогоцінності, шовк і спеції доставлялись у Європу купцями з Амальфі.

Отримання незалежності і розквітРедагувати

 
Республіка Амальфі (Амальфійське герцогство) та інші держави Італії у X столітті.

У 838 р. місто, що формально знаходилось під владою Візантії, було захоплено суперником Візантії - ломбардським князівством Беневенто, що за князя Сікарда находилось на піку своєї могутності. Сікарду вдалось захопити Амальфі з моря, за допомогою зрадників, які провели його через захисні морські укріплення.

У 839 році амальфійці звільнились від ломбардського панування і обрали власного префекта, що стало важливим кроком до набуття фактичної незалежності, хоча формально Амальфі продовжувало знаходитись під владою Візантії. Сусіднє поселення Атрані також брало участь у цих виборах. Більша частина Соррентійського півострова стала частиною республіки Амальфі - узбережжя від Капрі до В'єтрі та від Граньяно до Трамонті в глибині материка. Усі жителі називали республіки називались амальфітанцями, за виключенням жителів Атрані, яке мало власне самоврядування.

Згодом амальфійці в своєму протистоянні з князівством Беневенто допомогло звільнити з полону в Трані брата вбитого в 841 році Сікарда - Сіконульфа, що призвело до затяжної громадянської війни в Беневенто з залученням обома сторонами арабських найманців з Сицилійського емірату і зрештою до розподілу цього князівства між ворогуючими сторонами з утворенням нового князівства зі столицею в Салерно.

У 849 р. флот Амальфі, разом із флотами Неаполя і Гаети прийшов на допомогу папі Леву IV під час нападу сарацинів на Рим і грав важливу роль в переможній битві при Остії.

 
Територія Республіки Амальфі на півострові Сорренто і головні укріплення

У 897 р. самоврядна республіка, все ще номінально підвладна Візантійській імперії, зазнала поразки у війні із Сорренто, яке підтримував Неаполь, в результаті якої її префекта було захоплено в полон і пізніше викуплено городянами.

У 903 році амальфійці об'єднали зусилля з Неаполем для спільної атаки на арабів, що утвердились на березі річки Гарільяно[2]. Однак об'єднані сили Амальфі та Неаполя були відкинуті мусульманами та їх союзниками, італійською морською республікою Гаета. В той же час, у 915 році Амальфі не приєднався до об'єднаної християнської армії на чолі з папою Іваном Х, яка у вирішальній битві перемогла арабські війська при Гарільяно, не дивлячись на те, що в ній приймали участь майже усі християнські державні утворення півдня Італії - як візантійські, так і лангобардські, зокрема Гаета і Неаполь. Це, швидше за все, було пов’язано з тим, що з 909 року Амальфі активно торгував з Фатимідським халіфатом і не хотів ризикувати відносинами з цим потужним торговим партнером[2].

У 914 р. префект Мастал I був призначений першим суддею. У 957 році, префекта Мастала ІІ було обрано герцогом (дюком або дожем) республіки. В наступному році його було вбито і громадяни обрали герцогом Сергія І , що започаткував нову династію, що правила містом безперервно протягом наступних 115 років, за винятком періоду 1039–1052 рр. Короткий період часу з 981 по 983 рік Амальфійська республіка керувала князівством Салерно. З того часу республіка збільшує свою економічну могутність, її купці впродовж століття домінують у середземноморській та італійській торгівлі, допоки цю роль не перебрали на себе інші морські республіки з північної Італії - Піза, Генуя і Венеція.

Арабський мандрівник Ібн Хаукаль, так описував Амальфі в 977 році, під час довгого правління герцога Мансо I:

... найблагополучніше ломбардське місто, найблагородніше, найславетніше своїми діяннями, найбагатше і найпишніше. Територія Амальфі межує з Неаполем, теж гарним містом, але менш важливим, ніж Амальфі.

В 987 році папа Іван XV підвищив ранг єпископства Амальфі до архієпископства.

З 1034 року Амальфі тимчасово потрапило під контроль лангобардського князівства Капуї, а в 1039 році - князівство Салерно.

Норманське завоювання і занепадРедагувати

 
Рожер ІІ, король Сицилії

У 1073 році нормандець Роберт Гвіскар завоював місто і взяв титул dux Amalfitanorum («герцог амальфітанців»). Хоч Амальфі втратило незалежність але отримало від Роберта достатньо широкі права самоврядування і до завоювання міста племінником Гвіскара, Рожером ІІ в 1127 році насолоджувалось значною автономією..

Папа Григорій VII, що намагався припинити подальші завоювання Роберта Гвіскара, відлучив його в 1074 від церкви, але в 1080 зняв відлучення і передав Гвіскару в лен всі зайняті ним землі (зокрема Амальфі і Салерно), розраховуючи на його допомогу в боротьбі з імператором Генріхом IV. У 1084 Роберт Гвіскар дійсно прийшов на допомогу папі Григорію VII, обложеному в Римі імператором і витіснив війська Генріха IV з міста, але при цьому його власна армія розгромили і пограбувала Рим.

В 1087 році якісь кораблі з Амальфі на чолі з дворянином Панталеоне взяли участь спільно з флотами Пізи та Генуї в успішному нападі на прибережне африканське місто Махдія, що належало династії іфрікійських Зірідів і слугувало базою берберським піратам.

У 1096 р. Амальфі підняло антинорманське повстання, яке було придушене у 1101 р.

У жовтні 1126 року за часів третього герцога Апулії Вільгельма (Гульємо) ІІ, Амальфі, який користувався широкою адміністративною автономією уклав угоду про торгівлю з Республікою Піза. Цей договір був результатом дружніх стосунків, що існували між двома морськими містами протягом кількох десятиліть. Але в 1127 році Вільгельм ІІ помирає бездітним і права на Апулію заявляє король Сицилії Рожер ІІ, племінник Роберта Гвіскара.

В 1130 році Амальфі знову повстало проти норманської зверхності. На вимогу Рожера ІІ віддати ключі від кафедрального собору міста і його укріплень амальфійці відповіли відмовою. В 1131році війська короля Сицилії Рожера ІІ на чолі з еміром Іоаном здійснили марш на Амальфі сушею, а емір емірів (адмірал) Георгій Антіохійський заблокував місто з моря, створивши базу для сицилійського флоту на о.Капрі та знищував усі амальфійські кораблі, що виходили в море. Місто було змушене капітулювати. Після завоювання Амальфі Рожер ІІ скасував широкі права самоврядування, що були надані місту Робертом Гвіскаром..

У 1137 році під час війни Рожера ІІ із папою римським Іннокентієм ІІ і римським імператором Лотарем ІІ, об'єднана армія папи та імператора вторглась в південну Італію у супроводі фоту з 46 кораблів союзної імператору Пізанської республіки. Пізанський флот взяв в облогу Салерно, а також захопив і пограбував ослаблене стихійними лихами Амальфі, вважаючи, що умови договору між Пізою і Амальфі від 1126 року тепер не діють, оскільки Амальфі формально увійшло до земель Сицилійського королівства Рожера ІІ. Імператор Лотар ІІ в якості своєї частки здобичі від пограбування Амальфі забрав копію Пандектів Юстиніана, яка була знайдена в місті.

Не дивлячись на те, що згодом Рожеру ІІ вдалось перемогти усіх своїх потужних супротивників і навіть полонити в 1139 р. папу Іннокентія ІІ та змусити його визнати себе королем Сицилії, розграбоване пізанцями і позбавлене норманами самоврядування Амальфі почало стрімко занепадати, а роль головних комерційних посередників на території південної Італії перебрали на себе іноземці - переважно торговці з морських республік Піза та Генуя.

Хоча республіка Амальфі так і не відновила свою незалежність після 1137 р., місто Амальфі все ще грало важливу роль в морської торгівлі протягом наступних 200 років, поки 25 листопада 1343 року землетрус та цунамі не знищили більшу частину міста, а найголовніше - приміщення старого арсеналу, де будувались кораблі амальфійського торгового флоту.[1]

Титул "Герцог Амальфі" був пізніше відроджений в XIV столітті як титул, який використовувався в межах Неаполітанського королівства.

Перша торгова морська республікаРедагувати

 
Експансія торгових інтересів Амальфі в IX-XI ст.

Золотий вік Амальфі припав на IX-XI сторіччя, коли Амальфі стало першою незалежною від візантійців торговою морською республікою і багато в чому стала передвісником таких пізніше знаменитих італійських морських республік, як Піза, Генуя та Венеція.

Як і у випадку з багатьма іншими морськими республіками, такими як Анкона, Гаета, Рагуза чи Венеція, набуттю незалежності республіки Амальфі сприяло її знаходження в спірній прикордонній зоні між Візантією та новими варварськими державами, де влада потужних сусідів не була міцною і стабільною. Після того, як амальфійці звільнилися від ломбардської зверхності, вони не повернулися під контроль візантійського неаполітанського герцогства, а натомість заявили про свою незалежність[2]. Після 839 року Амальфі існувала як фактично незалежна республіка і створила власну морську торгову імперію.

Амальфі була першою з морських республік, що почала відігравати важливу роль міжнародній торгівлі і запровадила масштабні торгові операції з країнами Сходу - Візантією, Єгиптом, Сицилією і Тунісом. Амальфійські купці зруйнували арабську монополію на середземноморську торгівлю і ще в Х столітті заснували свої торгові представництва в Південній Італії та на Близькому Сході. Амальфійці також першими заснували свою торгову колонію в Константинополі і протягом X-XI століть мали там своє активне торгове представництво. Амальфі також встановило міцні зв'язки з Фатімідським халіфатом в Північній Африці[3]. Амальфійці створили латинські християнські форпости на узбережжі Леванту близько 1040 року, а також заснували прихистки для християнських паломників в Єрусалимі та Антіохії. Протягом 10-11 століть Амальфі домінував у торгівлі з Північною Африкою та Левантом[4], а одним із основних видів експорту з Амальфі в середні віки був каштан[5].

Серед найважливіших досягнень Республіки Амальфі є Морський кодекс Амальфі, кодифіковані норми морського права, які були прийняті багатьма іншими морськими державами Середземномор'я і залишались чинними протягом всього Середньовіччя. Цивільний кодекс міста також був дуже прогресивним для свого часу.

Спадщина республіки АмальфіРедагувати

 
Пам'ятник винахіднику компаса Флавіо Джоя. Амальфі

Амальфійський хрест використовувався на прапорі Амальфі за сотні років до того, як став називатися "мальтійським".

Сучасне морське право розвинулось з середньовічного Морського кодексу Амальфі і дотепер багато в чому базується на закладених в ньому принципах.

Найважливішим внеском Амальфі за наступні 200 років після втрати незалежності стало удосконалення морського корпусного компасу. Між 1295 і 1302 роками Флавіо Джоя перетворив компас з голки, що плаває у воді, на те, що ми використовуємо до сьогодні - коробку з нанесеною розою вітрів і намагніченою стрілкою компаса, яка обертається на 360 градусів у герметичній рідині.[1]

Правителі АмальфіРедагувати

ПрефектиРедагувати

Час префектури не є точно відомим.

ПатриціїРедагувати

Час правління патриціїв також не є добре відомим.

ГерцогиРедагувати

Мастал був обраний герцогом у 957 або 958 після досягнення повноліття

У 1073 році Амальфі було завойоване герцогом Апулії Робертом Гвіскаром, який призначив свого сина Гі герцогом Амальфійським. Амальфі двічі повставало проти завойовників, обираючи своїх кандидатів на герцогський престол.

Див. також:Редагувати

ПриміткиРедагувати

  1. а б в D., Aczel, Amir (2001). The riddle of the compass : the invention that changed the world (1st ed.). New York: Harcourt. ISBN 0151005060. OCLC 45102891.
  2. а б в 1965-, Skinner, Patricia (1995). Family power in southern Italy : the duchy of Gaeta and its neighbours, 850-1139. Cambridge: Cambridge University Press. ISBN 052146479X. OCLC 30112695.
  3. R., Mathews, Karen (2018). Conflict, commerce, and an aesthetic of appropriation in the Italian maritime cities, 1000-1150. Leiden. ISBN 9789004335653. OCLC 1007067413.
  4. Medieval Italy : texts in translation. Jansen, Katherine Ludwig, 1957-, Drell, Joanna H., 1965-, Andrews, Frances. Philadelphia: University of Pennsylvania Press. 2009. ISBN 978-0812206067. OCLC 828621064.
  5. Ecologies and economies in medieval and early modern Europe : studies in environmental history for Richard C. Hoffmann. Bruce, Scott G. (Scott Gordon), 1967-. Boston: Brill. 2010. ISBN 9789047444572. OCLC 671307987.

Джерела:Редагувати

  • Dizionario Biografico degli Italiani. Rome, 1960—Present.
  • Skinner, Patricia. Family Power in Southern Italy: The Duchy of Gaeta and its Neighbours, 850—1139. Cambridge University Press: 1995.
  • Norwich, John Julius. The Normans in the South 1016—1130. London: Longmans, 1967.
  • Norrwich, John Julius. The Kingdom in the Sun 1130—1194. London: Longmans, 1970.
  • Curtis, Edmund. Roger of Sicily and the Normans in Lower Italy 1016—1154. New York: G. P. Putnam's Sons, 1912.
  • Matthew, Donald. The Norman Kingdom of Sicily (Cambridge Medieval Textbooks). Cambridge University Press, 1992.
  • Houben, Hubert (translated by Graham A. Loud and Diane Milburn). Roger II of Sicily: Ruler between East and West. Cambridge University Press, 2002.
  • Chalandon, Ferdinand. Histoire de la domination normande en Italie et en Sicilie. Paris, 1907.