Гапон Георгій Аполлонович

Гапо́н Гео́ргій Аполло́нович (рос. Гапон Георгий Аполлонович, 5 (17) лютого 1870(18700217), с. Білики, Кобиляцький повіт, Полтавська губернія, Російська імперія (нині Кобеляцький район, Полтавська область, Україна) — 28 березня (10 квітня) 1906, Озерки, Петербурзька губернія, Російська імперія) — священник Російської православної церкви українського походження. Ініціатор подачі мирної петиції Миколі II, яка закінчилася побоїщем і масовими смертями («Кривава неділя», 1905).

Георгій Аполлонович Гапон
рос. Георгий Аполлонович Гапон
Священник Гапон.jpg
Народився 5 (17) лютого 1870(1870-02-17)
с. Білики, Кобиляцький повіт, Полтавська губернія, Російська імперія
Помер 28 березня (10 квітня) 1906(1906-04-10) (36 років)
Озерки, Петербурзька губернія, Російська імперія
·повішення
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія
Національність українець
Діяльність Священик
Alma mater Полтавська духовна семінарія (1893) і Санкт-Петербурзька духовна академія (1903)
Знання мов російська[1]
Конфесія Православ'я
Автограф Подпись Гапона.jpg

ЖиттєписРедагувати

Ранні рокиРедагувати

Народився с. Білики Кобеляцького повіту Полтавської губернії, в селянській сім'ї (за сімейними переказами, козацького походження). Батько Гапона, Аполлон Федорович, був заможним селянином, користувався великою повагою односельців і протягом 35 років обирався писарем. Мати була простою неписьменною селянкою [2].

Дитинство Гапона пройшло у рідному селі, де він займався селянською працею та, допомагаючи батькам, пас овець, телят та свиней. У дитинстві Гапон був дуже релігійний і відрізнявся схильністю до містики; любив слухати розповіді про життя святих і мріяв, як вони, творити чудеса. Найбільше враження на нього справив розповідь про святого Іоанна Новгородського, якому вдалося осідлати диявола і з'їздити на ньому в Єрусалим. Гапон став мріяти про той день, коли і йому випаде нагода «зловити чорта» [3]. У віці 7 років був відданий у початкову школу, де виявив великі здібності до навчання. За порадою сільського священика батьки вирішили віддати сина на навчання до духовного училища. Успішно склавши вступний іспит, Гапон вступив до другого класу Полтавського духовного училища. В училищі відрізнявся допитливістю і був одним із найкращих учнів. Викладач училища Іван Трегубов, який був відомим толстовцем, давав Гапону заборонені твори Льва Толстого, які справили на нього великий вплив [4].

У 1894 році Гапон одружився з купецькою дочкою і за її порадою вирішив прийняти духовний сан. Про свій намір він розповів полтавському єпископу Іларіону, і той обіцяв йому заступатися, сказавши, що йому потрібні такі люди, як Гапон. У тому ж році Гапон був висвячений спочатку в диякони, а потім і в священики. За рішенням єпископа Іларіона отримав посаду священика у безприходній церкві Усіх Святих при полтавському цвинтарі. Як священик Гапон виявив неабиякий талант проповідника, і на його проповіді почало стікатися безліч народу. Намагаючись узгоджувати своє життя з християнським вченням, Гапон допомагав біднякам і погоджувався безоплатно здійснювати духовні послуги для бідних парафіян із сусідніх церков. У вільний від богослужінь час Гапон влаштовував співбесіди на релігійні теми, які збирали багато слухачів, хоча церква і була безприбутковою [5]. Зростання популярності молодого священика призвело до його конфлікту зі священиками сусідніх парафій, які стали говорити, що він викрадає у них паству. Гапон, зі свого боку, звинувачував їх у фарисействі та лицемірстві [6].

Після закінчення духовного училища Гапон вступив до Полтавської духовної семінарії. Під час навчання в семінарії опинився під впливом іншого толстовця — Ісаака Фейнермана, що прийшов з Ясної Поляни. Продовжуючи навчання у семінарії, Гапон почав відкрито висловлювати толстовські ідеї, що призвело до конфлікту з семінарським начальством. Йому пригрозили позбавленням стипендії, у відповідь на те, що він заявив, що сам відмовляється від стипендії, і став підробляти приватними уроками. В 1893 успішно закінчив семінарію, проте через конфлікт з семінарським начальством не отримав диплому першого ступеня, що давав право на вступ до університету. Після закінчення семінарії влаштувався працювати у земській статистиці і продовжував підробляти приватними уроками [7]. 1894–1898 — священник у полтавському храмі Всіх Святих.

1898 року від раптової хвороби померла молода дружина Гапона. Залишилося двоє маленьких дітей — Марія та Олексій [8]. Ця подія стала поворотним моментом у житті Гапона. Щоб позбутися важких думок, він поїхав до Санкт-Петербурга вступати до духовної академії. Хоча диплом другого ступеня не давав йому права на вступ до академії, Гапон зумів заручитися підтримкою єпископа Іларіона, який перебував у дружніх стосунках з обер-прокурором Святійшого Синоду Костянтином Побєдоносцевим. Отримавши рекомендаційний лист від Іларіона, Гапон з'явився до Побєдоносцева і за його протекцією та протекцією товариша обер-прокурора - Володимира Саблера вступив на 1-й курс академії [9].

Проте навчання у духовній академії швидко розчарувало Гапона. У предметах, що викладаються, він бачив тільки мертву схоластику, яка не давала йому відповіді на питання про сенс життя. Втративши душевну рівновагу, Гапон закинув навчання і влітку 1899 поїхав поправляти здоров'я в Крим. У Криму він відвідував місцеві монастирі, роздумуючи, чи не піти йому в ченці, однак вирішив, що життя в монастирі несумісне зі служінням народу. Великий вплив на Гапона справило знайомство з художником Василем Верещагіним, який радив йому скинути рясу та працювати на благо народу[10], і ліберальним вірменським публіцистом Григорієм Джаншієвим[11].

Повернувшись до Санкт-Петербурга, Гапон почав брати участь у благодійних місіях, які займалися християнською проповіддю серед робітників. У цей час у Санкт-Петербурзі діяло Товариство релігійно-морального просвітництва, яке на той час очолював протоієрей Філософ Орнатський, і Гапону було запропоновано взяти участь у його роботі. У 1899 році Гапон почав виступати як проповідник у Церкві Милуючої Божої Матері в Галерній Гавані на Василівському острові. Старостой цієї церкви на той час був Володимир Саблер. Проповіді Гапона збирали безліч людей, і нерідко церква не вміщала всіх слухачів, число яких досягало 2000[12]. Галерна Гавань була місцем проживання пітерських босяків, і Гапон нерідко проводив цілі дні, спілкуючись із мешканцями горьківського «дна». У своїх проповідях він виходив з тієї думки, що праця є основою і сенсом життя[13], і намагався пробудити в слухачах свідомість своєї людської гідності[14]. Проте Гапон був задоволений своєї діяльністю проповідника. Зіткнувшись із бідняками, він став задаватися думкою, як реально допомогти цим людям повернутися до людського життя[12].

1900 року Гапон був призначений на посаду настоятеля сиротинця святої Ольги, а також законовчителя та священика притулку Синього Хреста. Ці притулки утримувалися на пожертвування людей вищого світу, і незабаром молодий священик набув популярності у петербурзьких придворних колах. За словами Гапона, особливий вплив він мав на придворних дам, які бачили в ньому мало не пророка, покликаного сповістити нові істини і розкрити таємне значення вчення Христа[15]. Декілька разів Гапон запрошувався служити на урочистих святах разом зі святим Іоанном Кронштадтським, який справив на нього сильне враження[16]. Іншим часом Гапон служив літургію з ректором духовної академії, майбутнім патріархом Сергієм (Страгородським)[17]. Він також нерідко відвідував Релігійно-філософські збори, що проходили під головуванням Сергія в Петербурзі. Одночасно Гапон продовжував працювати серед пітерських робітників і бідняків, серед яких він незабаром набув великої популярності. Йому нерідко траплялося відстоювати бідну людину від різних несправедливостей, чим він викликав до себе неприхильність і ворожнечу з боку можновладців[18].

Влітку 1902 року через конфлікт із опікунською радою Гапон був усунений з посади настоятеля притулку Синього Хреста. У ході конфлікту, що загострився, Гапон налаштував свою численну паству проти опікунської ради. За свідченням товариша по службі Гапона священика Михайла (Попова), вже тоді Гапон славився вмінням керувати натовпом. На адресу опікунів почали надходити погрози, а на вулиці в них стали кидати каміння[19]. Ідучи з притулку, Гапон забрав із собою вихованку Олександру Уздальову, яку закінчила курс, яку згодом зробив своєю громадянською дружиною (за канонами православної церкви вдовий священик не має права на повторний шлюб). У тому ж році він був відрахований з 3-го курсу академії, причому причиною виключення була несдача Гапон перехідних іспитів[20]. Голова опікунської ради Микола Анічков написав на Гапона донос до Охоронного відділення, і Гапон був викликаний туди на допит[21]. Ця подія стала приводом для його знайомства з Департаментом поліції.

Восени 1902 року Гапон був відновлений у духовній академії з протекції митрополита Антонія (Вадковського), який надавав йому заступництво. Є відомості, що у відновлення Гапона в академії зіграв свою роль Департамент поліції[22]. У 1903 році Гапон успішно закінчив академію, написавши дипломну роботу на тему «Сучасне становище приходу в православних церквах, грецькій та російській», і отримав посаду священика при тюремній церкві святого Михайла Чернігівського Міської пересильної в'язниці [23].

Політична кар'єраРедагувати

Восени 1902 Гапона познайомили з начальником Особливого відділу Департаменту поліції Сергієм Зубатовим [24], що займався створенням підконтрольних поліції робітничих спілок, і Гапону було запропоновано взяти участь у цій роботі. Мета Зубатова полягала в тому, щоб створенням легальних робітничих організацій паралізувати вплив, який робить на робітників революційна пропаганда. Зубатову вдалося створити успішно діючі організації в Москві, Мінську та Одесі, а в 1902 роув він спробував перенести свій досвід в Петербург, де було засновано Товариство взаємного допомоги робітників механічного виробництва[25]. Гапон був залучений до справи організації як популярний у середовищі священник[26].

Запорукою успіху нової організації Гапон вважав принцип робочої самодіяльності, коли справа ведеться не чинами поліції, а гуртком робітників, що перейнялися свідомістю власних інтересів [27]. Доповідь Гапона була співчутливо зустрінута у міністерстві внутрішніх справ, і 15 лютого 1904 року новий статут товариства був затверджений заступником міністра Петром Дурновим [28].

30 серпня 1903 на Виборзькій стороні на гроші робітників[29] була відкрита перша чайна-клуб, що стала центром нового товариства [30]. Ставши на чолі організації, Гапон швидко вилучив із нього ставлеників Зубатова і призначив на всі відповідальні посади своїх людей. У лютому 1904 року міністерство внутрішніх справ затвердило написаний Гапоном статут профспілки, і незабаром він був урочисто відкритий під назвою «Збори російських фабрично-заводських робітників Санкт-Петербурга». З травня 1904 року розпочалося відкриття нових відділів «Зборів» у різних частинах міста. Загалом до кінця року було відкрито 11 відділів. Відкриття відділів не було передбачено статутом, але Гапон досягав свого, діючи «нахабством»: наймав приміщення і запрошував на освячення градоначальника, після чого поліцейська влада вже не втручалася і видавали дозвіл[31]. Так вдалося поширити діяльність Зборів по всьому Петербургу.

Влітку 1904 року Гапон, порушуючи статут, спробував поширити діяльність «Зборів» на інші міста. З цією метою він здійснив поїздку до Москви, Києва, Харкова та Полтави. У Москві та Києві Гапон відвідував місцеві зубатівські організації та в присутності робітників критикував їхню діяльність, ставлячи приклад успіхи своєї робочої організації в Петербурзі. При цьому він переконував робітників відмовитися від зв'язків з адміністрацією та організуватися на засадах самодіяльності[32].

На початку грудня 1904 року з Путилівського заводу за рішенням майстра Тетявкіна було звільнено четверо робітників — членів «Зборів»: Сергунін, Суботін, Уколов та Федорів. За твердженням адміністрації, їх було звільнено на законній підставі. Однак у середовищі робітників поширилася чутка, що вони звільнені за приналежність до гапонівських «Зборів». За інформацією І. І. Павлова, керівники Путилівського заводу були стурбовані стрімким зростанням Нарвського відділу «Зборів», який погрожував увібрати в себе всіх робітників заводу[33]. Інцидент зі звільненням робітників розглядався в Нарвському відділі, і там було вирішено, що їх звільнено незаконно, про що було доведено до відома Гапона[34]. Повернувшись із Нарвського відділу, Гапон заявив своїм співробітникам, що бачить у звільненні виклик, кинутий «Зборам» з боку капіталістів. Гапон сказав, що «Збори» повинні заступитися за своїх членів і що інакше вони нічого не варті і він сам з них вийде [35]. За підсумками голосування було прийнято рішення: у разі невиконання вимог робітників оголосити страйк на Путилівському заводі та пред'явити адміністрації ширші економічні вимоги; якщо і тоді вимоги не будуть виконані, поширити страйк ще на кілька заводів і пред'явити ще більші вимоги; якщо ж і цього разу заводчики не поступляться, звернути страйк на загальний і використовувати його для подачі петиції[36][37]. 28 грудня депутації від робітників з'явилися до директора Смирнова та фабричного інспектора Чижова, і ті відмовили їм у всіх вимогах.

4 січня Гапон на чолі депутації з'явився до директора Путилівського заводу Смирнову та зачитав йому перелік економічних вимог. З приводу кожного пункту вимог Гапон давав пояснення і заперечував зауваження, роблені директором, причому неодноразово звертався до робітників, які його супроводжували, зі словами: «Чи не так, товариші?».[38] Смирнов в черговий раз відмовив у задоволенні вимог, вказавши підстави, чому вони нездійсненні. На наступний день страйк був поширений на інші заводи Петербурга, і їм також були пред'явлені широкі економічні вимоги. 5 січня Гапон ходив з депутацією за правління акціонерів Путилівського заводу і переконався, що вимоги робітників не будуть задоволені[39]. 6 січня він вирушив до міністра внутрішніх справ П. Д. Святополк-Мирського, Але той відмовився його прийняти [39]. Після того, як стало ясно, що всі економічні засоби боротьби вичерпані, Гапон вирішив перейти на шлях політики та звернутися безпосередньо до царя. У своїх спогадах Гапон писав: «Усвідомлюючи, що зі свого боку я зробив усе, щоб зберегти світ, я вирішив, що іншого результату не було, як загальний страйк, а оскільки цей страйк, безсумнівно, викличе закриття мого союзу, то я і поспішив зі складанням петиції та останніми приготуваннями» [40].

6 січня Гапон приїхав до Нарвського відділу «Зборів» і промовив запальну промову, у якій закликав робітників звернутися зі своїми потребами безпосередньо до царя. Сутність промови полягала в тому, що на робітника не звертають уваги, не вважають його за людину, правди ніде не можна домогтися, всі закони знехтувані, і робітники повинні поставити себе в таке становище, щоб з ними зважали, як на людей [41]. При цьому Гапон закликав усіх робітників, з дружинами та дітьми, йти 9 січня о 2-й годині дня до Зимового палацу. 6, 7 та 8 січня текст петиції читався у всіх відділах «Зборів», і під ним збиралися тисячі підписів. За підрахунком історика Василя Богучарського, лише 6 січня під петицією було зібрано щонайменше 7 тисяч підписів [42]. За підрахунком журналіста М. Симбірського, всього було зібрано не менше 40 тисяч підписів [43], а за оцінкою самого Гапона, підписів було понад 100 тисяч [44].

За свідченням очевидців, натовп, збуджений Гапоном, перебував у стані релігійної екзальтації [45]. Люди плакали, тупотіли ногами, стукали стільцями, билися кулаками в стіни і клялися, як один, з'явитися на площу і померти за правду та свободу [46]. У «Зборах» панувала атмосфера містичного екстазу. Люди складали пальці хрестиками, показуючи, що ці вимоги для них святі та їхня клятва рівносильна присязі на хресті [46]. Свідок подій Любов Гуревич писала: «Мабуть, ніколи і ніде ще революційний підйом величезних народних мас — готовність померти за свободу та оновлення життя — не поєднувався з таким урочистим, можна сказати, народно-релігійним настроєм» [46]. Популярність самого Гапона цими днями досягла небувалих розмірів. Багато хто бачив у ньому пророка, посланого Богом для визволення робітника. Жінки підносили до нього благословення своїх дітей. Люди бачили, з якою легкістю зупинялися величезні фабрики та заводи, і приписували це силі Гапона [47].

6 січня Гапон оголосив про початок загального страйку, і до 7 числа всі заводи та фабрики Петербурга страйкували. Гапонівські робітники проходили по підприємствах і легко знімали людей з роботи. Останнім зупинився Імператорський фарфоровий завод. Делегат від заводу повідомив Гапону, що їхні робітники не бажають страйкувати. «Скажи робітникам фарфорового заводу, — відповів Гапон, — якщо вони завтра до полудня не покинуть роботу, я пришлю туди тисячу людей, які змусять їх зробити це». Другого дня казенний завод став[48].

Щоб не дати владі приводу застосувати силу, Гапон вирішив надати руху максимально мирного характеру[49]. Вирішили, що народ піде до царя абсолютно беззбройним і не допустить жодних заворушень. Цю думку Гапон наполегливо вселяв робітникам у своїх виступах. За словами очевидця, Гапон «грізно, подібно до Савонароле, вимагав і заклинав — і весь народ голосно повторював слідом за ним у зборах цю клятву — не торкатися спиртних напоїв, не мати при собі зброї, навіть складаних ножів, і не застосовувати грубої сили при зіткненні з владою» [50].

Напередодні виступу Гапон надіслав листа міністру внутрішніх справ Петру Святополк-Мирському [51] та царю Миколі II із закликом уникнути кровопролиття [52]. У своєму листі до царя Гапон писав:

Государю, боюся, що Твої міністри не сказали Тобі всієї правди про справжній стан речей у столиці. Знай, що робітники і жителі м. Петербурга, вірячи в Тебе, безповоротно вирішили з'явитися завтра о 2-й годині до Зимового палацу, щоб представити Тобі свої потреби і потреби всього російського народу. Якщо Ти, вагаючись душею, не з'явишся народові і якщо проллється невинна кров, то порветься той моральний зв'язок, який ще й досі існує між Тобою і Твоїм народом. Довіра, яку він має до Тебе, назавжди зникне. З'явись же завтра з мужнім серцем перед Твоїм народом і прийми з відкритою душею нашу смиренну петицію. Я, представник робітників, і мої мужні товариші ціною свого життя гарантуємо недоторканність Твоєї особи. [53]

8 січня товариш міністра внутрішніх справ К. Н. Ридзевський підписав ордер на арешт Гапона. Однак заарештувати його не вдалося, тому що Гапон був оточений щільним натовпом робітників і для його арешту потрібно було б принести в жертву не менше 10 осіб поліції [54].

Того ж дня, виступаючи перед робітниками, Гапон вже висловлював думку, що цар може не вийти до народу та вислати проти нього війська. У таких випадках він закінчував своє слово словами: «І тоді в нас більше немає царя! » — і весь натовп відповідав хором: «Немає царя ...» [55]. Напередодні ходи ватажки руху не вірили, що цар прийме петицію. За словами О. Є. Кареліна, «ні в Гапона, ні в керівної групи не було віри в те, що цар прийме робітників і що їх пустять дійти до площі. Усі добре знали, що робітників розстріляють» [56]. В одній із останніх промов напередодні ходи Гапон казав: «Тут може пролитися кров. Пам'ятайте, це буде священна кров. Кров мучеників ніколи не пропадає — вона дає паростки свободи ... » [57]. Увечері 8 січня Гапон та керівники «Зборів» поїхали у фотографію та знялися «на прощання», після чого роз'їхалися по своїх відділах [58].

Вранці 9 січня Гапон на чолі Нарвського відділу «Зборів» рушив у напрямку Зимового палацу. З ним йшло щонайменше 50 000 протестувальник[59]. Інші робітники йшли від своїх відділів, розраховуючи з'єднатися на Палацовій площі. Перед виступом Гапон звернувся до натовпу зі словами: «Якщо цар не виконає наше прохання, значить, у нас немає царя» [60]. В останній момент було вирішено надати процесії характеру хресного ходу. З найближчої каплиці були взяті чотири хоругви, ікони та священича епітрахіль, в яку вдягнувся Гапон. Попереду ходи несли портрети царя та великий білий прапор із написом: «Солдати! Не стріляйте у народ!». Коли натовп наблизився до Нарвської застави, її атакував загін кавалерії. Гапон скомандував: «Вперед, товариші! Смерть, чи свобода!» — після чого натовп зімкнув ряди і продовжував рух [61].

«Наелектризовані агітацією, натовпи робітників, не піддаючись впливу звичайних поліцейських заходів і навіть атак кавалерії, завзято рухалися до Зимового палацу», — йшлося в урядовій доповіді [62]. В цей час по натовпу були зроблені залпи з рушниць, і перші ряди впали на землю. Залпами були вбиті найближчі соратники Гапона - робітник Іван Васильєв та охоронець М. Філіппов, що йшли поруч із ним. Сам Гапон отримав легке поранення в руку і був повалений на землю загальним натиском натовпу [63]. Після останнього залпу задні ряди почали тікати, і хода була розсіяна. Цей день увійшов до історії під назвою «Кривавої неділі».

ЕміграціяРедагувати

 
Георгій Гапон під час життя у Європі

Після розстрілу демонстрації Гапон був виведений із площі есером П. М. Рутенберг. Дорогою його обстригли і переодягли у світський одяг, а потім привели на квартиру письменника Максима Горького. Побачивши Гапона, Горький обійняв його, заплакав і сказав, що тепер треба йти до кінця[64]. На квартирі Горького Гапон написав послання до робітників, у якому закликав їх до озброєної боротьби проти самодержавства [65]. У своєму посланні Гапон писав: «Рідні товариші-робітники! Тож у нас більше немає царя! Невинна кров лягла між ним та народом. Хай живе початок народної боротьби за свободу! » [66]. Увечері того ж дня Гапон разом із Горьким прийшов на збори лівої інтелігенції у Вільно-економічному товаристві. Виступаючи перед присутніми, Гапон закликав їх підтримати народне повстання та допомогти робітникам здобути зброю. Під час виступу він зачитував документи, з яких випливало, що ініціаторами розстрілу ходи були дядьки царя - Володимир Олександрович та Сергій Олександрович [67]. Після виступу Гапон переховувався на квартирі літератора Ф. Д. Батюшкова. Тут він написав ще кілька послань до робітників із закликом до повстання.

У перші дні після розстрілу ходи Гапон всерйоз розраховував на масове повстання. У своїх спогадах він писав: «Я думав, що повстання можливе і, звичайно, вважав за свій обов'язок стати на чолі руху. Я організував і повів народ на мирну демонстрацію, тим більше моїм обов'язком було вести його єдиним шляхом, який нам залишався»[68]. Проте, всупереч очікуванням Гапона, масового повстання не було, а в місті сталися лише окремі заворушення. Лідерів гапонівських «Зборів» було заарештовано і посаджено у в'язницю, і він втратив будь-який зв'язок зі своїми робітниками[68]. Гапон вирішив виїхати з Петербурга, а через кілька днів було вирішено переправити його за кордон[69]. Рутенберг дав йому адреси та паролі для переходу через кордон та для явки за кордоном. Однак дорогою Гапон розминувся з людьми, що чекали його, і йому довелося переходити кордон самостійно. Прибувши в прикордонний район, Гапон уклав угоду з місцевими контрабандистами, і наприкінці січня один, без документів, перейшов російсько-німецький кордон поблизу Тауроггена. При переході кордону в нього стріляв солдат-прикордонник, але він вийшов неушкодженим [68].

На початку лютого 1905 року Гапон прибув Женеву — головний центр зарубіжної діяльності російських революціонерів. У цей час про священика-революціонера писали всі європейські газети, і його ім'я було у всіх на слуху. У короткий час Гапон набув за кордоном такої слави, якою в минулому не користувався жоден російський революціонер [70]. Не знаючи іноземних мов, Гапон зайшов у Женеві до російської бібліотеки і назвав своє ім'я бібліотекарю. Бібліотекар, котрий виявився соціал-демократом, негайно відвів його на квартиру Плеханова. Плеханов зустрів Гапона з розпростертими обіймами та влаштував йому вшанування, на яке було запрошено головних лідерів соціал-демократичної партії. На початку лютого Гапон зустрівся з лідером більшовиків Леніним.

У травні 1905 року Гапон на короткий час вступив до партії есерів. Ініціатором його вступу був П. М. Рутенберг . Як випливає з мемуарів Рутенберга, есери сподівалися, що партійна дисципліна зв'яже Гапона та утримає його від спроб проводити самостійну політику [71]. Гапону було запропоновано зайнятися виданням «Селянської газети». Проте сам Гапон мав інші плани. За словами Ан-ського, Гапон спробував підпорядкувати всю партію есерів і керувати її справами. Щойно вступивши до партії, він зажадав, щоб його ввели до центрального комітету та посвятили у всі конспіративні справи. У цьому йому було відмовлено, і Гапон залишився незадоволений, не в змозі змиритися зі становищем рядового члена партії [72]. На думку есерів, поведінка Гапона пояснювалася його крайнім самолюбством. «Зовсім не розуміючи необхідності партійних програм та партійної дисципліни, вважаючи діяльність революційних партій шкідливою для мети повстання, він глибоко вірив тільки в себе, був фанатично переконаний, що революція в Росії повинна відбутися тільки під його керівництвом», — згадував Ан-ський [73]. За словами ж В. М. Чернова, Гапон взагалі був типовим анархістом, нездатним брати участь у спільній справ: «Якщо хочете, він за вдачею був повний, абсолютний анархіст, нездатний бути рівноправним членом організації. Будь-яку організацію він міг уявити лише як надбудову над одним всесильним особистим впливом. Він повинен був один стояти в центрі, один все знати, один зосереджувати у своїх руках усі нитки організації та смикати ними міцно прив'язаних на них людей як заманеться і коли заманеться» [74].

В результаті Гапону було запропоновано вийти з партії, і з літа 1905 він повів власну політику. Про свої стосунки з партійними революціонерами сам Гапон пізніше говорив: «Дуже їх поважаю, особливо деяких окремих осіб ціную, наприклад, Шишко, але не можу ж я підкоритися їм, влізти в їхні рамки» [75].

У квітні-травні 1905 року Гапон відновив зв'язки України із петербурзькими робітниками. На той час лідери гапонівських «Зборів» були випущені з в'язниці та відновили нелегальну діяльність. У травні робітники отримали від Гапона листа, в якому він розповідав про своє життя за кордоном і ділився подальшими планами. У листі Гапон, зокрема, писав: «Тут мій авторитет дуже сильний, популярність велика, але не дуже мене вся ця мішура радує. Цвяхом у мене сидить думка, як би організувати пролетаріат, як би об'єднати його, рушити його у рішучий смертельний бій за свободу та щастя народів, на смерть ворогові для перемоги трудящих» [76]. Далі Гапон давав характеристику революційних партій: соціал-демократів називав «талмудистами» та «фарисеями», а про есерів говорив, що його не задовольняє їхня програма і тактика.

Влітку 1905 Гапон оселився в Лондоні, де познайомився з місцевими російськими емігрантами - Кропоткіним, Чайковським, Волховським та іншими. З Кропоткіним у Гапона встановилися найбільш дружні відносини - до нього він ставився з великою повагою і ставив його вище за всіх російських революціонерів [77]. Під впливом Кропоткіна Гапон захопився ідеями анархо-синдикалізму і продовжував цікавитися цим вченням і після повернення Росію. Кропоткін, зі свого боку, говорив, що Гапон — це «велика революційна сила» і захищав його від нападів партійних революціонерів[78]. Кропоткіна познайомив Гапона з англійськими тред-юніонами, які зацікавилися становищем робітників у Росії і обіцяли пожертвувати великі суми грошей на гапонівський «Робочий Союз»[77].

Проживаючи у Лондоні, Гапон отримав від англійського видавництва замовлення написання своєї автобіографії. Для роботи над книгою Гапон запросив журналіста Давида Соскіса, який писав під диктування Гапона англійською мовою. Через кілька місяців книга була готова і вийшла великими тиражами під назвою The Story of My Life (Історія мого життя [Архівовано 11 грудня 2021 у Wayback Machine.]). Згодом книга була перекладена багатьма мовами світу, включаючи російську[79]. Гроші, зароблені літературною працею, Гапон жертвував потреби робочої організації [80].

Серпня 1905 року Гапон взяв участь у великому революційній авантюрі — спробі організувати збройне повстання у Петербурзі [81]. Задум належав фінському революціонеру Конні Цілліакусу, який пожертвував на нього велику суму грошей[82]. Гроші були розподілені між російськими революційними партіями та витрачені на закупівлю зброї. Для транспортування зброї до Росії в Англії був зафрахтований пароплав Джон Графтон. Головну роль у придбанні та навантаженні зброї зіграли есери, але для розподілу зброї в Росії у них не було достатніх можливостей[83]. Тоді й було вирішено залучити до справи Гапона із його робочою організацією. За словами Цілліакуса, Гапон зустрів ідею із захопленням і вирішив сам їхати в Росію для приймання зброї [83]. За допомогою робітника Петрова Гапон переконав Цілліакус, що пітерські робітники вже готові до повстання і єдине, чого їм не вистачає, це зброя. Задум Гапона був такий: «Десять або двадцять тисяч робітників збираються до однієї з приморських пристаней поблизу Петербурга і захоплюють її в свої руки. В цей час він, Гапон, під'їжджає до пристані на кораблі, навантаженому зброєю. Робітники озброюються, і він на чолі їх рухається на Петербург»[84].

Наприкінці серпня Гапон перетнув Балтійське море і прибув до Фінляндії, де переховувався від поліції завдяки Партії активного опору. Біля берегів Фінляндії бот, на якому плив Гапон, пішов на дно, і він врятувався тільки завдяки фізичній силі та спритності[85]. Незабаром, однак, надійшла звістка, що пароплав «Джон Графтон» сів на мілину у Фінській затоці і більша частина зброї дісталася поліції. На переконання Цілліакус, винуватцем невдачі був Азеф, який брав у акції активну участь і знав всі подробиці справи [86].

17 жовтня 1905 імператором Миколою II був виданий Височайший Маніфест, який дарував жителям Росії громадянські свободи. Однією з свобод, дарованих Маніфестом 17 жовтня, була свобода зборів. У колишніх членів « Зборів російських фабрично-заводських робітників м. Санкт-Петербурга» з'явилося бажання відновити свою організацію та отримати компенсацію за збитки, зазнані при закритті відділів «Зборів» після 9 січня [87]. Позов про відшкодування збитків був поданий ще навесні 1905 року, і тоді їх розмір був визначений в 30 тисяч рублів [88]. Наприкінці жовтня 1905 року депутація робітників на чолі з Н. М. Варнашовим з'явилася на прийом до голови Ради міністрів графу С. Ю. Вітте. Робітники просили відкрити відділи «Зборів», відшкодувати збитки та амністувати Гапона, який живе за кордоном. Вітте доручив робітникам подати клопотання про відкриття відділів у встановленому порядку, але амністувати Гапона відмовився [89]. Влада побоювалася, що Гапон влаштує «нове 9 січня», і тому відмовляли йому у законній амністії, під яку підпадали всі учасники січневих подій. Згодом депутація від робітників ходила на прийом до міністра торгівлі В. І. Тімірязєву та його заступнику М. М. Федорову. Обидва міністри поставилися до прохання робітників з великим співчуттям та обіцяли сприяти у відкритті відділів та відшкодуванні збитків. Тімірязєв також обіцяв поклопотатися про амністію Гапона [89]. Наприкінці жовтня або на початку листопада 1905 року Гапон нелегально виїхав до Російської імперії, несучи з собою бунтарські задуми [90].

У листопаді 1905 року Гапон повернувся до Росії та оселився у Петербурзі на нелегальній квартирі. Відновивши зв'язки з робітниками, Гапон почав клопотати про свою амністію та відкриття відділів «Зборів». З ініціативи Гапона до справи було підключено журналістів — А. І. Матюшенського та інших, які ходили з проханням про відкриття відділів до різних чиновників та міністрів. Незабаром чутки про приїзд Гапона дійшли до графа Вітте. Дізнавшись, що Гапон у Петербурзі, Вітте, за його словами, дуже здивувався і наказав негайно вислати його за кордон, заявивши, що інакше його заарештують і засудять за 9 січня. Для переговорів до Гапону було надіслано колишнього чиновника особливих доручень при міністерстві внутрішніх справ Манасевич-Мануйлова. За словами Мануйлова, граф Вітте закликав його і заявив йому, що «необхідно досягти від'їзду з Петербурга небезпечного політичного авантюриста, який (справа була в розпал третього страйку) може бути хорошим ватажком для робітників» [91]. Граф дав Мануйлову адресу Гапона, і того вечора вирушив до нього на квартиру. Після тривалого переговорів Мануйлову вдалося переконати Гапона покинути Росію. На витрати на виїзд граф дав Гапону тисячу рублів з особистих заощаджень, і в кінці листопада Гапон виїхав з Росії в районі Вержболова.

Виїхавши за кордон, Гапон почав давати численні інтерв'ю, у яких хвалив політику Вітте та критикував тактику революціонерів. На іноземних журналістів Гапон справляв враження переконаного прихильника графа Вітте[92]. Про тактику революційних партій Гапон говорив, що вони штовхають робочий народ у прірву, агітуючи його за збройне повстання, якого народ не готовий ні технічно, ні морально. За твердженням Гапона, він вивчив співвідношення сил і зрозумів, що передчасне збройне повстання викличе жорстокі репресії та призведе до торжества реакційних сил. Тому він закликав пролетаріат уникати непотрібного пролиття крові, утримувати завойовані позиції та вимагати від уряду виконання програми, наміченої Маніфестом 17 жовтня. Проживаючи у Франції, Гапон зустрічався з відомими письменниками та громадськими діячами А.А. Франсом, Про. Мірбо, М. Бертло, Надаром, Ж. Жоресом, Ж. Лонг та іншими. На них він справив гарне враження, але всі вони говорили, що він хоче зупинити рух, а це не під силу одній людині [93]. Гапон також вивчав французький синдикальний рух і домовився з французькими синдикалістами про видання для російських робітників брошури з робочого питання [94] .

Після виїзду Гапона із Росії граф Вітте почав виконувати свою частину угоди. 26 листопада 1905 року на вимогу Вітте міністром внутрішніх справ було дозволено відкрити відділи «Зборів» та видати їм конфісковане майно [95]. 2 грудня голові правління Варнашову було видано посвідчення про дозвіл відкрити усі 11 відділів «Зборів».

Повернення і вбивство Георгія ГапонаРедагувати

31 грудня 1905 року відбувся екстрений з'їзд керівників «Зборів» у Теріоках. Напередодні Гапон нелегально прибув до Фінляндії і скликав на з'їзд представників усіх відділів «Зборів» — по 10 осіб від кожного відділу. Загалом з'їхалося близько 80 людей. На з'їзді Гапон виступив зі сповіддю за минулий рік, розповів про свої спроби об'єднати революційні партії та підняти збройне повстання. Наприкінці промови Гапон заявив, що погарячкував, закликаючи робітників до повстання, що тепер вважає це утопією і тепер необхідно утримати за собою завойоване. «Переконаний, що якщо ми так зробимо, то багато виграємо», — сказав Гапон [96]. Після виступу Гапона було порушено питання щодо його статусу в організації. Частина робітників називала його диктатором та виступала проти диктаторства Гапона. Після дебатів Гапон вийшов на середину і запитав: «Товариші, я бачу, у вас багато хто сумнівається в мені і говорять про моє диктаторство. Хіба я був у вас диктатором?». Почулися голоси: Ні, не був. — «Якщо ні, то я у вас і не прошу більшого, дайте мені тільки колишні повноваження». Питання було поставлене на голосування, і більшістю голосів Гапон був знову обраний керівником «Зборів» [96].

На початку 1906 року у пресі розпочалася широкомасштабна кампанія проти Гапона та його оточення. Поштовхом до початку кампанії послужив лист колишнього соратника Гапона робітника М. Петрова. 8 лютого Петров опублікував у газеті «Русь» листа, в якому розголошував відомості про отримання Гапоном 30 тисяч рублів від уряду Вітте [97]. Публікація викликала гучний скандал у суспільстві та у гапонівських «Зборах». Керівництво «Зборів» виступило із заявою, що гроші бралися з відома правління та призначалися для компенсації збитків, понесених «Зборами» під час закриття його відділів у січні 1905 року. Самого Петрова правління звинувачувало у порушенні клятви та зраді інтересів робітників [97]. За деякими даними, обурений Гапон доручив робітникові П. Черемухіну вбити Петрова як зрадника і вручив йому для цього свій револьвер [98]. Проте Черьомухін на засіданні керівництва «Зборів» застрелився сам. Надалі доручення вбити Петрова взяла він група робочих на чолі з Ф. Яслаухом. «Яка нам справа, що Гапон узяв грошей, — міркував Яслаух. — Нехай бере в уряду більше, ми йому віримо і віритимемо, і помремо за Гапона… Ми також підемо, як пішли 9 січня, і завоюємо все, що нам потрібно» [97].

28 березня 1906 року Георгій Гапон виїхав з Петербурга Фінляндською залізницею і не повернувся назад. За даними робітників, він вирушав на ділову зустріч із представником партії есерів [99]. Виїжджаючи, Гапон не взяв із собою ні речей, ні зброї, і обіцяв надвечір повернутися. Робітники занепокоїлися, чи не сталося з ним якогось лиха [100]. У середині квітня в газетах з'явилися повідомлення, що Гапон убитий членом партії есерів Петром Рутенбергом [101]. Повідомлялося, що Гапон був задушений мотузкою і його труп висить на одній із порожніх дач під Петербургом. Повідомлення підтвердилися, 30 квітня на дачі Звержинської в Озерках було виявлено тіло вбитої людини, за всіма прикметами схожої на Гапона. Робітники гапонівських організацій підтвердили, що вбитий є Георгієм Гапоном [102]. Розтин показав, що смерть настала від удушення. За попередніми даними, Гапон був запрошений на дачу добре знайомою йому людиною, зазнав нападу групи осіб, був задушений мотузкою та підвішений на вбитий у стіну гачок [103]. У вбивстві брало участь близько 3-4 осіб. Людина, яка наймала дачу, була упізнана двірником по фотографії. Ним виявився інженер Петро Рутенберг [104].

Зовнішність та особиста чарівністьРедагувати

За свідченнями сучасників, Гапон мав яскраву, красиву і незабутню зовнішність. Люди, які бачили його один раз, безпомилково впізнавали його через багато років. Гапон мав південний тип обличчя зі смаглявою шкірою, великим носом, чорним волоссям, бородою «кольору воронова крила» та чорними очима [105]. У рясі священика, з довгим кучерявим волоссям і бородою він справляв особливо сильне враження. Деякі відзначали, що він схожий на Христа. Особливе враження на сучасників справляли його очі. Гапон мав магнетичний погляд, який було важко витримати, міг годинами, не відриваючись, дивитися на співрозмовника. За свідченням А. Є. Кареліна, очі Гапона «ніби заглядали в душу, в саму глибину душі, будили людську совість» [106]. Гапон знав силу своїх очей і за потреби їй користувався. Зросту він був середнього, мав струнку, худорляву, майже жіночну статуру, слабке здоров'я [107], при цьому володів великою фізичною силою [105]. Відрізнявся надзвичайною рухливістю, ніколи не сидів на місці, мав нервові, рвучкі рухи. «Активність і рухливість у будь-якому напрямі становили характерну особливість самої натури Гапона», — згадував А.А. Пилипів [108].

За численними свідченнями, Гапон мав сильну волю, велику енергію і «шалений» темперамент. Так, за словами Марії Вільбушевич, у Гапона був «сильний, як кремінь, характер» [109], а Н. Симбірський писав: «У цієї людини сталева воля - вона гнеться, але не ламається» [110]. Про сильну волю, наполегливість та енергію писали і люди, які спілкувалися з колишнім священиком за кордоном [111] [112]. Не будучи інтелектуалом, Гапон у той же час мав неабиякий ораторський талант, а деякі вважають, що він був одним з кращих ораторів своєї епохи [113].

У характері Гапона була гнучкість і здатність до компромісу. Прийнявши якесь рішення, він не заспокоювався, доки не змушував оточуючих погодитись зі своєю думкою. Опинившись у меншості під час обговорення якогось питання у робочих «Зборах», він заявляв: «Хоча вас і більшість, але я не бажаю цього і не дозволю, тому що все це створено мною. Я практична людина і знаю більше за вас, а ви фантазери» [114].

При всьому цьому Гапон мав природжений талант лідера. Він умів впливати на людей, підпорядковувати їх своїй волі та вести за собою. Ан-ський писав: «Що Гапон мав величезний, непереборний вплив на робітників, що не припинялося, почасти, навіть після всіх незбагненних витівок його, після повернення до Росії, - не підлягає жодному сумніву. За ним йшли сліпо, без міркування; за першим його словом тисячі й десятки тисяч робітників були готові йти на смерть. Він це добре знав, приймав як належне та вимагав такого ж ставлення до себе та з боку інтелігенції. І вражає те, що деякі інтелігенти, старі емігранти, досвідчені революціонери, люди зовсім не схильні до захоплень, повністю підпадали під його вплив » [115].

Представник Бунда після зустрічі з Гапоном писав, що він говорить із сильним малоросійським акцентом[116].

Джерела свідчать також про скромну обстановку, в якій жив Гапон. Так, за свідченням А. Філіппова, який спостерігав Гапона перед 9 січня, Гапон жив «у скромній, навіть жалюгідній» квартирці на Церковній вулиці [117]. Ан-ський, який спілкувався з Гапоном за кордоном, писав: «І в Женеві, і в Лондоні жив скромно, і якщо витрачав іноді зайвий карбованець, то тільки на телеграми, краватки та роз'їзди у другому класі» [118]. Про бідну обстановку, в якій жив Гапон після повернення до Росії, згадував журналіст П. М. Пільський та багато інших [119].

ОцінкаРедагувати

У радянську епоху в історичній літературі панував міф, за яким Гапон був агентом-провокатором царської охоронки. Цей міф був закріплений в «Короткому курсі історії ВКП(б)», виданому в 1938 під редакцією І. В. Сталіна. «Ще у 1904 році, до путилівського страйку, — йшлося у „Короткому курсі“, — поліція створила за допомогою провокатора попа Гапона свою організацію серед робітників — „Збори російських фабрично-заводських робітників“. Ця організація мала свої відділення у всіх районах Петербурга. Коли почався страйк, поп Гапон на зборах свого товариства запропонував провокаторський план: 9 січня нехай зберуться всі робітники і в мирній ході з хоругвами та царськими портретами підуть до Зимового палацу і подадуть цареві петицію (прохання) про свої потреби. Цар, мовляв, вийде до народу, вислухає та задовольнить його вимоги. Гапон взявся допомогти царській охоронці: викликати розстріл робітників та в крові потопити робітничий рух» [120]. Після падіння радянської влади, коли з'явилася можливість незалежних досліджень історії, цей міф був спростований і розвіяний [121] [122].

Інший розхожий міф про Гапона полягав у тому, що він був платним агентом царської охоронки. Дослідження сучасних істориків не підтверджують цієї версії, як такої, що не має документальних підстав. Так, згідно з дослідженнями історика-архівіста С. І. Потолова, Гапон не може вважатися агентом царської охоронки, тому що ніколи не був у списках і картотеках агентів охоронного відділення [123].


ГалереяРедагувати

ТвориРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Bibliothèque nationale de France Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. Г. А. Гапон. [1] — М. : «Книга», 1990. — 64 с. Архівовано з джерела 29 травня 2010
  3. Г. А. Гапон. [2] — М. : «Книга», 1990. — 64 с. Архівовано з джерела 29 травня 2010
  4. И. М. Трегубов. Георгий Гапон и всеобщая стачка // Освобождение. — Париж, 1905. — № 66 (12 серпня). — С. 264.
  5. Н. Авидонов. Гапон в духовной академии. По неизданным материалам // Былое. — СПб., 1925. — № 1 (12 серпня). — С. 46—50.
  6. Г. А. Гапон. [3] — М. : «Книга», 1990. — 64 с. Архівовано з джерела 29 травня 2010
  7. Г. А. Гапон. [4] — М. : «Книга», 1990. — 64 с. Архівовано з джерела 29 травня 2010
  8. Письма Гапона // Русская мысль. — М., 1907. — № 5 (12 серпня). — С. 104—116.
  9. Г. А. Гапон. [5] — М. : «Книга», 1990. — 64 с. Архівовано з джерела 29 травня 2010
  10. Г. А. Гапон. [6] — М. : «Книга», 1990. — 64 с. Архівовано з джерела 29 травня 2010
  11. Письма Гапона // Русская мысль. — М., 1907. — № 5 (12 серпня). — С. 104—116.
  12. а б Г. А. Гапон. [7] — М. : «Книга», 1990. — 64 с. Архівовано з джерела 29 травня 2010
  13. Письма Гапона // Русская мысль. — М., 1907. — № 5 (12 серпня). — С. 104—116.
  14. Г. А. Гапон. Послание к русскому крестьянскому и рабочему народу. — 1905. — 24 с.
  15. М. И. Сизов. Мои встречи с Георгием Гапоном // Исторический вестник. — СПб., 1912. — № 2 (12 серпня). — С. 543—582.
  16. Г. А. Гапон. [8] — М. : «Книга», 1990. — 64 с. Архівовано з джерела 29 травня 2010
  17. Письма Гапона // Русская мысль. — М., 1907. — № 5 (12 серпня). — С. 104—116.
  18. Л. Г. Дейч. Священник Георгий Гапон // Провокаторы и террор. — Тула, 1926. — 12 серпня. — С. 40—80. Архівовано з джерела 14 жовтня 2011. Процитовано 15 лютого 2012.
  19. Н. А. Бухбиндер. Из жизни Г. Гапона (по неизданным материалам) // Красная летопись. — Л., 1922. — № 1 (12 серпня). — С. 101—105.
  20. Н. Авидонов. Гапон в духовной академии. По неизданным материалам // Былое. — СПб., 1925. — № 1 (12 серпня). — С. 46—50.
  21. Г. А. Гапон. [9] — М. : «Книга», 1990. — 64 с. Архівовано з джерела 29 травня 2010
  22. А. И. Спиридович. [10] — Харьков : «Пролетарий», 1928. — 205 с. Архівовано з джерела 11 грудня 2021
  23. Н. Авидонов. Гапон в духовной академии. По неизданным материалам // Былое. — СПб., 1925. — № 1 (12 серпня). — С. 46—50.
  24. Г. А. Гапон. [11] — М. : «Книга», 1990. — 64 с. Архівовано з джерела 29 травня 2010
  25. Н. М. Варнашёв. От начала до конца с гапоновской организацией // Историко-революционный сборник. — Л., 1924. — Т. 1 (12 серпня). — С. 177—208. Архівовано з джерела 26 листопада 2011. Процитовано 15 лютого 2012.
  26. А. В. Герасимов. На лезвии с террористами. — М. : Товарищество Русских художников, 1991. — 208 с.
  27. Р. Кобяков. Гапон и охранное отделение до 1905 г // Былое. — Л., 1925. — № 1 (12 серпня). — С. 28—45.
  28. К истории «Собрания русских фабрично-заводских рабочих С.-Петербурга». Архивные документы // Красная летопись. — Л., 1922. — № 1 (12 серпня). — С. 288—329.
  29. И. И. Павлов. Из воспоминаний о «Рабочем Союзе» и священнике Гапоне // Минувшие годы. — СПб., 1908. — № 3—4 (12 серпня). — С. 21—57 (3), 79—107 (4). Архівовано з джерела 14 жовтня 2011. Процитовано 15 лютого 2012.
  30. К истории «Собрания русских фабрично-заводских рабочих С.-Петербурга». Архивные документы // Красная летопись. — Л., 1922. — № 1 (12 серпня). — С. 288—329.
  31. Z. К биографии Гапона. Из женевского архива Бунда // Минувшие годы. — СПб., 1908. — № 7 (12 серпня). — С. 39—44.
  32. К истории «Собрания русских фабрично-заводских рабочих С.-Петербурга». Архивные документы // Красная летопись. — Л., 1922. — № 1 (12 серпня). — С. 288—329.
  33. И. И. Павлов. Из воспоминаний о «Рабочем Союзе» и священнике Гапоне // Минувшие годы. — СПб., 1908. — № 3—4 (12 серпня). — С. 21—57 (3), 79—107 (4). Архівовано з джерела 14 жовтня 2011. Процитовано 15 лютого 2012.
  34. К истории «Собрания русских фабрично-заводских рабочих С.-Петербурга». Архивные документы // Красная летопись. — Л., 1922. — № 1 (12 серпня). — С. 288—329.
  35. Z. К биографии Гапона. Из женевского архива Бунда // Минувшие годы. — СПб., 1908. — № 7 (12 серпня). — С. 39—44.
  36. Н. М. Варнашёв. От начала до конца с гапоновской организацией // Историко-революционный сборник. — Л., 1924. — Т. 1 (12 серпня). — С. 177—208. Архівовано з джерела 26 листопада 2011. Процитовано 15 лютого 2012.
  37. И. И. Павлов. Из воспоминаний о «Рабочем Союзе» и священнике Гапоне // Минувшие годы. — СПб., 1908. — № 3—4 (12 серпня). — С. 21—57 (3), 79—107 (4). Архівовано з джерела 14 жовтня 2011. Процитовано 15 лютого 2012.
  38. Записки прокурора Петербургской судебной палаты министру юстиции 4—9 января 1905 г // Красный архив. — Л., 1935. — № 1 (12 серпня). — С. 41—51. Архівовано з джерела 11 грудня 2021. Процитовано 11 грудня 2021.
  39. а б К истории «Собрания русских фабрично-заводских рабочих С.-Петербурга». Архивные документы // Красная летопись. — Л., 1922. — № 1 (12 серпня). — С. 288—329.
  40. Г. А. Гапон. [12] — М. : «Книга», 1990. — 64 с. Архівовано з джерела 29 травня 2010
  41. К истории «Собрания русских фабрично-заводских рабочих С.-Петербурга». Архивные документы // Красная летопись. — Л., 1922. — № 1 (12 серпня). — С. 288—329.
  42. Богучарский В. Я. Примечание к «Воспоминаниям» И. И. Павлова // Минувшие годы. — СПб., 1908. — № 4 (12 серпня). — С. 92. Архівовано з джерела 15 квітня 2021. Процитовано 11 грудня 2021.
  43. Н. Симбирский (Н. В. Насакин). Правда о Гапоне и 9-м января. — СПб. : «Электропечатня» Я. Кровицкого, 1906. — 226 с.
  44. Г. А. Гапон. [13] — М. : «Книга», 1990. — 64 с. Архівовано з джерела 29 травня 2010
  45. Первая русская революция в Петербурге 1905 г / Под ред. Ц. С. Зеликсон-Бобровской. — Л.-М. : Госиздат, 1925. — Т. 1. — 170 с.
  46. а б в Л. Я. Гуревич. Народное движение в Петербурге 9-го января 1905 г. // Былое. — СПб., 1906. — № 1 (12 серпня). — С. 195—223.
  47. Доклад директора Департамента полиции А. Лопухина о событиях 9-го января 1905 г. // Красная летопись. — Л., 1922. — № 1 (12 серпня). — С. 330—338. Архівовано з джерела 14 жовтня 2011. Процитовано 11 грудня 2021.
  48. Н. Симбирский (Н. В. Насакин). Правда о Гапоне и 9-м января. — СПб. : «Электропечатня» Я. Кровицкого, 1906. — 226 с.
  49. Н. М. Варнашёв. От начала до конца с гапоновской организацией // Историко-революционный сборник. — Л., 1924. — Т. 1 (12 серпня). — С. 177—208. Архівовано з джерела 26 листопада 2011. Процитовано 15 лютого 2012.
  50. Филиппов А. Странички минувшего. О Гапоне. — СПб. : Тип. тов-ва «Наш век», 1913. — 36 с.
  51. Гапон Г. А. Письмо к министру внутренних дел П. Д. Святополк-Мирскому // Священника Георгия Гапона ко всему крестьянскому люду воззвание. — 1905. — 12 серпня. — С. 13—14.
  52. Гапон Г. А. Письмо к царю Николаю II // Священника Георгия Гапона ко всему крестьянскому люду воззвание. — 1905. — 12 серпня. — С. 13.
  53. Г. А. Гапон. Письмо к царю Николаю II // Священника Георгия Гапона ко всему крестьянскому люду воззвание. — 1905. — С. 13.
  54. Мосолов А. А. При Дворе Императора. — Рига : Филин, 1937.
  55. Л. Я. Гуревич. Народное движение в Петербурге 9-го января 1905 г. // Былое. — СПб., 1906. — № 1 (12 серпня). — С. 195—223.
  56. А. Е. Карелин. Девятое января и Гапон. Воспоминания // Красная летопись. — Л., 1922. — № 1 (12 серпня). — С. 106—116. Архівовано з джерела 27 січня 2010. Процитовано 15 лютого 2012.
  57. Н. Симбирский (Н. В. Насакин). Правда о Гапоне и 9-м января. — СПб. : «Электропечатня» Я. Кровицкого, 1906. — 226 с.
  58. К истории «Собрания русских фабрично-заводских рабочих С.-Петербурга». Архивные документы // Красная летопись. — Л., 1922. — № 1 (12 серпня). — С. 288—329.
  59. И. И. Павлов. Из воспоминаний о «Рабочем Союзе» и священнике Гапоне // Минувшие годы. — СПб., 1908. — № 3—4 (12 серпня). — С. 21—57 (3), 79—107 (4). Архівовано з джерела 14 жовтня 2011. Процитовано 15 лютого 2012.
  60. К истории «Собрания русских фабрично-заводских рабочих С.-Петербурга». Архивные документы // Красная летопись. — Л., 1922. — № 1 (12 серпня). — С. 288—329.
  61. Г. А. Гапон. [14] — М. : «Книга», 1990. — 64 с. Архівовано з джерела 29 травня 2010
  62. Доклад директора Департамента полиции А. Лопухина о событиях 9-го января 1905 г. // Красная летопись. — Л., 1922. — № 1 (12 серпня). — С. 330—338. Архівовано з джерела 14 жовтня 2011. Процитовано 11 грудня 2021.
  63. Л. Я. Гуревич. Народное движение в Петербурге 9-го января 1905 г. // Былое. — СПб., 1906. — № 1 (12 серпня). — С. 195—223.
  64. П. М. Рутенберг. [15] — Л. : «Былое», 1925. Архівовано з джерела 20 лютого 2020
  65. М. Горький. Письмо Е. П. Пешковой 9 января 1905 г. // Полное собрание сочинений. Письма в 24 томах. — М. : «Наука», 1999. — Т. 5, Письма 1905—1906 (12 серпня). — С. 8—10.
  66. Г. А. Гапон. Первое послание к рабочим // Священника Георгия Гапона ко всему крестьянскому люду воззвание. — 1905. — 12 серпня. — С. 14.
  67. Гиммер Д. Д. 9-е января 1905 года в Спб. Воспоминания // Былое. — Л., 1925. — № 1 (12 серпня). — С. 3—14.
  68. а б в Г. А. Гапон. [16] — М. : «Книга», 1990. — 64 с. Архівовано з джерела 29 травня 2010
  69. П. М. Рутенберг. [17] — Л. : «Былое», 1925. Архівовано з джерела 20 лютого 2020
  70. Л. Г. Дейч. Священник Георгий Гапон // Провокаторы и террор. — Тула, 1926. — 12 серпня. — С. 40—80. Архівовано з джерела 14 жовтня 2011. Процитовано 15 лютого 2012.
  71. П. М. Рутенберг. [18] — Л. : «Былое», 1925. Архівовано з джерела 20 лютого 2020
  72. С. А. Ан-ский. Моё знакомство с Г. Гапоном // Собрание сочинений. — СПб., 1913. — Т. 5 (12 серпня). — С. 327—365. Архівовано з джерела 14 жовтня 2011. Процитовано 15 лютого 2012.
  73. С. А. Ан-ский. Моё знакомство с Г. Гапоном // Собрание сочинений. — СПб., 1913. — Т. 5 (12 серпня). — С. 327—365. Архівовано з джерела 14 жовтня 2011. Процитовано 15 лютого 2012.
  74. В. М. Чернов. Личные воспоминания о Г. Гапоне // За кулисами охранного отделения. Сборник. — Berlin, 1910. — 12 серпня. — С. 142—173. Архівовано з джерела 13 жовтня 2011. Процитовано 15 лютого 2012.
  75. М. И. Сизов. Мои встречи с Георгием Гапоном // Исторический вестник. — СПб., 1912. — № 2 (12 серпня). — С. 543—582.
  76. С. И. Потолов. Георгий Гапон и российские социал-демократы в 1905 году // Социал-демократия в российской и мировой истории. — М., 2009. — 12 серпня.
  77. а б Н. Симбирский (Н. В. Насакин). Правда о Гапоне и 9-м января. — СПб. : «Электропечатня» Я. Кровицкого, 1906. — 226 с.
  78. В. А. Поссе. Мой жизненный путь. — М. : «Земля и Фабрика», 1929. — 548 с.
  79. Г. А. Гапон. [19] — М. : «Книга», 1990. — 64 с. Архівовано з джерела 29 травня 2010
  80. С. И. Потолов. Загадка «Д. С.». История одного поиска // История глазами историков. Межвузовский сборник. — СПб., 2000. — 12 серпня.
  81. Н. К. Крупская. Воспоминания о Ленине // Воспоминания о Владимире Ильиче Ленине. — М. : Политиздат, 1979. — Т. 1 (12 серпня). — С. 211—584.
  82. Д. Б. Павлов. Русско-японская война 1904—1905 гг. Секретные операции на суше и на море. — М. : «Материк», 2004. — 464 с.
  83. а б Первая боевая организация большевиков. 1905—1907 г / Сборник под редакцией С. М. Познер. — М. : «Старый большевик», 1934. — 304 с.
  84. С. А. Ан-ский. Моё знакомство с Г. Гапоном // Собрание сочинений. — СПб., 1913. — Т. 5 (12 серпня). — С. 327—365. Архівовано з джерела 14 жовтня 2011. Процитовано 15 лютого 2012.
  85. Н. П. Петров. Записки о Гапоне // Всемирный вестник. — СПб., 1907. — № 1—3 (12 серпня). — С. 35—51 (1), 14—23 (2), 33—36 (3).
  86. Первая боевая организация большевиков. 1905—1907 г / Сборник под редакцией С. М. Познер. — М. : «Старый большевик», 1934. — 304 с.
  87. А. Е. Карелин. Девятое января и Гапон. Воспоминания // Красная летопись. — Л., 1922. — № 1 (12 серпня). — С. 106—116. Архівовано з джерела 27 січня 2010. Процитовано 15 лютого 2012.
  88. И. И. Павлов. Из воспоминаний о «Рабочем Союзе» и священнике Гапоне // Минувшие годы. — СПб., 1908. — № 3—4 (12 серпня). — С. 21—57 (3), 79—107 (4). Архівовано з джерела 14 жовтня 2011. Процитовано 15 лютого 2012.
  89. а б Н. П. Петров. Записки о Гапоне // Всемирный вестник. — СПб., 1907. — № 1—3 (12 серпня). — С. 35—51 (1), 14—23 (2), 33—36 (3).
  90. М. И. Сизов. Мои встречи с Георгием Гапоном // Исторический вестник. — СПб., 1912. — № 2 (12 серпня). — С. 543—582.
  91. К. Бецкий и П. Павлов. Русский Рокамболь (Приключения И. Ф. Манасевича-Мануйлова). — Л. : «Былое», 1925. — 240 с.
  92. Н. Симбирский (Н. В. Насакин). Правда о Гапоне и 9-м января. — СПб. : «Электропечатня» Я. Кровицкого, 1906. — 226 с.
  93. Е. П. Семёнов (С. М. Коган). В стране изгнания. (Из записной книжки корреспондента). — СПб. : Европейское изд-во, 1912.
  94. Н. Симбирский (Н. В. Насакин). Правда о Гапоне и 9-м января. — СПб. : «Электропечатня» Я. Кровицкого, 1906. — 226 с.
  95. К истории «Собрания русских фабрично-заводских рабочих С.-Петербурга». Архивные документы // Красная летопись. — Л., 1922. — № 1 (12 серпня). — С. 288—329.
  96. а б Н. П. Петров. Записки о Гапоне // Всемирный вестник. — СПб., 1907. — № 1—3 (12 серпня). — С. 35—51 (1), 14—23 (2), 33—36 (3).
  97. а б в Н. П. Петров. Правда о Гапоне. — СПб., 1906. — 24 с.
  98. П. М. Рутенберг. [20] — Л. : «Былое», 1925. Архівовано з джерела 20 лютого 2020
  99. К убийству Гапона // Новое время. — СПб., 1906. — № 10812 (21 апреля) (12 серпня). — С. 1.
  100. Z. К биографии Гапона. Из женевского архива Бунда // Минувшие годы. — СПб., 1908. — № 7 (12 серпня). — С. 39—44.
  101. Маска (И. Ф. Манасевич-Мануйлов). К убийству о. Гапона // Новое время. — СПб., 1906. — № 10807 (16 апреля) (12 серпня).
  102. Убийство Георгия Гапона // Биржевые ведомости, 2-е издание. — СПб., 1906. — № 115 (3 мая) (12 серпня). — С. 6—7.
  103. Борей (В. А. Шуф). Гапон найден // Новое время. — СПб., 1906. — № 10822 (1 мая) (12 серпня). — С. 1.
  104. В. Хазан. Пинхас Рутенберг: от террориста к сионисту (в двух томах). — Иерусалим : «Гешарим», 2008. — 976 с.
  105. а б Письма Гапона // Русская мысль. — М., 1907. — № 5 (12 серпня). — С. 104—116.
  106. А. Е. Карелин. Девятое января и Гапон. Воспоминания // Красная летопись. — Л., 1922. — № 1 (12 серпня). — С. 106—116. Архівовано з джерела 27 січня 2010. Процитовано 15 лютого 2012.
  107. И. И. Павлов. Из воспоминаний о «Рабочем Союзе» и священнике Гапоне // Минувшие годы. — СПб., 1908. — № 3—4 (12 серпня). — С. 21—57 (3), 79—107 (4). Архівовано з джерела 14 жовтня 2011. Процитовано 15 лютого 2012.
  108. Филиппов А. Странички минувшего. О Гапоне. — СПб. : Тип. тов-ва «Наш век», 1913. — 36 с.
  109. В. Хазан. Пинхас Рутенберг: от террориста к сионисту (в двух томах). — Иерусалим : «Гешарим», 2008. — 976 с.
  110. Н. Симбирский (Н. В. Насакин). Правда о Гапоне и 9-м января. — СПб. : «Электропечатня» Я. Кровицкого, 1906. — 226 с.
  111. С. А. Ан-ский. Моё знакомство с Г. Гапоном // Собрание сочинений. — СПб., 1913. — Т. 5 (12 серпня). — С. 327—365. Архівовано з джерела 14 жовтня 2011. Процитовано 15 лютого 2012.
  112. Е. Л. Бройдо. В рядах РСДРП. — М. : Изд-во Всесоюзного общества политкаторжан и ссыльнопоселенцев, 1928. — 123 с.
  113. В. Л. Скуратовский. Отец Георгий Гапон — мифы и правда // Столичные новости. — 2001. — № 1—2 (149—150) (12 серпня). Архівовано з джерела 7 вересня 2008.
  114. Н. П. Петров. Записки о Гапоне // Всемирный вестник. — СПб., 1907. — № 1—3 (12 серпня). — С. 35—51 (1), 14—23 (2), 33—36 (3).
  115. С. А. Ан-ский. Моё знакомство с Г. Гапоном // Собрание сочинений. — СПб., 1913. — Т. 5 (12 серпня). — С. 327—365. Архівовано з джерела 14 жовтня 2011. Процитовано 15 лютого 2012.
  116. Z. К биографии Гапона. Из женевского архива Бунда // Минувшие годы. — СПб., 1908. — № 7 (12 серпня). — С. 39—44.
  117. Филиппов А. Странички минувшего. О Гапоне. — СПб. : Тип. тов-ва «Наш век», 1913. — 36 с.
  118. С. А. Ан-ский. Моё знакомство с Г. Гапоном // Собрание сочинений. — СПб., 1913. — Т. 5 (12 серпня). — С. 327—365. Архівовано з джерела 14 жовтня 2011. Процитовано 15 лютого 2012.
  119. П. М. Пильский. Георгий Гапон // Одесские новости. — Одесса, 1910. — № 8013 (12 января) (12 серпня). — С. 2.
  120. Краткий курс истории ВКП(б). Глава III. Меньшевики и большевики в период русско-японской войны и первой русской революции (1904—1907 годы). Архів оригіналу за 19 жовтня 2011. Процитовано 11 грудня 2021. 
  121. И. Н. Ксенофонтов. Георгий Гапон: вымысел и правда. — М. : РОССПЭН, 1996. — 320 с.
  122. В. В. Кавторин. Первый шаг к катастрофе. — Л. : Лениздат, 1992. — 428 с.
  123. С. И. Потолов. Георгий Гапон и российские социал-демократы в 1905 году // Социал-демократия в российской и мировой истории. — М., 2009. — 12 серпня.

ПосиланняРедагувати

  • Книш З. Піп Гапон. — Торонто : Срібна сурма, 1977. — 744 с.