Вікіпедія

Коротич Віталій Олексійович

український поет, письменник, журналіст
(Перенаправлено з Віталій Коротич)

Коротич Віталій Олексійович
NovyVzglyadKorotich cropped.jpg
Віталій Коротич, колаж з газети «Новый взгляд» № 144
Народився 26 травня 1936(1936-05-26) (86 років)
Київ, Українська РСР, СРСР
Громадянство СРСР СРСР→Росія Росія
Національність українець
Діяльність журналіст, поет, сценарист, колумніст, редактор, громадський діяч, лікар, медіаменеджер, прозаїк, публіцист, перекладач
Галузь поезія[1], проза[1], публіцистика[1] і переклад[1]
Відомий завдяки письменник, поет, публіцист
Alma mater Київський медичний інститут
Знання мов російська[1] і українська[1]
Заклад Бостонський університет
Членство СП СРСР
Роки активності 1954 — тепер. час
Жанр проза, публіцистика і вірш
Посада головний редактор
Партія КПРС
У шлюбі з Коротич Зінаїда Олександрівна
Діти Андрій, Віталій, Микита
Нагороди
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Орден Жовтневої РеволюціїОрден «Знак Пошани»
Державна премія СРСРНаціональна премія України імені Тараса Шевченка — 1981
Заслужений діяч культури Польщі
IMDb ID 0466618

Віта́лій Олексі́йович Коро́тич (нар. 26 травня 1936, Київ, Українська РСР, СРСР) — російський та український радянський поет, прозаїк, публіцист, журналіст, перекладач та лікар. Член Російського ПЕН-клубу. Головний редактор радянського журналу Огонёк (укр. Вогник) з 1986 по 1991 роки.[2]

З кінця 80-их живе та працює в Росії в Москві та має російське громадянство (українського паспорта у нього за власним зізнанням немає).[2]

В останні роки Коротич у публічному просторі відстоює проросійські погляди на ситуацію в Україні, зокрема Коротич у 2011 виступив з публічною підтримкою влади 4-го президента України Віктора Януковича, підписавши так званий лист десятьох[3], а в 2014 році заявив, що вважає, що Крим має бути під протекторатом Росії та незалежним від України.[2]

Свої твори писав українською та російською мовами.

БіографіяРедагувати

Народився 26 травня 1936 в родині лікаря[4]. Батько — Коротич Олексій Степанович (1909–1985) — мікробіолог, професор; матір — Коротич Зоя Леонідівна (1910) — патофізіолог, доктор наук. Відвідував школу з викладанням ряду предметів англійською мовою, закінчив її з золотою медаллю.

Знання мовРедагувати

Володіє російською, українською та англійською мовами.

Про журналістикуРедагувати

«Пишіть лише для себе. Ніколи взагалі не пишіть для інших. Якщо ви принесете матеріал, який в своїй сім'ї не обговорювали, і він вас і членів вашої сім'ї не хвилює, то цей матеріал нікому не потрібний. Не треба писати для того, хто розумніший за тебе або дурніший. Пишіть для себе».[9]

«Я ніколи не давав завдання двом-трьом людям одночасно: лише одному, і з одного запитував. Дуже важливо, щоб журналіст знався хоч на чомусь краще за інших, тоді я цю людину „садив“ на певну тему. Людина, яка уміє все — нічого не уміє. Тому я вимагав спеціалізації, глибоких знань хоч у якійсь сфері. Ну і, природно, уміння писати. Я розумів, що журналіст, який не знає нічого, просто нічого не може написати. Я вимагав одного — професіоналізму. Якщо почав писати, то повинен розуміти міру своєї відповідальності.»[9]

«Я прагнув виглядати дещо простішим. Розмовляти з читачем на рівних, а не зверху вниз. Нібито випадково я вчора зустрівся з Папою Римським. Якби вони там були, то теж з ним поговорили б. Але раз я попав, то вже розповім. Я взагалі завжди писав, ніби поплескувавши читача по плечу.»[9]

Літературна творчістьРедагувати

Друкуватися почав з 1958 року в «Молоді України». З 1961 року друкувався в «Літературній газеті», «Вітчизні», «Дніпрі», «Сучасності».

Виходили як поетичні так і прозові книги письменники. Свої твори писав українською та російською мовами. Твори Коротича перекладені 20-ма мовами, переважно завдяки протекторату в радянській системі, яка просувала вірші Коротича з ідеологічних міркувань. Має значну кількість нагород, переважно завдяки протекторату в радянській системі, як от лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1980), літературних премій ім. Толстого (1982), ім. Полєвого (1983), міжнародної премії ім. Фучика (1984), премії Вейнталя (1987, Вашингтон), заслужений діяч культури Польщі.

Цікавою є доля вірша Коротича «Останнє прохання сліпого лірника». В СРСР відомою була пісня «Переведи меня через майдан» у перекладі Юнни Моріц, у виконанні Сергія Нікітіна. Чи не вперше українською мовою, тобто мовою оригіналу, цю пісню почав співати Павло Хазан, студент радіофізичного факультету Дніпропетровського університету, у колі своїх друзів, у середині 90-х. 1996 року Павло дав авторський концерт у Будинку Вчених Дніпропетровська, де ця пісня прозвучала [Архівовано 23 травня 2014 у Wayback Machine.] в «широкому форматі». Згодом Павло Хазан став заступником голови Партії Зелених України (2012). Пісня «Останнє прохання старого лірника» стала популярною в Україні. Є інший переклад українською — з російського перекладу Юнни Моріц — його проспівав Вячеслав Марчук із Пікардійською Терцією.

Як перекладач був одним з перекладачів українських перекладів Вільяма Батлера Єйтса під назвою «Вибрані твори» (Київ: Юніверс, 2004) та Чеслава Мілоша під назвою «Вибране» (Київ: Юніверс, 2008).

Твори українськоюРедагувати

Поезія
  • «Золоті руки» (1961)
  • «Запах неба» (1962)
  • «Вулиця волошок» (1963)
  • «Течія» (1965)
  • «Поезії» (1967)
  • «Вогонь» (1968)
  • «Можливості» (1970)
  • «Перевтілення» (1971)
  • «Щоденник» (1973)
  • «Закон землі» (1975)
  • «Гідність» (1977)
  • «Голоси» (1981)
  • «Закономірність» (1983)
  • «Переведіть мене через майдан»: кращі поезії (2005)
Проза
  • повість «Така лиха пам'ять» (1970)
  • роман «Десяте травня» (1978)
  • роман «Лице ненависті» (1983)
Публіцистичні збірки
  • «О Канадо!» (1966)
  • «Зорі та смуги» (1968)
  • «Мандрівка на край світу» (1972)
  • «Людина на повен зріст» (1972)
  • «Людина у себе вдома» (1974)
  • «Біля витоків світла» (1976)
  • «Кубатура яйця» (1979)
  • «Чуття єдиної родини» (1978)
  • «Побачити зблизька» (1980)
  • «Береги океану» (1981)
  • «Твори» (у 2 т., 1986)

Твори російськоюРедагувати

  • «Американцы пишут Горбачёву» (1988)
  • «Ленин, том 54 / Ленін, том 54» (1990)
  • «От первого лица» (2001)
  • «Жили-были-ели-пили» (2005)
  • «От первого лица. II» (2005)

Кінематографічні роботиРедагувати

Автор сценаріїв кінокартин: «Україна. Земля і люди» (1970, у співавт.), «Я — Водолаз-2» (1975, у співавт. з В. Хмельницьким), «Така пізня, така тепла осінь» (1981, у співавт. з І. Миколайчуком), «Бути чи не бути? Бути» (1986, у співавт.), мультфільму «І сестра їхня Либідь» (1981, у співавт. з О. Костинським).

НагородиРедагувати

Сім'яРедагувати

Дружина Зінаїда Олександрівна (1935). Діти:

  • Андрій (1959—1971);
  • Віталій (1971—2011) — економіст-міжнародник;
  • Микита (1975) — економіст-міжнародник.

Громадська діяльність та політичні поглядиРедагувати

За керівництва Коротичем часописів «Всесвіт» та «Огонёк»[12][13][14] доклався та розбудови української культри та ознайомлення українських читачів з шедеврами світової класики у першому випадку та відновлення "гласності" та свободи слова у другому. Значною мірою саме наявність цих видань у редакції Коротича сприяли розвитку громадянського суспільства в УРСР та СРСР в цілому і були однією з важливих ланок, що призвели до "Перебудови" та розвалу Радянського Союзу. У журналі «Огонёк» публікувалися статті про такі явища, як проституція чи репресії в СРСР. Крім того, в радянські часи Коротич відмовився засуджувати відомого дисидента Івана Дзюбу за його працю «Інтернаціоналізм чи русифікація», в якому засуджувалося зросійщення українських земель. А також, високо цінуючи словотворну майстерність легендарного перекладача-поліглота Миколи Лукаша[15], повернув до його перекладацької роботи, що тривалий час був в опалі та перебував у пригнобленому стані через неможливість працювати за фахом.

У 2000-і роки передав одному з київських музеїв раніше зібрану колекцію шедеврів видатного українського скульптура Олександра Архипенка, яка за словами Коротича була розграбована та зникла. Про це він розповів в одному з інтерв`ю Дмитру Гордону. Творчістю Архипенка Коротич цікавився з молоих років[16]. Можливо саме з цим епізодом пов'язані наступні дії поета.

Зокрема, у серпні 2011 року був опублікований так званий лист десятьох — лист митців на підтримку політики Президента України Віктора Януковича. Одним з десятьох підписантів був Віталій Коротич.[3]

Згідно з аналізом нідерландського науковця Джудіс Йонґеніл, після початку Російсько-української війни 2014 року, Коротич у публічному просторі відстоює проросійські погляди на ситуацію в Україні, зокрема він заявив, що вважає, що Крим має бути під протекторатом Росії та незалежним від України.[2]

ПриміткиРедагувати

  1. ↑ а б в г д е Czech National Authority Database
  2. ↑ а б в г Judith Jongeneel. The weekly Ogonyok in Soviet and American public discourse. The image of the Soviet liberalisations in East and West (1986—1991). Master's Thesis. 2018. 62 p.: 6-15 (англ.)
  3. ↑ а б Українська інтелігенція вклонилася перед Януковичем у найгірших традиціях "совка". Українська правда. 4 серпня 2011. Архів оригіналу за 4 березня 2022. Процитовано 28 квітня 2022. 
  4. ↑ База даних «Лабіринт». Архів оригіналу за 8 грудня 2011. Процитовано 19 березня 2010. 
  5. ↑ Факты. — К. — 2016. — № 93 (4552) (26 трав.). — С. 10.
  6. ↑ КОЛУМНИСТЫ [Архівовано 27 серпня 2010 у Wayback Machine.](рос.)
  7. ↑ Газета «Новый взгляд», № 9 [Архівовано 23 лютого 2010 у Wayback Machine.](рос.)
  8. ↑ Газета «Новый взгляд», № 19 [Архівовано 9 лютого 2010 у Wayback Machine.](рос.)
  9. ↑ а б в Виталий Коротич: «Очень важно знать, что ты не сволочь» (рос.)
  10. ↑ Указ Президента України № 613/2011 від 26 травня 2011 року «Про нагородження В.Коротича орденом князя Ярослава Мудрого». Архів оригіналу за 30 травня 2011. Процитовано 26 травня 2011. 
  11. ↑ Президент нагородив Віталія Коротича орденом князя Ярослава Мудрого // Прес-служба Президента України Віктора Януковича, 26.05.2011
  12. ↑ Феномен «Всесвіту» в українській культурі. Архів оригіналу за 23 вересня 2021. Процитовано 29 квітня 2022. 
  13. ↑ Киевлянин Виталий Коротич – легендарный редактор журнала «Огонек». Архів оригіналу за 21 червня 2021. Процитовано 29 квітня 2022. 
  14. ↑ Виталий КОРОТИЧ: «Мой шанс выжить был равен шансу яйца, лежащего на пути шагающего стрелкового взвода». Архів оригіналу за 4 листопада 2020. Процитовано 29 квітня 2022. 
  15. ↑ Микола Лукаш - подвижник українського художнього перекладу. Архів оригіналу за 29 квітня 2022. Процитовано 29 квітня 2022. 
  16. ↑ Віталій Коротич,1969: Слово про Архипенка. Архів оригіналу за 6 травня 2021. Процитовано 29 квітня 2022. 

Джерела та літератураРедагувати

ПосиланняРедагувати

ВідеоРедагувати

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Коротич_Віталій_Олексійович&oldid=38550831