Вікіпедія

Венеційська школа (музика)

Венеці́йська шко́ла (італ. scuola veneziana) — термін, що в історії музики використовується для опису композиторів, які працювали у Венеції з 1550 до 1610 року; а також позначає їх музику.

Собор святого Марка у присмерку. Простір та резонуючий інтер'єр були однією з причин виникнення венеційської школи

Венеційські поліхоральні композиції XVI століття були найважливішим музичним феноменом в Європі і мали надзвичайний вплив на європейську музику цього періоду. Новації введені венеційською школою, разом з тогочасним розвитком монодії та опери у Флоренції репрезентують кінець Музики Відродження та початок музики бароко.

Історія

ред.

Появу Венеційської школи зумовили різноманітні фактори. Перший був політичним: після смерті папи Лева X у 1521 році та Пограбування Рима 1527 року, тривала традиція Вічного міста як музичного центру ослабнула; багато композиторів, що бажали переїхати до Італії, більше не їхали до Рима, а прямували до Венеції.

Іншим фактором, можливо важливішим, було існування пишної Базиліки св. Марка (зазвичай відомої як Сан Марко (італ. San Marco)) з її унікальним інтер'єром з двома місцями для хорів.

Просторість базиліки викликала необхідність розвивати музичний стиль, який використовував би затримування звуку, зумовлене великими розмірами храму. У такий спосіб венеційський поліхоральний стиль розвинувся у стиль антифонний, в якому групи півчих, акомпановані музичними інструментами, співають в певні моменти у протиставленні, а в інші в унісон, об'єднуючись звуками органа.

Першим композитором, хто віддав належне цьому відомому ефектові, був Адріан Вілларт, який став капельмейстером Сан Марко у 1527 році і залишався безперервно на цій посаді до своєї смерті у 1562 році.

Джозеффо Царліно, один з найвпливовіших музикантів свого часу, назвав Вілларта «новим Піфагором». Вплив Вілларта був глибоким не лише завдяки його композиторській майстерності, а також через його надзвичайне мистецтво педагога; багато венеційців навчались у нього.

Іншим фактором, що стимулював творчу активність цієї групи музикантів, був розвиток видавничої справи у Венеції. У перші роки XVI століття Венеція була багатим містом з стабільним урядом, і в таких умовах вона швидко стала важливим центром публікування музичних партитур. Сюди з'їжджалися композитори з усіх частин Європи, щоб скористатися новою видавничою технологією, винаходові якої було лише декілька років. Композитори північної Європи, особливо фламандці та французи, визнані серед найкращих у Європі, у великій кількості прибули до Італії.

Інтернаціональність венеційської музичної громади продовжувалась до кінця XVII століття.

У 1560–1570 роки розвинулись дві музичні течії: прогресивна, очолена Бальдассаре Донато та консервативна, з Джозеффо Царліно на чолі, який після Чіпріано де Роре став капельмейстером у Сан Марко. Незгода між двома групами призвела, у 1569 році, до публічної сварки між Донато та Царліно під час проведення урочистостей свята св. Марка. Учасники консервативної течії схилялись до наслідування поліфонічного стилю франко-фламандської школи; до них належали Чіпріано де Роре, Джозеффо Царліно та Клаудіо Меруло; до прогресивної — Бальдассаре Донато, Джованні Кроче, а пізніше Андреа та Джованні Ґабріелі.

Додатковим пунктом незгоди між двома групами було питання, кого допускати до посади капельмейстера Сан Марко: лише венеційців або хоча б італійців, чи також і чужоземців. Зрештою група, що підтримувала місцеві таланти, перемогла, і поклала край пануванню у Венеції іноземних музикантів; на цю, одну з найважливіших музичних посад тогочасної Італії, у 1603 році після смерті Донато, було призначено Джованні Кроче, далі, 1609 року — Джуліо Чезаре Мартіненґо і у 1613 році — Клаудіо Монтеверді.

Межі свого розвитку венеційська школа досягла у десятиріччя 1580–1590, коли Андреа та Джованні Ґабріелі створили свої величні шедеври для багатоскладених хорів, мідних духових смичкових та органа. Ці праці були першими, що вводили у музику динамізм, а також одними з перших, що передбачали специфічні вимоги до оркестрування. В цей час зробили свій важливий внесок у музику і органісти Клаудіо Меруло та Джіроламо Дірута; вони започаткували той стиль і ту техніку, які, пересунувшись на північ Європи та розвинувшись у наступних генераціях, досягли кульмінації у працях Яна Свелінка, Дітріха Букстегуде, і нарешті Йоганна Себастьяна Баха.

Термін венеційська школа інколи використовується, щоб відрізнити її від сучасної їй та більш консервативної римської школи.

Іншими важливими центрами музичної діяльності в Італії у цей період були Флоренція, де народилася опера, Феррара, Неаполь, Падуя, Мантуя та Мілан.

Композитори

ред.

До найголовніших представників венеційської школи відносяться:

Бібліографія

ред.
  • Різні статті"Venice, " in The New Grove Dictionary of Music and Musicians, ed. Stanley Sadie. 20 vol. London, Macmillan Publishers Ltd., 1980. ISBN 1-56159-174-2
  • Gustave Reese, Music in the Renaissance. New York, W.W. Norton & Co., 1954. ISBN 0-393-09530-4
  • Manfred Bukofzer, Music in the Baroque Era. New York, W.W. Norton & Co., 1947. ISBN 0-393-09745-5
  • Harold Gleason and Warren Becker, Music in the Middle Ages and Renaissance (Music Literature Outlines Series I). Bloomington, Indiana. Frangipani Press, 1986. ISBN 0-89917-034-X
  • Eleanor Selfridge-Field, Venetian Instrumental Music, from Gabrieli to Vivaldi. New York, Dover Publications, 1994. ISBN 0-486-28151-5
  • Denis Arnold, Monteverdi. London, J.M. Dent & Sons Ltd, 1975. ISBN 0-460-03155-4
  • Blanche Gangwere, Music History During the Renaissance Period, 1520–1550. Westport, Connecticut, Praeger Publishers. 2004

Посилання

ред.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Венеційська_школа_(музика)&oldid=43222575