Джіроламо Дірута

Джіроламо Дірута (італ. Girolamo Diruta)[1] (1554, Дерута — після 1613) — італійський композитор пізнього Відродження, представник Венеціанської школи, органіст та теоретик музики. Був знаменитий як викладач через свій трактат з контрапункту, а також через вклад у розвиток новаторської техніки гри на клавішних інструментах і зокрема на органі.

Джіроламо Дірута
італ. Girolamo Diruta
Основна інформація
Дата народження 1554(1554)
Місце народження Дерута
Дата смерті після 1613
Місце смерті Губбіо, Провінція Перуджа, Умбрія, Італія
Громадянство Італія Італія
Національність італієць
Віросповідання Католицька церква
Професія композитор, музикознавець, органіст
Вчителі Джозеффо Царліно, Клаудіо Меруло і Андреа Ґабріелі
Жанр токата, ричеркар, музично-теоретичний трактат
CMNS: Файли у Вікісховищі

БіографіяРедагувати

Про життя Джіроламо Дірути збереглося дуже мало відомостей, за виключенням інформації про його музичну діяльність. Він народився у 1554 році у Деруті, хоча у заголовках своїх творів постійно оголошував себе перуджанцем (італ. perugino).

У липні 1574 року він вже був монахом у францисканському монастирі у Корреджо. В цьому ж монастирі жив відомий музикант фра Баттіста Капуані, і припускається, що Дірута був його учнем.

Потім переїхав до Венеції, де проживав у грудні 1578 року. Вирушив до Падуї, щоб взяти участь у конкурсі на зайняття посади органіста Базиліки святого Антонія, але призначено було Іпполіто да П'яченца. Після його смерті Дірута також не зміг посісти це місце, оскільки у жовтні 1579 року конкурс виграв Бартоломео Такконі.

В цей період він познайомився з Клаудіо Меруло, Джозеффо Царліно та Костанцо Порта (теж францисканець) і скоріше за все вчився у кожного з них. Меруло згадує його в одному рекомендаційному листі, певно 80-х років, як одного з своїх найкращих учнів.

У 1593 році виходить перша частина його теоретично-практичного трактату з дослідження клавішних музичних інструментів «Transilvano»; з заголовку твору випливає, що він в цьому році працював органістом у кафедральному соборі Кіоджі. 1 лютого 1602 року ще з Кіоджі він писав до урядовців Дерути, що, по тридцяти роках діяльності, він залюбки повернувся б до рідного міста. Однак повернувся не до міста, а до рідної Умбрії, пропрацювавши з 1604 до 1610 роки у Губбіо органістом у місцевому соборі, що підтверджується заголовком до другої частини «Transilvano» (1609). У Губбіо він міг безпосередньо познайомитися з Адріано Банк'єрі, який у 1604 році перебував у місцевому оліветанському монастирі Сан-П'єтро. Сам Банк'єрі, окрім того, що згадує його в своєму «Conclusioni del suono dell'organo» (Висновки з гри на органі або Про гру на органі) (1609), адресував йому два «Гармонійних листи» (Lettere armoniche). У другому, посланому до Кіоджі, Банк'єрі дякує йому за те, що він помістив два його ричеркари[2] до другої частини «Transilvano» (лист підписаний Губбіо 25 березня 1610 року). З адреси цього листа можна зробити висновок, що Дірута повернувся до міста у Венето.

Відомо, що у вересні 1612 року каноніки колегіальної церкви Санта Марія Маджоре у Спелло (Умбрія), пропонували Діруті місце органіста у їхній церкві, але, хоча й передбачалося високе жалування, не змогли умовити його.

Нарешті, 5 березня 1613 року Генеральний капітул францисканських монастирів присвоїв йому титул magister musices. Подальших відомостей про Джіроламо Діруту не збереглося.

ТвориРедагувати

Найбільш відомою працею Дірути є трактат у двох частинах про виконання музики на органі під назвою «Il transilvano» (Трансильванець), опублікований у Венеції у видавців Вінченті: перша частина у 1593 році (перевидання 1597, 1612 та 1625 роках), друга — у 1609 році, але з присвятою з Губбіо 25 березня 1610 року (перевидання 1622 року).

Трактат написаний у формі діалогу з трансильванським дипломатом Istvan de Joìka, що перебував з місією в Італії. Інколи з трансильванцем асоціюють кавалера Мелькіоркре Мікеле, а через присвяту першої частини, з князем Трансильванії та небожем короля Польщі Сигізмундом Баторієм (1573-1613).

У вступі Дірута звеличує орган як короля інструментів і вихваляє настанови отримані від Клаудіо Меруло.

Передусім в трактаті йдеться про правильність постановки тіла, рук, кисті та рухів пальців; потім про відмінності техніки та стилю поєднаної (суголосної) гармонії (armonia unita), що використовується при грі на органі та у протиставленні з грою на інструментах з пером (sonare istromenti da penna), тобто з клавесинами, спінетами тощо; обговорюються проблеми аплікатури з ілюструванням гамами та мелізмами. Це один з перших трактатів, де доводиться різниця між технікою гри на органі та інших клавішних інструментах.

Друга частина твору, присвячена Леонорі Орсіні Сфорца, небозі Фердинандо I Медічі, поділяється на чотири книги (libri), в яких йдеться про:

  • правила кантилени (ілюстровано власним ричеркаром на 4) (Книга перша)
  • контрапункт, різноманіття якого викладається в порядку зростання складності з прикладами кожного типу (Книга друга)
  • спів (Книга третя)
  • музичні гімни та магніфікати, а також про використання регістрів органа (Книга четверта).

Як контрапунктист, Дірута передував Фуксу у описі різних видів контрапункту: нота проти ноти, дві ноти проти одної, чотири ноти проти одної тощо. На противагу Фуксові, він характеризує контрапункт менш строго, особливо в царині імпровізації. Описує сучасну органну практику через виконання, зокрема токат та фантазій, таких композиторів як Меруло.

Дірута включив до трактату багато власних творів, що є дуже дитактичними і приводяться для ілюстрування положень, запропонованих автором, деякі з них є першими прикладами етюда. Окрім своїх праць він використав твори Джованні Ґабріелі, А. Мортаро, Адріано Банк'єрі та інших.

ПриміткиРедагувати

  1. Зустрічається також Манчіні (Mancini), але завжди в дужках і як правило в похідних виданнях. Пошуки в Інтернеті дали дуже нечисленні результати і здебільша на російських сайтах. У використаних при написанні цієї статті джерелах таке прізвище не згадується взагалі.
  2. V та VI tono

БібліографіяРедагувати

  • A. Banchieri, Conclusioni nel suono dell'organo, Bologna 1609, p. 12
  • Id., Lettere armoniche, ibid. 1628, pp. 33, 86
  • C. Krebs, G. D. Transilvano, in Vierteljahrsschrift für Musikwissenschaft, VIII (1892), pp. 307-38
  • L. Pomponi, Memorie musicali della collegiata di S. Maria Maggiore di Spello, ibid., XVII (1940), p. 210;
  • F. Briganti, IlPrimo libro dei contrapunti di G. D. ignorato dagli storici della musica, Perugia 1951
  • en Eleanor Selfridge-Field, Venetian Instrumental Music, from Gabrieli to Vivaldi. New York, Dover Publications, 1994. ISBN 0-486-28151-5
  • Стаття "Girolamo Diruta," в The New Grove Dictionary of Music and Musicians, ed. Stanley Sadie. 20 vol. London, Macmillan Publishers Ltd., 1980. ISBN 1-56159-174-2
  • Gustave Reese, Music in the Renaissance. New York, W.W. Norton & Co., 1954. ISBN 0-393-09530-4
  • Girolamo Diruta: 21 Versetti per gli inni dell'anno,8 versetti per i toni del Magnificat e 3 versetti d'intonazione, a cura di Mario G.Genesi,Piacenza,P.I.L,2005

ДжерелаРедагувати

Зовнішні посиланняРедагувати