Відкрити головне меню
Вікіпедія

Василько Василь Степанович

У Вікіпедії є статті про інших людей з прізвищем Василько.

Василь Степанович Василько — (справжнє прізвище — Миляєв; 26 березня (7 квітня) 1893(18930407), Бурти — 18 березня 1972, Одеса) — український режисер, актор і педагог, народний артист СРСР (з 1944). Засновник Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва УРСР у Києві (1924).

Василь Степанович Василько
Василько.jpg
Ім'я при народженні Василь Степанович Миляєв
Народився 26 березня (7 квітня) 1893(1893-04-07)
Бурти (нині Черкаська область)
Помер 18 березня 1972(1972-03-18) (78 років)
Одеса
Поховання Друге Християнське кладовище (Одеса)
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія→СРСР СРСР
Діяльність актор, театральний режисер
Alma mater Філологічний факультет Київського університету[d]
Заклад Одеський академічний український музично-драматичний театр імені В. Василька
Роки діяльності з 1912 — тепер. час
Дружина Гаккебуш Любов Михайлівна,
Розумовська Юлія Миколаївна
Нагороди та премії
Народний артист СРСР Народний артист УРСР

Зміст

ЖиттєписРедагувати

Цей розділ містить текст, що не відповідає енциклопедичному стилю. Будь ласка, за можливості покращіть цей розділ. Конкретні зауваження можна знайти на сторінці обговорення.
Цей розділ потрібно вікіфікувати, щоб привести його вигляд до стандартів Вікіпедії. Будь ласка, допоможіть додаванням доречних внутрішніх посилань або покращенням розмітки статті.

Народився 26 березня (7 квітня) 1893 року в селі Буртах (нині Шполянського району Черкаської області) в родині Степана Платоновича Міляєва, який був головним бухгалтером в маєтку поміщика Ханенка, і Марії Павлівни Рудкевич (усього в родині було п'ятеро дітей).

У 1913—1916 навчався в Київському університеті на філологічному факультеті.

У 1912 році вперше виступив на сцені професійного театру.

Виконував ролі козака та хлопця у сцені вечорниць у «Назарі Стодолі» (1912, театр Миколи Садовського) та ксьондза в «Івані Гусі» («Єретик», 1919, «Молодий театр»). Брав участь як асистент режисера і виконавець ролей кобзаря та полковника конфедератів у «Гайдамаках» (обидві вистави за Шевченком, інсценізація і режисура Леся Курбаса, 1920, Перший театр Української Радянської Республіки імені Шевченка, а також у 1921, Кийдрамте).

В Одеському україномовному драматичному театрі (Одеська держдрама) поставив «Гайдамаків» (в інсценізації Леся Курбаса 1927, 1961) та драму С. Голованівського про Шевченка «Поетова доля» (1939).

Сезон 1925 року Одеської української Держдрами почався виставою «За двома зайцями», який поставив Василь Василько, який раніше працював з корифеями українського професійного театру М.Кропивницьким, М.Садовським, М.Заньковецької, Опанасом Саксаганським, далі був актором і режисером у театрі Леся Курбаса. В.Василька і В.Ярошенко написали інсценізацію класичної п'єси М.Старицького, значно осучаснили комедію. У порівнянні з першоджерелом у виставі з'явилися нові персонажі: інвалід-шарманщик, комсомольці, спекулянти … У фіналі вистави викритий Свирид Голохвастов тікав у зал, в публіку, після чого актори виходили на авансцену, звертаючись до глядачів: — «Він утік! Держи його! Ось він! Он там! У партері! У ложі! Тримайте! Він ще тут!» Глядач був у захваті від гри акторів, від постановки в цілому.

Режисер вистави Василь Василько отримав запрошення очолити театр. З того часу цей театр став основним колективом у його творчості, Одеса — головним містом житті, куди він повертався, в якому пройшли останні роки його життя. Василь Василько очолював колектив в різні періоди, в загальній складності 14 років. На Одеській українській сцені він здійснив більше 30 постановок української і світової класики, сучасних п'єс, виступаючи часто в ролі драматурга. Вистави Василько увійшли до «золотого фонду» не лише Одеського українського театру, всього національного театру України. Василь Василько визначив майбутнє театру, його художні перспективи на довгі роки вперед. У 1995 році колективу Одеського українського театру було присвоєно ім'я видатного корифея. Глядачі, широка театральна громадськість, театральні критики називали Одеську українську Держдраму «тричі піонером» за оригінальний, сміливий репертуар, новаторство сценічних виражальних засобів і, найголовніше, за талантливейший акторський ансамбль. Побувавши на спектаклях Держдрами відомий український письменник Остап Вишня у 1928 році писав: «Навряд чи ще якийсь інший український театр користується такими симпатіями і визнанням з боку глядачів, як Одеська держдрама. Та й не тільки визнанням! Та й не тільки симпатіями! Театр люблять в Одесі! Саме люблять! Доброю, теплою, південною любов'ю. В Одесі про українську держдраму ви завжди почуєте: — Наш театр! Наша драма! У цьому „наш“ чується, крім любові до театру, ще й гордість за цей „наш“ театр». http://ukrteatr.odessa.ua/vasilko/

Підготував концертні програми «На Вкраїні милій», «І вражою злою кров'ю волю окропіте» (1942–1943). Ісценізував і поставив Шевченкові поеми «Єретик» («Іван Гус») та «Відьма» (1929, 1930, Харківський Червонозаводський театр), використав мотиви творів поета в інсценізаціях «Енеїди» Івана Котляревського та «Черевичків» за Миколою Гоголем.

Нагороджений двома орденами, а також медалями.

Пішов з життя 18 березня 1972 року в Одесі. Похований на 2-му Християнському кладовищі.[1] Його друга дружина Юлія Миколаївна Розумовська сама придумала, яким буде пам'ятник на могилі Василя Степановича і не чекаючи допомоги від влади на свій кошт його встановила.

Надпис «Від дружини», театральні маски, які плачуть, стали образом скорботи, яка оселилась в її серці назавжди.[2] Через роки поруч з видатним режисером поховали і його кохану дружину.

ПриміткиРедагувати

  1. ↑ Любовь Федченко. Сегодня одесситы вспоминают Василя Василькоodessit.ua
  2. ↑ Театр: искусство надежды: очерки / Роман Бородавко. Оптимум, 2006. — с. 42

ЛітератураРедагувати

ПосиланняРедагувати

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Василько_Василь_Степанович&oldid=25057161