Відкрити головне меню

Ю́лія Микола́ївна Розумо́вська (1910—1988) — українська драматична актриса, хореограф, режисер, відома за роботою в Одеському українському музично-драматичному театрі. Заслужена артистка УРСР.[1] Дружина режисера Василя Василька.

Розумовська
Юлія Миколаївна
ЮМ Розумовська.jpg
Народилася 1910(1910)
Померла 1988(1988)
Одеса
Поховання Друге Християнське кладовище (Одеса)
Національність українка
Діяльність актриса, хореограф, режисер-асистент
Чоловік Василько Василь Степанович
Нагороди та премії
Заслужений артист УРСР

ЖиттєписРедагувати

За інформацією Леся Танюка Юлія походила з «чернігівських Розумовських».[2]

Театральну діяльність розпочала в Київському театрі імені Гната Михайличенка. 1925 р. в Одесі було засновано міський професійний український театр (художній керівник М. Терещенко), куди серед інших було запрошено «молодняк» театру Михайличенка, серед яких була і юна Юлія Розумовська.

Становлення Ю. Розумовської як професійної актриси відбулось в Одеській держдрамі, де вона пройшла навчання в студії, створеній 1926 року.[3] В той же час серед інших акторів вона виділялась хореографічними здібностями. Щоб відмовитись від запрошення балетмейстерів-гастролерів, керівник театру Василь Василько запропонував їй пройти стажування у Харкові у К. М. Вислоцької, після чого Юлія Миколаївна опанувала професію хореографа і протягом багатьох років була постановником танців у всіх виставах Василя Василька.[3]

Першим її чоловіком був режисер Д. Лазуренко.

Справжнє кохання знайшла з видатним театральним режисером Василем Васильком, якому стала не лише дружиною, а й Музою, порадницею, помічником.

1926—1928, 1939—1941, 1948—1956 — актриса, хореограф, режисер-асистент Одеської держдрами. 1928 року Ю.Розумовська разом з групою акторів на чолі з режисером В.Васильком переїхала з Одеси до Харкова.[3]

1928—1933 — працює в Харківському червонозаводському театрі. Згодом Ю. Розумовська з іншими червонозаводцями опинилась на Донбасі, де В. Василько формував нову театральну трупу.[3]

1933—1938 — в Донецькому українському музично-драматичному театрі.

1941 року війна застала її чоловіка у Львові, куди він переїхав для допомоги утвореному там Театру імені Лесі Українки. Коли Василь Степанович повернувся до Києва, до нього приєднались Юлія Миколаївна з матір'ю і разом вони у вересні 1941 перебрались до Харкова, де Василь Степанович отримав роботу режисера Харківського театру імені Т. Г. Шевченка з Мар'яном Крушельницьким на чолі.

Але війна просувалась на схід і родину Васильків разом з театром евакуювали спершу до Семипалатинська (23 вересня), а згодом (4 грудня) до Кизил-Кія на околиці Киргизстану. Театр імені Т. Г. Шевченка, базуючись там, гастролював, зокрема в Нижньому Тагілі, Кува-Сайя, Уч-Кургані Джалал-Абадської області Киргизії.

Після війни Юлія Розумовська повернулась з чоловіком спочатку до Харкова, проте з 1943 і до 1948 року працювала з ним на Буковині, була актрисою і хореографом Чернівецького муздрамтеатру імені О. Кобилянської.

1948 — знову в Одесі. Жили там в будинку на вул. Софіївській, 10.

Василь Василько пішов з життя 1972 року. Його поховали на 2-му Християнському кладовищі. Юлія Миколаївна сама придумала, яким буде пам'ятник на його могилі і не чекаючи допомоги від влади на свій кошт його встановила.

Надпис «Від дружини», театральні маски, які плачуть, стали образом скорботи, яка оселилась в її серці назавжди.[4] Через роки поруч з видатним режисером поховали і його кохану дружину Юлію Розумовську.

РоліРедагувати

  • Мотря, Евжені («Шельменко-денщик»)
  • Прісенька («Шельменко — волосний писар»)
  • Маргарита Іванівна («Аристократи» М. Погодіна, 1935)
  • Майка («Платон Кречет», 1935)
  • Форд («Віндзорські насмішниці», 1947, Чернівці)
  • Анна («Земля» за О. Кобилянською, 1947, Чернівці)
  • Катерина («Катерина» М. Аркаса)
  • Людмила («Васса Желєзнова» М. Горького)[5]
  • Юлія Булатович («Світіть нам, зорі» І. Микитенка)
  • Луїза («Підступність і кохання» Ф. Шіллера, 1941)

ПриміткиРедагувати

  1. Вітчизна. — К.: Радянський письменник, 1975. — с. 220
  2. Лесь Танюк. Лінія життя. 1971—1980. — Фоліо, 2004. — с. 106
  3. а б в г Василь Василько. Театру віддане життя
  4. Театр: искусство надежды: очерки / Роман Бородавко. Оптимум, 2006. — с. 42
  5. С. С. Данилов. Горький на сцене. — М.: Искусство, 1958.

ЛітератураРедагувати

  • Роман Черкашин. Пам'ятні зустрічі (Спогади про В. С. Василька) // Ми — березільці. Театральні спогади-роздуми — c. 315.