Білолісся
Білолі́сся (до 1947 — Акмангит) — село Татарбунарської міської громади Білгород-Дністровського району Одеської області України. Населення становить 2335 осіб.
| село Білолісся | |
|---|---|
 | |
| Країна |  Україна
|
| Область | Одеська область |
| Район |  Білгород-Дністровський район
|
| Тер. громада | Татарбунарська міська громада |
| Код КАТОТТГ | UA51040250030076972 
|
| Основні дані | |
| Засноване | 1807 |
| Населення | 2335 |
| Площа | 4,32 км² |
| Густота населення | 540,51 осіб/км² |
| Поштовий індекс | 68130 |
| Телефонний код | +380 4844 |
| Географічні дані | |
| Географічні координати | 45°53′53″ пн. ш. 29°41′50″ сх. д. / 45.89806° пн. ш. 29.69722° сх. д. |
| Середня висота над рівнем моря |
3 м |
| Водойми | р. Сарата |
| Відстань до районного центру |
9 км |
| Найближча залізнична станція | Сарата |
| Відстань до залізничної станції |
12 км |
| Місцева влада | |
| Адреса ради | 68100, Одеська обл., Білгород-Дністровський р-н, м. Татарбунари, вул. Лесі Українки, 18 |
| Карта | |
  Білолісся | |
 Білолісся | |
| Мапа | |
| |
|
| |
Археологія
ред.На правому березі річки Сарата, поблизу сіл Білолісся та Михайлівка було виявлено стоянку ранньої середньокам'яної доби. За стоянкою Білолісся виділена білоліська культурна група пам'яток. Вона належить до азило-романелльської культури й була схожа на стоянки шан-кобинської культури гірського Криму.[1]
Інвентар стоянки
ред.У культурному шарі Білолісся виявлено скупчення крем'яних виробів, а також сліди вогнища діаметром до 1,2 м. Серед знарядь праці переважають скребки (44) й геометріческіе мікроліти (12). Різців обмаль.
Різцово-скребковий показник тут найнижчий серед ранньо-середньокам'яних комплексів України (0,2). Половина скребків кінцевоrо типу на пластинах. Мікролітичні вироби представлені відносно великими сегментами. Є сегментоподібні вістря.
Виявлена в культурному шарі Білолісся фауна належить диким тваринам — кінь, осел, тур.[1]
Історія
ред.Після закінчення Російсько-турецької війни 1806—1812 років російська влада оголосила амністію задунайським козакам, які перейдуть на бік Росії.
У 1820 році у колишньому татарському поселенні Акмангит, незважаючи на опір земської поліції, у кількості 38 родин оселилася група усть-дунайських та задунайських козаків. Серед них чорноморці − Євстрат та Семен Тарановські, Іван Дидуляка, Іван Вареник, Герасим Покотило, хорунжий Марко Твердохліб; усть-дунайці − хорунжий Йосип Губа, осавул Роман Согутчевський, Василь Плохий, Кирило Буздиженко, Петро Коваль; задунайці Максим Тищенко, Іван Бондаренко. Новопоселенці Акмангиту відмовлялися сплачувати податки і виконувати повинності, домагаючись відновлення у Буджаку козацького війська. За їх проектом територія війська мала охопити увесь Буджак. Кіш та Січ розташовувалися у Акмангиті.[2] Козаки вимагали виключних прав на використання землі, рибальство та самоврядування. За це військо мало нести прикордонну службу. На 1826 рік в Акмангиті мешкало вже 362 чоловіків та 249 жінок, з яких 48 осіб − задунайці, 30 − селяни, інші − усть-дунайські та чорноморські козаки.[3]
У 1827 році, у зв'язку зі збільшенням населення, частина мешканців села перейшла на нове місце і заснувала село Старокозаче.
За даними 1859 року у козацькій станиці Акмангит Аккерманського повіту Бессарабської області мешало 2553 особи (1367 чоловічої статі та 1176 — жіночої), налічувалось 333 дворових господарства, існувала православна церква[4].
Станом на 1886 рік у селі, центрі Акмангитської волості, мешкала 2241 особа, налічувалось 432 дворових господарства, існували 2 православні церкви, школа та 2 лавки, відбувалось базари по п'ятницях[5].
За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 3146 осіб (1652 чоловічої статі та 1494 — жіночої), з яких 3140 — православної віри[6].
Населення
ред.Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 2515 осіб, з яких 1191 чоловік та 1324 жінки[7].
За переписом населення України 2001 року в селі мешкали 2334 особи[8].
Мова
ред.Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року[9]:
| Мова | Відсоток |
|---|---|
| українська | 96,32 % |
| румунська | 2,14 % |
| російська | 0,81 % |
| болгарська | 0,47 % |
| вірменська | 0,17 % |
| німецька | 0,04 % |
Місцеві свята
ред.День села у Білоліссі відзначають 14 жовтня, в один день з православним святом Покрови Пресвятої Богородиці. Місцева назва цього свята — «Храм». Хоча Свято-Покровський храм був освячений 6 листопада 1878, день села святкують саме 14 жовтня у зв'язку з тим, що Білолісся є козацьким селом, а Покрова Пресвятої Богородиці була одним з найголовніших свят запорозьких козаків, котрі будували багато однойменних храмів та шанували особливо ікони Покрови.
Відомі люди
ред.- Семчинський Станіслав Володимирович (1931—1999) — український мовознавець.
Див. також
ред.Примітки
ред.- ↑ а б Археология Украинской ССР (в 3-х тт.), т. 1 (російська мова) . Киев. 1985. с. 90.
- ↑ Дунайське козацтво: від лицарів-оборонців до найманців-підкорювачів - Україна Incognita. incognita.day.kyiv.ua. Архів оригіналу за 27 липня 2019. Процитовано 27 липня 2019. [Архівовано 2019-07-27 у Wayback Machine.]
- ↑ Бачинська О. А. Дунайське козацьке військо 1828-1868 рр (1998) (Б 32). irbis-nbuv.gov.ua. Архів оригіналу за 10 березня 2022. Процитовано 14 липня 2019.
- ↑ Бессарабская область. Список населенных мест по сведениям 1859 года. Санкт-Петербург, 1861 (рос.), (код 267)
- ↑ Волости и важнѣйшія селенія Европейской Россіи. По данным обслѣдованія, произведеннаго статистическими учрежденіями Министерства Внутренних Дѣл, по порученію Статистическаго Совѣта. Изданіе Центральнаго Статистическаго Комитета. Выпуск VIII. Губерніи Новороссійской группы. СанктПетербургъ. 1886. — VI + 157 с. (рос. дореф.)
- ↑ Населенные места Российской империи в 500 и более жителей с указанием всего наличного в них населения и числа жителей преобладающих вероисповеданий : по данным первой всеобщей переписи населения 1897 г. / Под ред. Н. А. Тройницкого — С.-Пб. : Типография «Общественная польза»: [паровая типолитография Н. Л. Ныркина], 1905. — С. 3. — X, 270, 120 с.(рос. дореф.)
- ↑ Кількість наявного та постійного населення по кожному сільському населеному пункту, Одеська область (осіб) - Регіон, Рік, Категорія населення , Стать (1989(12.01)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Архів оригіналу за 31 липня 2014. Процитовано 8 жовтня 2019. [Архівовано 2014-07-31 у Wayback Machine.]
- ↑ Кількість наявного населення по кожному сільському населеному пункту, Одеська область (осіб) - Регіон , Рік (2001(05.12)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Архів оригіналу за 31 липня 2014. Процитовано 8 жовтня 2019. [Архівовано 2014-07-31 у Wayback Machine.]
- ↑ Розподіл населення за рідною мовою, Одеська область (у % до загальної чисельності населення) - Регіон, Рік , Вказали у якості рідної мову (2001(05.12)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Архів оригіналу за 31 липня 2014. Процитовано 8 жовтня 2019. [Архівовано 2014-07-31 у Wayback Machine.]
Джерела
ред.- В. Н. Станко. Білолісся [Архівовано 5 травня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 287. — ISBN 966-00-0734-5. (стаття не про село, а про однойменну мезолітичну стоянку).
- Історія міст та сіл України (рос.)
- Історія козацтва після зруйнування Запорозької Січі (1775—1905). — К.: Арій, 2016. — сс. 238—245.
- Записки Відділу історії козацтва на півдні України, Чорноморська минувщина, випуск 7 − Одеса, 2012 − сс.144-150.liber.onu.edu.ua/pdf/Chorn-Myn-v7.pdf [Архівовано 27 липня 2019 у Wayback Machine.]
Посилання
ред.- БІЛОЛІ́ССЯ [Архівовано 6 травня 2016 у Wayback Machine.] // ЕСУ
|
Це незавершена стаття з географії Одеської області. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |