Відкрити головне меню

Буковинський округ

адміністративна одиниця Королівства Галичини та Володимирії у складі монархії Габсбургів, Австрійської імперії
Буковинський округ Королівства Галичини та Володимирії
Königreich Galizien und Lodomerien Okrug Bukowina
1786 – 1849
Прапор Герб
Прапор Герб
Розташування Буковинський округ Королівства Галичини та Володимирії
Буковинський округ в межах Королівства Галичини та Володимирії
Столиця Чернівці
Мови німецька, волоська, польська, руська
Релігії православ'я, греко-католицизм, католицизм, юдаїзм, протестантизм
Форма правління Монархія
Імператор
 - 1765-1790 Йосиф II
 - 1790-1792 Леопольд ІІ
 - 1792-1835 Франц II
 - 1835-1848 Фердинанд І
 - 1848-1916 Франц Йосиф I
Історія
 - ліквідація Дистрикту Буковина Серпень 1786
 - створення Герцогства Буковина Січень 1849

Буковинський округ (нім. Okrug Bukowina) — адміністративна одиниця Королівства Галичини та Володимирії у складі Габсбурзької монархії на території Буковини (1786—1849).

Інші назви: Буковинська округа, Чернівецький округ, Чернівецька округа.

Зміст

Географічне розташуванняРедагувати

Буковинський округ займав територію між Карпатами та Серетом, від середньої течії Дністра приблизно до середньої течії Молдови. Знаходився на сході Австрійської імперії та на південному сході Королівства Галичини та Володимирії.

ІсторіяРедагувати

Західна частина Буковини у складі Габсбурзької монархії перебувала з другої половини 1774-го року. До травня 1775-го як тимчасова військова адміністративно-територіальна одиниця — Чернівецький генералат. Після юридичного закріплення передачі «австрійської Буковини» Габсбургам у травні 1775 року, Чернівецький генералат реорганізовано у Дистрикт Буковина. З 1774 р. до 1786 р. у краї діяла Військова адміністрація.

Остаточне рішення про майбутнє управління краєм було прийнято Йосифом II в 1786 році у Львові. Зокрема, цісар постановив об'єднати Буковину (австрійську частину) з Королівством Галичини та Володимирії, до якої вона долучалась як Буковинський округ. Від попередніх намірів долучити Чернівецький і Вижницький дистрикти до Королівства Галичини та Володимирії, а Сучавський і Серетський дистрикти з Довгопільсько-Руським околом до Семигороду цісар відмовився. Причиною відмови була протидія населення околу (де 90 % населення становили русини та поляки). У Сучавському дистрикті (де волохів було заледве половина) також було не однозначне ставлення до перспектив об'єднання з Трансільванією. У будь-якому разі між Сучавщиною та Трансільванією знаходився Довгопільсько-Руський окіл. Без нього про подібний план поділу Буковини не могло бути й мови. 6 серпня 1786 року на підставі цісарського патенту Дистрикт Буковина був реорганізований в Буковинський округ Королівства Галичини та Володимирії. Військова Адміністрація, виконавши свою місію в перехідний період, була ліквідована.

У січні 1849 р. новий цісар Франц Йосиф I надав Буковині статус окремого коронного краю, й утворив Герцогство Буковина.

НаселенняРедагувати

Період перебування у складі Буковинського округу Королівства Галичини та Володимирії характеризується суттєвим збільшенням кількості населення. В основному за рахунок переселенців, колонізаторів тощо. При чому приток зафіксовано як волохів з Семигороду так і русинів з Галичини. Німці, поляки, і головним чином євреї приїжджали з різних регіонів.

Якщо станом на 1786 рік населення регіону обчислювалось на рівні 91 тис., то в 1846 році — вже 371131. Для перепису населення 1846 року характерним є те, що вперше у переписні листи було включено пункт розмовна мова (саме розмовна, а не рідна). До цього населення переписували виключно за віросповіданням, що стирало межі між русинами (українцями) та волохами (румунами), узагальнюючи їх як православні.

За результатами перепису 1846 року: русинів (українців) зафіксовано — 180417 чол. (48,6 %), волохів (румунів) — 140625 чол. (37,9 %), інші національності (головним чином німці, євреї, поляки) — 50089 чол. (13,5 %).

Слід наголосити, що такі результати були отримані в межах Буковинського округу в цілому (північна та південні частини).

Територіальний поділ округуРедагувати

Буковинський округ поділялася на 4 повіти (до 1 серпня 1794 р. — дистрикти) та один окремий окіл:

Кожен повіт складався з 12 околів по 10 громад у кожному.

У галузі військовій Буковина поділялася на Чернівецький і Сучавський полкові райони.

У фіскальній сфері Буковина поділялася на 8 податкових округів.

Адміністративним центром Буковинського округу було місто Чернівці (нім. Czernowitz).

Управління округомРедагувати

 
Карл фон Енценберг

Останнім Головою Військової Адміністрації Буковини був Генерал Карл фон Енценберг, який водночас став і першим керівником Буковинського округу.

Органом управління Буковинського округу була Буковинська окружна управа (нім. K. k. Bukowiner Kreisamt), яка безпосередньо підпорядковувалась спеціально створеній Галицькій губернській управі у справах Буковини (нім. K. k. Galizische Statthalterei (Angelegenheiten der Bukowina)) у Львові.

Керував окружною управою Окружний староста, якого разом з комісарами призначав особисто Цісар, а решту чиновників — окружний староста самостійно. За 63 роки існування Буковинського округу змінилося 11 окружних старост.

Структурних частин не було. Усі функції виконувалися окружним Старостою і підпорядкованими йому окружними комісарами. Окружній управі підпорядковувалися повітові та міські управи.

Повітові управи (нім. K. k Bezirkshauptmannschaften) очолювали повітові старости.

Підпорядкована Буковинській окружній управі, продовжувала діяти Чернівецька міська управа. 2 вересня 1832 р. міську управу реорганізували в Чернівецький міський магістрат на чолі з бургомістром.

Характерні риси періодуРедагувати

 
Чернівецька ратуша

Першочергові зусилля цивільної влади регіону на чолі з Карлом фон Енценбергом було кинуто на підняття економіки краю, запрошували колоністів, купців, ремісників тощо. 1786 року розпочали організовувати щорічні Петрівські ярмарки (1-15 липня), що дало нового імпульсу розвитку як Чернівців так і округу в цілому. Вже 1788 року у місті налічувалося 20 корчем та 15 пивниць. У 1803 році в окружному центрі було вже 13 ремісничих цехів. На початок ХІХ ст. Чернівці стають схожі на місто. Завдяки преференціям, які надавалися місцевою владою, розпочався «будівельний бум».
На поч. ХІХ ст. відкрилися кілька навчальних закладів. 1808-го року почала діяти гімназія. В 1827-му відкрили Теологічний інститут.

Після створення (1832) Чернівецького міського магістрату було вирішено збудувати нове приміщення для нього. Протягом 1843-1847 рр. було збудовано міську ратушу у стилі класицизм.
З 1820-х на Буковині запроваджено рекрутський набір до австрійської армії. Служба тривала 14 років і лише з 1845 р. була скорочена до 8.

Державні податки у містах вносилися до місцевих управ та магістрату, в селах їх збирали домінії. На початку ХІХ ст. середньорічний прибуток австрійської казни від Буковини становив у середньому 1 млн. флоринів. Зникають камералії та регалії. Впорядкування земельних відносин уможливило введення земельного податку. В міру розвитку державного майна в краї формувалися органи управління ним. З 1802 р. розпочав свою роботу інспекторат з державного майна. Продовжувало розвиватися будівельне управління, зростала чисельність оплачуваного державного медичного персоналу. Поступово в краї сформувалася митна служба на чолі з митним інспекторатом у Чернівцях. Організація цивільного управління привела до швидкого росту адміністративного апарату. Так, у 1789 р. в краї налічувалось 206 службовців, у 1804 — 232, у 1817 — 314.

1 серпня 1817 року на Буковині протягом чотирьох днів перебували імператор Франц з імператрицею Кароліною. Наступного разу Франц перебував в Чернівцях 1823-го року, коли зустрічався з російським імператором Олександром.

 
Лук'ян Кобилиця

Головним наслідком періоду 1787-1848 р.р. стало утвердження цивільного управління у всіх галузях життя краю. Форми цього управління були типовими для всіх провінцій австрійської абсолютної монархії і забезпечували посилення феодального гніту, засилля бюрократії, контролю державних органів над громадськими справами. Особливо складним був цей період з точки зору національних відносин. До політики онімечування додалася ще й полонізація, що мало негативні наслідки для русинів, особливо в культурно-релігійній сфері. Перед місцевими русинами стояв вибір — або бути волохом, або німцем, або у найкращому випадку — поляком. На початок ХІХ ст. в регіоні практично не було жодного повноцінного навчального закладу з руською мовою викладання. Близько 90 % руського населення були селянами, переважна більшість з них — неграмотні. Незважаючи на все це, буковинські українці (русини) зуміли зберегти свою ідентичність. Значних зусиль в цьому напрямку докладав єпископ православної церкви на Буковині владика Євгеній.

Кріпацтво, зубожіння простого люду, незбалансована національна політика, ставлення до українців (русинів) як до людей «другого сорту» породжували повстанські рухи. Опришківські повстання відбувались на Буковині регулярно протягом усього цього періоду. В (1843-1844) та 1848 роках Лук'ян Кобилиця (простий селянин з путильщини, який став депутатом парламенту Австрії) очолив виступи селян з двадцяти двох буковинських сіл, які відмовилися від повинностей, вигнали чиновників, встановили самоуправління, висунули вимоги щодо відкриття українських шкіл, вільного користування лісами і пасовиськами, зажадали переведення їх на становище державних селян.

На поч. ХІХ ст. в регіоні зароджується «рух за відокремлення Буковинського округу від Королівства Галичини та Володимирії». Цей рух був інспірований місцевою волоською верхівкою, оскільки останні почали усвідомлювати своє хитке становище в регіоні, який все більше відновлював свій «галицький дух». Рух значно посилився ближче до сер. ХІХ ст. — коли у дунайських князівствах набрав обертів рух за Об'єднане князівство Волощини і Молдови. Активісти «руху за відокремлення Буковинського округу від Королівства Галичини та Володимирії» переслідували мету якщо не долучитись відразу до Об'єднаного князівства Волощини і Молдови, то принаймні приєднати «австрійську Буковину» до Трансільванії, в якій волоське населення мало більшість і займало панівне становище. В силу різних обставин до цього руху долучився й владика Євгеній, який також підписував петиції до Цісаря. Водночас, після відокремлення Буковинського округу від Королівства Галичини та Володимирії виступив категоричним противником приєднання до Трансільванії.

Див. такожРедагувати

ДжерелаРедагувати

  • ДЕРЖАВНИЙ ЛАД І ПРАВО НА БУКОВИНІ. Автореферат дисертації. Никифорак М. В. — К.: КНУ, 2004
  • Регіональні особливості етнодемографічної та конфесійної ситуації на Буковині в середині XIV — на початку XXI ст. // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології. — Чернівці: Прут, 2004. — Т.1. — С.124-139.
  • Буковина: історичний нарис/Під ред. С. С. Костишина. — Чернівці: Зелена Буковина, 1998. — 416 с.
  • Населення Буковини (з книги «Буковина. Загальне краєзнавство», впорядкованої колишнім крайовим жандармським командуванням № 13 ц.к. жандармерії з нагоди 50-річного ювілею правління імператора Франца-Йосифа І (Чернівці, 1899). Німецькою та українською мовами. — Чернівці: Зелена Буковина, 2000. — 160 с.
  • http://buktolerance.com.ua/?p=1108&lang=ru
  • Державний архів Чернівецької області, Путівник, Том 1, Фонди дорадянського періоду/За ред. Д.Жмундуляка, Київ-Чернівці, 2006.
  • Ірина Настасяк. Організація управління Галичиною і Буковиною у складі Австрії (1772—1848). — К.: Атіка, 2006. — 160 с. ISBN 966-3261-191-9