Вікіпедія

Балалайка

Балала́йка, балаба́йка[2] — російський народний щипковий музичний інструмент, що походить, ймовірно, від старовинної домри[3]. Характерними прийомами звуковидобування є брязкання і тремоло — удари вказівним пальцем по всіх струнах одночасно.

Балалайка
Балалайка
Балалайка
Балалайка
Класифікація струнний щипковий музичний інструмент, Хордофон
Класифікація Горнбостеля-Закса 321.321[1]
Діапазон
\new Staff \with {\remove "Time_signature_engraver"} {\time 2/1 <e' e' a'>1 \glissando \set Staff.ottavation = #"8" a'' }
Подібні інструменти
CMNS: Балалайка у Вікісховищі

Балалайка є досить поширеним музичним інструментом, який вивчається в академічних музичних навчальних закладах Росії, Білорусі, України і Казахстану. Термін навчання на балалайці в дитячій музичній школі становить 5–7 років (залежно від віку учня), в середньому навчальному закладі 4 роки, а у вищому — 4–5 років. Репертуар: обробки народних пісень, перекладання класичних творів, авторська музика.

Історія ред.

 
Картина Жана-Батиста Принца «Гравець на балалайці», 1764 року

Перша письмова згадка про балалайку міститься в документі від 23 (13) червня 1688 року «Память зі Стрілецького приказа в Малоросійський приказ»[4], в якому, серед іншого, повідомляється, що в Москві: «У Стрілецький приказ наведені арзамасец посадський чоловік Савка Федоров син Селезньов та Шенкурського повіту палацової Важеської волості селянин Івашко Дмитрієв, а з ними принесена балалайка для того, що вони їхали на візницькому коневі у Возі в Яузькі ворота, співали пісень і в ту балалайку грали та караульних стрільців, які стояли біля Яузьких воріт на варті, лаяли»

  в Стрелецкий приказ приведены арзамасец посадский человек Савка Фёдоров сын Селезнев да Шенкурского уезду дворцовой Важеской волости крестьянин Ивашко Дмитриев, а с ними принесена балалайка для того, что они ехали на извозничье лошади в телеге в Яуские ворота, пели песни и в тое балалайку играли и караульных стрельцов, которые стояли у Яуских ворот на карауле, бранили  

Відома з початку XVIII століття, має три струни, походить від старовинного тюркського музичного інструмента домри. Деякі дослідники вважають, що балалайка виникла в побуті скоморохів після монгольського завоювання, була відроджена й модернізована В. Андрєєвим у кінці XIX ст., набула поширення й в Україні. На балалайці грають, ударяючи пальцями правої руки по струнах. Наприкінці XIX століття В. В. Андрєєв удосконалив Балалайку, створив її різновиди.

Застосовуються:

  1. Балалайка-прима,
  2. Балалайка-секунда,
  3. Балалайка-альт,
  4. Балалайка-бас,
  5. Балалайка-контрабас.
 
Картина Жана-Батиста Принца «Гра на балалайці», 1769 року

Основні прийоми звуковидобування — брязкання пальцями правої руки (без великого пальця), тремоло, pizzicato, glissando, флажолети тощо. Балалайка використовується як оркестровий, ансамбльовий і сольний інструмент.

В українській мові вперше назва засвідчена як «балабайка» у записах щоденника XVIII століття[5], в якому розповідається про людей, що заїхали до татарина, котрий грав у балабайку. Спочатку являла собою довгий інструмент із двома струнами та була вдосконалена в XIX ст. російськими музикантами до сучасного вигляду.

Інша згадка балалайки сягає жовтня 1700 року у зв'язку з бійкою, яка сталася у Верхотурському повіті. За свідченням ямщиків Проньки й Олексія Баянова, дворовий чоловік стольника воєводи К. П. Козлова І. Пашков ганявся за ними та «бив їх балалайкою».

Наступне письмове джерело, в якому згадується балалайка, — підписаний Петром I «Реєстр», що припадає на 1714 рів: у Санкт-Петербурзі, під час весілля блазня, «князя-папи» Н. М. Зотова, крім інших інструментів, які несли ряжені, було названо чотири балалайки.

Конструкція ред.

Довжина балалайки становить від 60–70 см (балалайка-прима) до 1,7 метра (балалайка-контрабас). Корпус трикутної (в XVIII—XIX століттях також овальної), злегка зігнутої форми, що складається з окремих (5–7) сегментів. Головка грифа злегка відігнута назад. Струни металеві (в XVIII столітті жильні; у сучасних балалайок дві з них — нейлонові або карбонові). На грифі сучасної балалайки — 16–31 металевих ладів (до кінця XIX століття — 5–7 нав'язних ладів).

Примітки ред.

  1. ↑ Consortium M. Revision of the Hornbostel-Sachs Classification of Musical Instruments by the MIMO Consortium
  2. ↑ Балабайка // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.
  3. ↑ Модр, Антонин (1959). Музыкальные инструменты (Російська) . Москва: Музгиз. с. 267.
  4. ↑ РГАДА, ф. 229, оп. 1, ед. хр. 189, л. 159
  5. ↑ Балабайка // Історичний словник українського язика Під ред. Є. Тимченка; укл.: Є. Тимченко, Є. Волошин, К. Лазаревська, Г. Петренко. — К.-Х., 1930-32. — Т. 1. — XXIV + 948 с. Зошит 1: А — Глу. — С. 52.

Джерела ред.

Література ред.

  • Балалайка // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1957. — Т. 1, кн. I : Літери А — Б. — С. 68. — 1000 екз.
  • Використання балалайки у виконавській діяльності дитячого музично-інструментального колективу: навч.-метод. посіб. / Ю. А. Шевченко. — Херсон: ФОП Грінь Д. С., 2013. — 126 с. — ISBN 966-2660-45-6.
  • Давидов М. Київська академічна школа народно-інструментального мистецтва. — К., 1998.

Посилання ред.


  Це незавершена стаття про музичні інструменти.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Балалайка&oldid=41679258