Бандурка (музичний інструмент)

Бандурка  — традиційний український музичний інструмент, інша назва — мамаєва кобза. Це невеликий струнний інструмент мажорного строю. Його зображення можна бачити на народних картинах «Козак Мамай».

Бандурка
Бандурка. Атлас музичних інструментів народів СРСР. 1963.[1]
Бандурка. Атлас музичних інструментів народів СРСР. 1963.[1]
Класифікація струнний щипковий музичний інструмент, Хордофон
Подібні інструменти
Картина «Козак Мамай» (XVIII ст.)/ Полтавська обл. Музей Івана Гончара
Козак Мамай". І пол.19 ст. Походження невідоме. Полотно, олія, 80 х 74,5. Одеський історико-краєзнавчий музей (И-3). За виданням: Козак Мамай. Феномен одного образу та спроба прочитання його "ідентифікаційного коду": Альбом / Автор дослідж. С.Бушак. – Київ: Родовід, 2008. – С.192.

Форма й розміри бандурки, як і кількість струн, можуть бути різними.

Перше зображення такого іструменту знаходимо на одній із фресок Собору святої Софії в Києві, ХІ ст.[2]

На жаль, за фрескою неможливо встановити стрій інструмента.

До появи в Україні нової музичної системи, тобто приблизно до 17-18 ст., струн на кобзах могло бути від двох до чотирьох. Такі висновки можна зробити внаслідок аналізу праць Миколи Лисенка, Петра Сокальського, Олександра Фамінцина, Гната Хоткевича, а також каталогів стародавніх музичних інструментів та антологій світового музичного інструментарію, досліджень сучасних музикознавців.[3]

Основний стрій бандурки (за Н.Приваловим) – соль мажор

Чотирьохструнна «мамаївська» кобза – продукт пізнього Середньовіччя або раннього Ренесансу.

Наступним еволюційним етапом став п'ятиструнний інструмент з мажорним строєм.

Історично зафіксований музичний інструмент з назвою бандурка зберігався в побуті українських поселенців на території Російської Федерації протягом 18-го – поч. 20-го століть. Мав 5 струн. Він був розповсюджений у північних районах Уралу, Вятській губернії, Західному Сибіру, Республіці Комі. Інструменти такої форми та розмірів знаходимо також на давніх «Мамаях», датованих початком 19-го століття. Але в Україні протягом 19-го століття інструмент помалу «розчинився» у новіших загальнодоступних формах – семиструнній гітарі та триструнній балабайці, які мали той самий стрій.[4]

Привертає увагу ще один коментар М.Привалова, процитований І.Шрамком:

... Бандурка являє собою щось накшталт п'ятиструнної уральської балалайки; дуже можливо, що і чотириструнна малоросійська балалайка є ні що інше, як видозміна пізніша форми південно-російської козацької бандурки, подібно до того як великоросійська балалайка є видозміна домри. Так само і московська 4-струнна балалайка являє собою, ймовірно, не що інше, як південно-російську бандурку.

Оригінальний текст (рос.)
…Бандурка представляет собою нечто в роде пятиструнной уральской балалайки; очень возможно, что и четырехструнная малорусская балалайка есть ни что иное, как видоизменение позднейшее формы южно-русской казацкой бандурки, подобно тому как великорусская балалайка есть видоизменение домры. Точно также и московская 4-струнная балалайка представляет собою, вероятно, не что иное, как южно-русскую бандурку.

[5]

Наступний виток розвитку інструменту — поява бандуроподібних кобз, на яких грали Остап Вересай та Павло Конопленко-Запорожець. Ці інструменти давали змогу не тільки грати способом притискання струн до грифа, але й у бандурний спосіб, бо мали приструнки, як це ми спостерігаємо на бандурах.

ДжерелаРедагувати

  • Вертков До, Благодатов Г., Язовіцкая Е., Атлас музичних інструментів народів СРСР, М., 1963, 1975.
  • Привалов Николай Иванович. Тамбуровидные музыкальные инструменты русского народа. Очерк их происхождения, появления на Руси и существования (домра, балалайка, лютня, кобза, бандура, бандурка, торбан, мандолина, гитара). Историческое исследование. – “Известия С.-Петербургского общества музыкальных собраний”. – 1905, апрель-июнь. – 1906, февраль.
  • Володимир Кушпет. Школа реконструкції виконавської традиції: ліра, кобза, торбан, бандура, спів. – К.: Темпора, 2016. – Ч.І. – Музично-теоретична основа реконструкції старосвітського виконавства. – 110 с., іл. – Ч.ІІІ. – Кобза. – 154 с., нот. – Ч.VIII. – Додаток [ноти й тексти]. – 177 с., нот.

ПриміткиРедагувати