Кобза

український лютнеподібний струнний щипковий музичний інструмент

Ко́бза — старовинний український народний лютне- або грушоподібної форми струнно-щипковий інструмент з хроматизованим строєм. Розповсюджений на Східній Україні. В різних дослідженнях кобзу вважають попередником сучасної бандури (часто під словами «кобза» і «бандура» розуміють той самий інструмент)[1].

Кобза
Українські кобзи
Українські кобзи
Класифікація струнні музичні інструменти, струнні щипкові інструменти, хордофон
Подібні інструменти

Акорди, на відміну від бандури, набираються не на пристрітах, а на грифі, притисканням пальцями лівої руки струни до грифа, як на лютні. Гра на приструнках застосовується переважно у переграх. Вокальна партія інструментом майже не дублюється, а орнаментально розцвічується на фоні набраної на так званих бунтах тремолюючої гармонічної педалі. За кобзою закріпилася традиція виконання переважно дум пізнішого «козацького» циклу, що пов'язано з хроматизованим строєм («додавання жалощів») і порівняно широкими техніко-виконавчими можливостями інструменту[1].

Кобза — це[джерело?]:

  1. Український лютнеподібний струнний щипковий музичний інструмент, в якому струни розташовані як на грифі, так і на корпусі (приструнки).
  2. Український варіант 6 або 7 струнної гітари.
  3. Український варіант 4 струнної домри.
  4. Назва волинки на Поліссі, а також в Білорусі та в Польщі.
  5. До 1940 р. синонім багатострунної бандури.
  6. Народний лютнеподібний музичний інструмент у Молдові та Румунії[2], відомий як «кобза» (cobza) та «кобоз» (Koboz), відрізняється від української кобзи строєм (8 струн, настроєних попарно у строї D-A-D-G), хоч веде похоження, ймовірно, як і українська кобза[джерело?] від турецького уда. Зазвичай використовується для акомпанування скрипці та флейті. [3]

З-поміж 4-х версій походження кобзи-бандури (еволюційної, термінологічної, «раптової зміни» та напливової) найвірогіднішою видається перша (розвитої лютні, що «обросла приструнками»). Інші версії (О. Фамінцин, М. Лисенко та ін.) сучасна етноорганологічна думка вважає малоймовірними й застарілими[1].

Аналогічні українській кобзі[джерело?] інструменти існують також в Азербайджані (qopuz), Туреччині (kopuz), Угорщині (koboz) та в багатьох інших країнах, що історично мали зносини з тюркськими народами.

Горнбостель-Закс номер 321.32-5:

В історіїРедагувати

 
Козаки з кобзою. 18 століття.

Вживання терміну «кобза», як народного щипкового інструменту, в Україні простежується за документами XIII століття[4].

Малопереконливими є іконографічні матеріали 17—19 ст. із чисельними зображеннями українця — козака Мамая зі струнним щипковим інструментом, що його можна прийняти за старовинну кобзу: народна картина-лубок має властивість багаторазово тиражувати один раз схоплене і сфантазоване художником без гарантії достовірності зображуваного об'єкта[1].

Кобза існувала в Україні ще в XV—XVI століттях, належала до типу лютневих інструментів (див. Мандора), що побутували на Заході. В літературних джерелах цей лютнеподібний інструмент звався бандурою «на латинський кшталт». Згодом лютноподібна кобза вийшла з ужитку, і на зміну їй прийшов більш удосконалений гібрид барокової лютні з кобзою торбан, та *старосвітська* бандура. Органологічну відмінність цих інструментів досить важко зрозуміти.

Великого поширення кобза набула серед українського козацтва. На ній грали мандрівні кобзарі, які виконували народні пісні різних жанрів — історичні, ліричні, побутові, думи, псальми тощо. Частіше всього на кобзі грали професійні народні музиканти які народ називав кобзарями (сліпці), яких водили з дому в дім. Кобзарі грали та співали, в місцях де збирався народ - на базарах, біля церков, а також по хатах.

Ще у XV ст. існували придворні музиканти які грали на кобзах в королівському дворі Польщі, а у XVIII—XIX ст. — в російському імператорському дворі. Найвидатніші давні придворні кобзарі — Білоградський, Нижевич, Любисток, Розум (XVIII ст), В ХіХ ст кобзарі існували як мандрівні музиканти на Східній Україні. Найвідоміші з них А.Шут (XIX ст), О.Вересай (XIX ст) та ін.

Одне з найдавніших свідчень про існування кобзи в Україні знаходиться у польському запису 1584 року Папроцького: «Kozacy z wielkiej radosci… spiewajac, na kobzach grajac» (Bartosz Paprocki. Herby rycerstwa polskiego. Krakow, 1584, С.107).

Щоправда, звали такого кобзаря у XVII ст. — кобезник (kobeznik — Zimorowicz. Sielanki. C. 147.). У певних колах і понині вважають, що кобза у давні часи зникла з музичного побуту України, а її назва ототожнилася з іншим музичним інструментом — бандурою. Така теза народилася в XIX-ХХ ст. Незважаючи на детальний опис М. В. Лисенком у кількох розвідках бандури О.Вересая, плутанину у її класифікації викликало існування кількох коротеньких струн — «приструнків», яких за переконаннями дослідників на кобзі не повинно було б бути. А коментарі щодо способу гри «…лівою рукою граючий охоплює гриф, притискуючи великі струни… супровід мелодії відбувається головним чином на довгих струнах (на грифі), граючий по мірі потреби то понижує звук, подовжує чи скорочує струни, притискаючи їх до грифа на тій чи іншій висоті. Малих струн кобзар не притискує», вважалися «рудиментами зниклої кобзи».

Ладкова кобзаРедагувати

Перші згадки про використання ладкової кобзи в Україні відносяться до спогадів В. Ємця у 20-х роках в Чернівцях , де автор мав нагоду зустріти ансамбль кобзарів.

Канадський виконавець на ладковій кобзі Павло Конопленко-Запорожець придбав свою ладкову кобзу в Києві в 1902 році від бандуриста Василя Потапенка.

Стрій акомпануючої кобзи П. Конопленка-Запорожця був наступним. Вісім струн на грифі — B1, D2, G2, B2, D3, G3, B3, D4 — і 4 приструнків – C4, Eb4-E4, G4, C4 Зазначає також, що приструнки використовуються “у вийняткових композиціях акомпаньяментом, а також і при закінченні твору” [5].

Київський домровий майстер М. Лупич зробив ладкову кобзу-бас для Київської капели бандуристів в 1936 р. Аналогічні інструменти використовувалися в інструментальній групі Українського народного хору ім. Г. Верьовки.

У 1970-ті відбулася спроба виготовлення «нової» ладкової кобзи. В майстерні Василя Зуляка Мельнице-Подільського комбінату Борщівськоо району Тернопільської області виготовляли сім'ю 5 струнних ладкових кобз, та пізніше 6-струнний інструмент домброво-гітарного взірця, який було введено в оркестри українських народних інструментів[4].

На початку 70-х рр. в руках окремих бардів, що часом називали себе кобзарями, з'явилися шести-семиструнні інструменти, з гітарним строєм які називають акомпануючими кобзами. Подібний інструмент використовував П. Конопленко-Запорожець в Канаді.

У 70-х рр. також у Оркестрі народних інструментів України зазвучали чотириструнні ладкові кобзи, квінтового строю, що звуться оркестровими. Автор цих інструментів М. Прокопенко.

Вересаївська кобзаРедагувати

 
Вересаївська кобза, роботи М. Будника, 1994 р.
Докладніше: Кобза Вересая

1978 року викладач класу гітари київської консерваторії Я. Пухальський звернув увагу на недоречність тверджень існуючих бандурних стереотипів, i визнав, що: «…шість струн (на грифі) не належать до басових струн бандури і можуть виконувати повноцінну самостійну функцію… якщо зробити виконавський аналіз можливостей гри на грифі вересаєвого інструмента та існуючих шести приструнків, то порівняння буде не на користь останніх».

Чимало для відновлення Вересаївського інструменту в Україні зробили реконструктор та майстер М. Будник та виконавець В. Кушпет —(гру та спів) які, всупереч тому, що писав М. Лисенко, висунули тезу що інструмент на якій грав кобзар О. Вересай саме є кобзою. Вони пропонували прейменувати цю традиційну бандуру де основна техніка покладалася на струни які придавлювалися до грифа на термін "Вересаївська кобза".

Практичний аналіз усіх творів записаних М. В. Лисенком довів, що за усіма характеристиками (конструкцією, строєм та способом гри) цей музичний інструмент — зразок лютнеподібної бандури, а Остап Вересай, таки, — останній кобзар (за словами О. Русова).

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. а б в г Хай М. Кобза // Українська музична енциклопедія. – Київ: ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАНУ, 2008. – Т. 2 (Е–К). – С. 440–442. – ISBN 966-02-4099-6.
  2. Gregory F. Barz, Timothy J. Cooley (eds.) (1997), Shadows in the Field: New Perspectives for Fieldwork in Ethnomusicology, Oxford University Press, New York, p. 187
  3. http://www.koboz.hu /en/koboz A koboz| Moldvai csángó népzene és régi zene
  4. а б М. Євгеньєва Бандура, Кобза // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — С. 75. — ISBN 966-528-197-6.
  5. Віолетта Дутчак. Піонер кобзарського мистецтва в Канаді (Кобзарська творчість Павла Конопленка-Запорожця) // Вісник Прикарпатського університету. Мистецтвознавство. – Івано-Франківськ, 2003. – Вип. 5. – 196 с. С.105[1]

ЛітератураРедагувати

  • Гуменюк, А. — Українські народні музичні інструменти — К. 1968
  • Ємець В. Кобза та кобзарі / В. Емець. - К. : Муз. Україна, 1993. - 111 c.
  • Конопленко-Запорожець П. Кобза і бандура / П. Конопленко-Запорожець; худ. В. Кирилюк - Вінніпег (Канада): Накладом автора, 1963. - 168 с.
  • Хоткевич, Г. — Музичні інструменти Українського народу — Х. 1930
  • Черкаський, Л. М. — Українські народні музичні інструменти — К. Техніка, 2003
  • Mizynec V. — Ukrainian Folk Instruments — Melbourne: Bayda books, 1984

ПосиланняРедагувати