Відкрити головне меню

Тимченко Євген Костянтинович

Євге́н Костянти́нович Тимче́нко (псевд. Богун; *27 жовтня 1866, Полтава — †22 травня 1948, Київ) — український мовознавець-україніст, спеціаліст по санскриту, порівняльному мовознавству, поліглот (знав французьку, німецьку, англійську та італійську мови), перекладач (Метерлінк, Мопассан, Байрон та ін.), академік АН УРСР, член-кореспондент AH CPCP1929 p.).

Євген Костянтинович Тимченко
Тимченко Є.jpg
Фото зроблене у день арешту Євгена Тимченка органами НКВД, 9 вересня 1938 р.
Народився 27 жовтня 1866(1866-10-27)
Полтава, Російська імперія
Помер 22 травня 1948(1948-05-22) (81 рік)
Київ, УРСР, СРСР
Поховання
Громадянство Російська імперіяУНРСРСР
Національність українець
Діяльність науковець
Відомий завдяки мовознавець—україніст, перекладач
Alma mater Київський університет, Петербурзький університет
Заклад Інститут мовознавства АН УРСР
Членство НАН України і Академія наук СРСР
Звання Дійсний член НТШ, академік АН УРСР, член-кореспондент AH СРСР, професор Варшавського університету і Київського університету

Автор праць із фонетики, граматики, лексики, лексикографії, діалектології та історії української мови, автор підручників, загалом більше ста праць (деякі з них ще й досі не опубліковані). Автор першого перекладу фінського епосу «Калевала» українською мовою[1].

Активний член Братства тарасівців, дійсний член НТШ, член Київської Старої Громади (19181932), професор Київського Університету й ІНО, з 1918 року — голова Постійної Комісії для складання історичного словника української мови УАН.

Дмитро Павличко у передмові до видання «Калевали» в перекладі Є.Тимченка зауважить:

Євген Тимченко духовно і фізично належить до плеяди найкращих українських інтелігентів, що їх розтоптала комуністична система.

Зміст

ЖиттєписРедагувати

Народився 27 жовтня 1866 року в Полтаві у родині службовця.
У 1889—1890 роках навчався в Петербурзькому університеті як вільний слухач.
У 1891—1893 роках працював у державних установах Києва і Чернігова, в редакції «Киевской старины», в бібліотеці Київського університету.
1910 року закінчив історико-філологічний факультет Київського університету.
Викладав російську мову в середніх навчальних закладах та Вищих жіночих курсах, магістр російської мови та словесності.
Працював у редакції часопису «Киевская старина».
1914—1915 роках, після захисту дисертації, викладав у Варшавському університеті.
1916 року евакуювався до Ростова, де організував товариство «Просвіта».
1918 року делегований до Центральної Ради як представник «Просвіти».
Брав участь у заснуванні Української академії наук.
У 1918—1932 роках обіймав посаду професора Київського університету.
У 1919—1930 роках працював як голова Комісії для складання історичного словника української мови ВУАН, водночас заступник голови соціально-економічного відділу Інституту української наукової мови ВУАН.
У 1925—1928 роках член Комісії для впорядкування українського правопису при Наркомосі України.
У 1930—1933 роках працював у відділі історії української мови Інституту мовознавства ВУАН. Звільнений за сфабрикованим звинуваченням «участь у контрреволюційній діяльності СВУ»[2].
1938 року безпідставно заарештований органами НКВС. Належність до контрреволюційної організації заперечив, але визнав свої «націоналістичні» погляди.
1939 року засуджений на 5 років заслання до Красноярського краю.
1943 року повернувся до Києва, і старанням М.Рильського та Л.Булаховського був прийнятий на попереднє місце роботи.
З 1944 року працював старшим науковим співробітником Інституту мовознавства АН УРСР.
Тривалий час не мав можливості опублікувати свої праці через заборону з боку радянської цензури (лише 1948 року з'явилася посмертно його стаття «Одна діалектна особливість вживання морфеми ся»).

Помер 22 травня 1948 року.

Наукова і творча діяльністьРедагувати

У питаннях сучасної літературної мови представник архаїзаторсько-етнографічної школи, що орієнтувалася на самобутність розвитку мови в дусі відповідно пересіяних діалектних записів, а в історії мови — молодограматиком.

Виступав проти гіпотези про прасхідньослов'янську мову ("Слов'янська одність і становище української мови в слов'янській родині" // журнал «Україна», 1924). Пропонував увести до української абетки літери s (замість дз), z (замість дж) та j (замість й, зокрема в є, ї, ю, я) Євген Тимченко. Desiderata в справі нашого правопису. — Історія українського правопису. XVI—XX ст. — Київ, 2004. Харківська правописна конференція підтримала ідею щодо s та z , проте після того, як ЦК КП(б)У на чолі з Лазарем Кагановичем засудив впровадження нових літер, конференція анулювала своє рішення [3].

Разом з Володимиром Науменком та іншими співробітниками журналу «Киевская старина» уклав тлумачний словник української мови, який після остаточної редакції Бориса Грінченка став відомий як «Словник Грінченка».

Твором життя Тимченка є «Історичний словник українського язика (14-18 ст.)». Тимченко склав його прототип на поч. 20 ст. і він мав бути виданий як додаток до «Словаря української мови» Б.Грінченка (19071909), але перший том (А-Ж) в дуже поширеній версії при співпраці Е.Волошина, К. Лазаревської та Г.Петренка вийшов лише у 19301932 роках. Розгром української культури в УСРР припинив працю над словником, черговий випуск знищений у друкарні. Картки для дальших випусків зберігаються в Інституті мовознавства в Києві.

Перекладав карельсько-фінський і естонський народні епоси («Калевала», Львів, 1901 [4], «Калевіпоег» — частково) і з французької мови (Мопассан, Метерлінк, Гюґо).

Вибрані праціРедагувати

* Еліас Леннрот. Ораторія КАЛЕВАЛА. 50 рун Євген Тимченко Львів, [НТШ], 1901, 361 сторінка.

МонографіїРедагувати

СловникиРедагувати

ПідручникиРедагувати

  • «Українська граматика» (К., 1907, 1917, 1918).
  • «Українська граматика для шкіл середніх» (1918)
  • «Курс історії українського язика. Вступ і фонетика» (К., 1927; 2-е вид. 1930).

СтаттіРедагувати

  • Програма до збирання діалектичних одмін української мови (1910, у співпраці з К.Михальчуком)
  • Вказівки, як записувати діалектичні матеріали на укр. язиковім обширі (1925)
  • Рід в українській мові // Збірник історично-філологічного відділу ВУАН. — № 76-б, ч. 2. — 1928. — С. 125—138;
  • Пам'яті Бориса Михайловича Ляпунова // Наукові записки Інституту мовознавства АН УРСР. — Т. 2-3. — 1946. — С. 242—248;
  • Одна діалектна особливість вживання морфеми -ся // Наукові записки Інституту мовознавства АН УРСР. — Т. 6. — 1948. — С. 74-75;

ПриміткиРедагувати

  1. Дмитро Павличко в передмові до видання «Калевали» в перекладі Є.Тимченка зізнається:
    « 1973 року, перебуваючи у Фінляндії, при підготовці фінського номера «Всесвіту і маючи намір приступити до вивчення мови суомі», щоб перекласти «Калевалу», я простідював Тимченків переклад. Мене вразила його багатюща лексика, витонченість і віртуозність. Я зрозумів, що «Калевалу» краще за Тимченка не перекладу… »
  2. Дмитро Павличко:
    « Його прізвище у матеріалах слідства стоїть поруч з іменами М.Грушевського, А.Кримського, С.Єфремова, А.Ніковського, Л.Старицької-Черняхівської, В.Дурдуківського та багатьох інших. Він найближчий до цих людей, але ув'язнити його могли і за дружні контакти з неокласиками, тобто з молодим поколінням великих талантів і мучеників за Україну »
  3. A Laboratory of Transnational History. Ukraine and Recent Ukrainian. Historiography. Edited by Georgiy Kasianov and Philipp Ther — Central European University Press — Budapest, New York. — 2009. — S. 208
  4. Вдруге переклад буде видано у 1928 році вже в Києві, і нарешті третій на сьогодні  — відредагований Д.Павличком  — вийшов у 1995 році

ЛітератураРедагувати

  • Юркова О. В. Тимченко Євген Костянтинович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К.: Наукова думка, 2013. — Т. 10 : Т — Я. — С. 83. — ISBN 978-966-00-1359-9.
  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.
  • Дмитро Павличко. Калевала. // Калевала. — К.: Основи, 1995. ISBN 5-7707-7649-8
  • Тимченко Євген Костянтинович // Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України — 75. 1930—2005: Матеріали до історії / В. Г. Скляренко (відп. ред.). — К.: Довіра, 2005. — С. 391—392.
  • Життєпис Є. К. Тимченка (складений ним самим) // Записки Історично-філологічного відділу УАН. — 1919. — Кн. 1. — С. ХСІІ-ХСІІІ.
  • Булаховський Л. А. Євген Костянтинович Тимченко // Наукові записки Інституту мовознавства АН УРСР. — Т. 6. — 1948. — С. 127—130.
  • Жовтобрюх М. А. Є. К. Тимченко як дослідник української мови // Українська мова і література в школі. — 1966. — № 10. — С. 8-24.
  • Жовтобрюх М. А. Євген Костянтинович Тимченко — вчений і педагог // Мовознавство. — 1991. — № 5. — С. 63-69.
  • Кровицька О. В. Лексикографічна спадщина Є.Тимченка // Українська мова. — 2007. — № 1. — С. 74-81.
  • Євген Тимченко — вчений і громадський діяч; Наукова спадщина Є.Тимченка як джерело мовознавчих досліджень [Добірки статей] // Українська історична та діалектна лексика. — Львів, 1996. — Вип. 3. — С. 4-188.
  • Булахов М. Г. Тимченко Евгений Константинович. // Булахов М. Г. Восточнославянские языковеды. Биобиблиогр. словарь, т. 3. — Минск, 1978. — С. 228—230.

ПосиланняРедагувати