Анвар Садат

3-й Президент Єгипту (1970—1981), нобелівський лауреат

Мохаммед Анвар ас-Садат (араб. محمد أنور السادات‎, 25 грудня 1918, Міт-Абу-ель-Ком, Султанат Єгипет6 жовтня 1981, Єгипет) — третій президент Єгипту, маршал (мушир).

Анвар Садат
محمد أنور السادات
араб. محمد أنور السادات
Анвар Садат محمد أنور السادات
Анвар Садат
محمد أنور السادات
3-й Президент Єгипту
17 жовтня 1970 — 6 жовтня 1981
ПопередникГамаль Абдель Насер
НаступникСуфі Хасан Абу Талеб, в.о.
70-й Прем'єр-міністр Єгипту
15 травня 1980 — 6 жовтня 1981
ПопередникМустафа Халіль
НаступникХосні Мубарак
66-й Прем'єр-міністр Єгипту
26 березня 1973 — 25 вересня 1974
ПопередникАзіз Сидкі
НаступникАбдель Азіз Мухаммед Хігазі

Народився25 грудня 1918(1918-12-25)[1][2][…]
Mit Abu al-Kumd, Мінуфія, Султанат Єгипет
Помер6 жовтня 1981(1981-10-06)[1][4][…] (62 роки)
Каїр, Єгипет
ПохованийМеморіал Невідомому солдату
Відомий якполітик, офіцер, державний діяч, дипломат, воєначальник
ГромадянствоЄгипет Єгипет
Національністьєгипетський араб
Alma materЄгипетська військова академіяd
Політична партія1) Арабський соціалістичний союз (АСС) (196277)
2) Національно-демократична партія (НДП) (з 1978, на основі АСС)
БатькоMohammed Sadatid
МатиSitt-Al-Barreind
У шлюбі з1) Екбель Маді
2) Джихан Рауф (від 1949)
ДітиRuqayya Sadatd, Равія Садатd, Камілія Садатd, Любна Садатd, Нуха Садатd, Jamal Sadatd і Джихан Анвар Садатd
РелігіяІслам сунітської течії
Нагороди Нобелівська премія миру (1978)
Підпис
anwarsadat.org

Молодість і шлях до президентства

ред.

Дитячі і молоді роки

ред.

Народився 25 грудня 1918 року в багатодітній родині у селі Міт-Абуль-Ком північніше Каїра. Він був одним з тринадцяти дітей Мохаммеда аль-Садата, писаря у військовому шпиталі, та Сітт ель-Баррейн. Уся його рідня належала до ревних мусульман. Анвар змалку відвідував початкову релігійну школу азхар, де вивчав Коран та іслам.

У 1925 родина переїхала в околиці Каїра, де Садат отримав середню освіту[5].

За його власним пізнішим зізнанням, замолоду на його світогляд найбільше вплинули чотири людини — Захран, учасник антиколоніального заколоту проти британців, який скінчив життя на шибениці за вбивство британського офіцера; Кемаль Ататюрк, який здобув незалежність для Туреччини й ініціював значні економічні та соціальні перетворення в країні; Махатма Ґанді, що пропагував ненасильницький спротив суспільному злу, і Адольф Гітлер, у якому тоді ще юний Садат вбачав єдиного світового лідера, здатного протистояти британській експансії[6].

Шлях до влади

ред.

У 1938 закінчив військове училище й отримав звання лейтенанта.

У 1940 вступив до лав таємного товариства «Ісаба», створеного групою єгипетських офіцерів. Був також близький до націоналістичних організацій «Міср аль-Фатат» і «Браття-мусульмани».

У період Другої Світової війни таємно співпрацював з агентами нацистської Німеччини та фашистської Італії, намагаючись сприяти меті звільнення батьківщини від британського панування. Садат неодноразово піддавався арештам британцями, звинувачувався у колабораціонізмі з Абвером. Так, на прохання німців він спробував переправити звільненого з єгипетської армії генерала до Іраку задля посилення там антибританської діяльності. Справа провалилась, і Садата було заарештовано. Але за браком доказів його звільнили, й Садат знову став співпрацювати з двома нацистськими агентами у Каїрі, які й видали його після того, як їх схопили. У жовтні 1942 року, засудженого трибуналом, його звільнили з армії, й ув'язнили.

Після двох років утримання у в'язниці, Садат розпочав голодування, і його перевели до тюремної лікарні, звідки йому вдалося втекти. Садат відростив бороду і, перебуваючи близько року в підпіллі, постійно змінював зовнішність, адреси й роботу[7].

У 1946-1949 знову у в'язниці. По звільненню займався журналістською діяльністю, а від 1950 — знову на військовій службі.

Узяв активну участь у створенні таємної організації «Вільні офіцери» на чолі з Насером.

Після державного заколоту в липні 1952 року Садат обіймав різноманітні державні посади. Від 1960 року до 1968-го був Головою Національних зборів, у період 196467 років — він один із віцепрезидентів, а від 1969 року — єдиний віцепрезидент. Після смерті Насера в 1970 році Анвара Садата було обрано президентом Єгипту.

Президенство

ред.

Фактично від часу приходу до влади Садат розпочав відходити від політики арабського націоналізму й арабського соціалізму, яку провадив Ґамаль Абдель Насер. Після того, як послідовники ідей Насера спробували створити опозицію до нового режиму, у травні 1971 року чимало осіб із оточення колишнього президента були арештовані. Садат відмовився й від панарабських претензій попередника — так 1971 року державу було перейменовано з Об'єднаної Арабської Республіки (ОАР) на Арабську Республіку Єгипет (АРЄ)[8].

Відносини із супердержавами

ред.
 
Анвар Садат і президент США Джиммі Картер

Розчарувавшись у шляху соціалістичних перетворень і вважаючи допомогу СРСР в протистоянні з Ізраїлем недостатньою, Анвар Садат почав політичне зближення зі США. Водночас стосунки Єгипту з СРСР стрімко погіршувалися — спочатку країна відмовилась від радянської військової допомоги, а в 1972 з Єгипту взагалі було вислано радянських радників. У 1973 Садат ув'язався у війну проти Ізраїлю (Війна Судного дня), однак вкрай невдалий розвиток і результат операції змусив Садата терміново зближуватися зі США й вести мирні переговори з Ізраїлем. 1976 року Єгипет денонсував угоду про дружбу з СРСР.

Жовтнева (Судного дня) війна

ред.
Дивіться основну статтю: Війна Судного дня.

Пріоритетним напрямком своєї політики Анвар Садат вважав відродження Єгипту, посилення позицій країни на світовій арені й реванш за принизливу поразку у війні з Ізраїлем 1967 року. Після невдалих переговорів із Ізраїлем протягом кількох років наприкінці 1972 року Садат став схилятись до воєнної кампанії проти Ізраїлю[9]. Рішення про початок війни Єгипту з Ізраїлем було ухвалено президентом Анваром Садатом та його сирійським колегою Хафезом Асадом улітку 1973 року[10].

Кемп-Девідські угоди

ред.
Дивіться основну статтю: Кемп-Девідські угоди 1978.

Після війни Садат знову погодився на мирні переговори. Ізраїль та Єгипет підписали проміжний договір, за яким зобов'язувались не застосовувати військову силу, а вирішувати наявний територіальний конфлікт у мирний спосіб. У 1977 році Анвар Садат оголосив про свою готовність прибути до Єрусалима для обговорення умов миру з Ізраїлем.

Цей історичний візит Садата відбувся в листопаді. На запрошення прем'єр-міністра Ізраїля Менахема Беґіна він виступив у кнесеті в Єрусалимі, що викликало різку критику в арабському світі. Викладений Садатом план з 5 пунктів включав, зокрема, і створення самостійної палестинської держави. Виступ єгипетського очільника справив величезне враження на ізраїльське керівництво, адже замайоріла надія на ухвалення мирної угоди з наймогутнішою у військовому плані й однією з найвпливовіших країн арабського світу.

За деякий час ізраїльський прем'єр Беґін здійснив візит у відповідь до Єгипту. Однак тут уже переговори просувались важко.

 
Кемп-Девідська угода. Садат (ліворуч) тисне руку Беґіну в присутності Картера

Саме тому Президент США Джиммі Картер вирішив узяти ініціативу в свої руки, й запросив обидві сторони до себе в Кемп-Девід, — курорт, що правив за місце неформальних зустрічей американських президентів[11].

І хоча листопадовий візит Садата до Єрусалима, де він зустрічався з Беґіном і виступав у кнесеті, спричинив напруження взаємин Єгипту з арабськими країнами, єгипетський президент ухвалив рішення продовжити мирні переговори з Ізраїлем[12].

У вересні 1978 на саміті в Кемп-Девіді під головуванням Джиммі Картера Анвар Садат і Менахем Беґін домовилися про укладення миру, взаємне визнання та повернення Синайського півострову до складу Єгипту. Мирну угоду було підписано 26 березня 1979 року[13]. За умовами угоди, Ізраїль зобов'язувався вивести війська й евакуювати єврейські населення з Синаю, окупованого в 1967 році.

У 1978 за підписання мирних угод Анвар Садат і Менахем Беґін отримали Нобелівську премію миру. Нобелівський комітет, зокрема, відзначив:

  «Історичний візит Садата до Ізраїлю в листопаді 1977 року зруйнував психологічний бар'єр, що стояв на заваді цілому поколінню мешканців Близького Сходу досягти порозуміння і взаємолюдських контактів»[14].  

Внутрішня політика

ред.

Політика «відкритих дверей»

ред.

У 1974 узявся до реалізації політики «відкритих дверей» (інфітах). На практиці це означало приваблення іноземних інвесторів шляхом створення для них сприятливих умов ведення бізнесу, зокрема запровадження спрощеної системи оподаткування й надання урядових гарантій про недопущення націоналізації приватного капіталу. Крім того, уряд узяв на себе зобов'язання з модернізації системи комунікацій і транспортної мережі країни. Для отримання зовнішніх позик уряд Єгипту мав піти на скорочення бюджетного дефіциту, урізавши для цього державні субсидії на продукти харчування і паливо, що неминуче вело до зростання цін на товари першої необхідності.

У ході реалізації політики «відкритих дверей» було лібералізовано банківську і валютну сфери економіки. На думку Анвара Садата, це мало сприяти привабленню до країни іноземного капіталу й полегшити експорт єгипетської робочої сили до таких головних нафтовидобувних арабських країн як Лівія та Саудівська Аравія. Темпи економічного зростання прискорились, стан державного платіжного балансу покращився[15]. Безумовними «плюсами» політики Садата стало також те, що саме завдяки їй країна фактично «відкрилась» для світу, лишаючись при тому доволі традиційним суспільством; до речі, якраз на той час припадає започаткування створення широкої туристичної інфраструктури в країні.

Однак внаслідок деякої однобокості веденої економічної політики, неврахування єгипетських реалій і значної корумпованості в країні, економічні потуги Садата призвели, в першу чергу, до швидкого збагачення невеликої частини наближених до керівної верхівки та представників великого бізнесу, тоді як економічне становище переважної більшості населення Єгипту лише погіршувалось.

Партійні зміни

ред.

У 1975 ухвалив рішення про створення в рамках Арабського соціалістичного союзу (АСС) трьох політичних платформ: центристської (правляча більшість), лівої та правої. Фактично це означало створення в Єгипті контрольованої багатопартійної системи[16].

На виборах до Народних зборів у 1976 кандидати від садатівської центристської платформи, що отримала назву Арабської соціалістичної партії (АСП), здобули переконливу перемогу, завоювавши 280 з 352 місць. Після парламентських виборів Садат оголосив, що всі три платформи АСС у подальшому будуть трансформовані у партії.

Економічні та політичні проблеми

ред.

У січні 1977 єгипетський уряд під тиском Міжнародного валютного фонду таки ухвалив рішення вдвічі скоротити субсидії на товари першої необхідності. В результаті 18-19 січня усю країну охопив народний протест — у багатьох містах і поселеннях відбулися багатомільйонні демонстрації, що увійшли до історії країни як «хлібні бунти». Відтак, урядове рішення було скасоване.

Коли опозиція почала критикувати економічні провали уряду й висувати офіційним особам звинувачення у корупції, Садат запровадив обмеження політичної діяльності в країні. Невдоволення виявляли й ісламські фундаменталісти, що активізували свої виступи після поразки Єгипту у війні 1967 року. Фундаменталісти завзято відкидали американізацію культурного та ідеологічного життя країни, крім того посилилась міжконфесійна ворожнеча — у т. ч. й, інспіровані ззовні, почастішали сутички ісламістів та представників коптської християнської меншини. В умовах посилення безладдя у країні Садат змушений був піти на деякі обмеження політичних свобод громадян.

Коли ж у 1980 (в умовах погіршення як економічної, так і внутрішньополітичної ситуації) Анвар Садат проголосив себе довічним Президентом Єгипту, всією країною прокотилися масові протести єгипетських громадян. Відповіддю ж офіційної влади на це стали масштабні репресивні заходи, в першу чергу, в середовищі інтелігенції (боротьба з інакодумцями і тими, хто відважувався критикувати владу) та коптського духовенства. Чимало єгипетських діячів культури і громадських активістів у цей час втратили роботу, були затримані і/або змушені виїхати з країни.

Загибель

ред.

6 жовтня 1981 року з нагоди чергової річниці арабо-ізраїльської війни 1973 року в Каїрі відбувався військовий парад. Урочистості розпочалися об 11:00 (за місцевим часом). Прийнявши рапорт від командувача параду, президент Єгипту в супроводі групи високих посадовців і військових чинів піднявся на трибуну для почесних гостей, зайнявши центральне місце в першому ряді, праворуч від нього сидів віцепрезидент Мубарак, ліворуч — міністр оборони Абу Газаль.

На параді все відбувалося за планом, але під кінець парадного розрахунку, близько 11:40, артилерійська вантажівка, що рухалась площею в шикуванні військової техніки, зненацька загальмувала. Лейтенант-десантник Халед Ахмед аль-Ісламбулі, що був у машині, зістрибнув з авто й жбурнув у бік трибуни ручну гранату. Вона вибухнула, не долетівши до цілі. За кілька секунд ще п'ятеро десантників зістрибнули з платформи вантажівки й відкрили автоматний вогонь по урядовій трибуні. Зчинилася паніка, у той же час Анвар Садат устав з крісла й вимовив: «Не може бути!» Випроставшись і заціпенівши, Садат виявився мішенню для снайпера: кулі пробили його шию та груди, зачепивши легеневу артерію. Президента Єгипту було вбито за 20 секунд після початку атаки[17]. Існує малоймовірна версія, що Садат сприйняв те, що відбувалось перед його очима, як спробу підрозділу висловити йому особливу відданість, адже раніше на тому ж параді парашутисти приземлилися з неба просто на плац, і начебто президент здійнявся, щоб відсалютувати у відповідь[18]. Садата було доставлено до шпиталю, де він невдовзі помер. У ході перестрілки, що зчинилася під час параду, було вбито або поранено декілька членів уряду й іноземних гостей з числа присутніх (загалом загинуло 7 і було поранено 28 осіб).

Обставини вбивства президента Анвара Садата дотепер лишаються нез'ясованими, так само як не встановлено замовників цієї політичної розправи. Загальновідомим є той факт, що замах на життя Садата, який увінчався успіхом, офіційно влаштували члени групи ісламських фундаменталістів «Аль-Гамаа аль-Ісламія» як помсту за зближення і начебто поступки Ізраїлю, а також проамериканський напрямок зовнішньої політики. Безумовним також є те, що без участі внутрішніх єгипетських спецслужб, а також зовнішнього втручання тут не обійшлося, адже організувати подібний теракт були спроможні винятково висококласні спецслужби. За однією з поширених у світі версій, до вбивства Садата причетний радянський КДБ, за іншою, популярною свого часу в СРСР і тепер у Росії — американські спецслужби.

Поховати Анвара Садата було вирішено на території Каїрського Меморіалу Невідомому солдату, відтак кожний єгиптянин і/або гість країни може віддати шану президенту.

Наступником Садата на посаді очільника країни став віцепрезидент Хосні Мубарак, який керував країною до лютого 2011 року.

Примітки

ред.
  1. а б Person Profile // Internet Movie Database — 1990.
  2. а б SNAC — 2010.
  3. Find a Grave — 1996.
  4. Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  5. Анвар Садат [Архівовано 19 грудня 2008 у Wayback Machine.] на www.n-t.ru (Електронна бібліотека «Наука і техніка») [Архівовано 27 травня 2015 у Wayback Machine.](рос.)
  6. Анвар Садат на www.grani.ru. Архів оригіналу за 25 лютого 2005. Процитовано 13 грудня 2009.
  7. Анвар Садат на www.presidents.h1.ru (рос.). Архів оригіналу за 5 березня 2007. Процитовано 13 грудня 2009.
  8. Історія Єгипту — правління Садата на www.egypt-info.ru (рос.). Архів оригіналу за 31 грудня 2009. Процитовано 13 грудня 2009.
  9. «Нефтяное оружие», изменившее мир [Архівовано 22 березня 2009 у Wayback Machine.] // «Нефтяные Ведомости» (Корпоративное издание «ЛУКОЙЛ Оверсиз Холдинг Лтд.») № 23 (65) за 24 жовтня 2005 року (рос.)
  10. Розін Олександр 1973. Війна «Судного дня» 1973 року. Протистояння СРСР — США на морі. Часть I на www.belostokskaya.ru(рос.) [Архівовано 16 вересня 2008 у Wayback Machine.]
  11. Угода з Єгиптом на www.megapolis.org (Російськомовний ізраїльський вебресурс)). Архів оригіналу за 6 квітня 2008. Процитовано 13 грудня 2009.
  12. Новітня історія Ізраїлю на www.egypetturizm.narod.ru [Архівовано 17 грудня 2008 у Wayback Machine.](рос.)
  13. Арабо-ізраїльський конфлікт на www.middleeast.org.ua [Архівовано 20 березня 2008 у Wayback Machine.](рос.)
  14. Останній шанс Ольмерта. Прем'єр Ізраїля шукає підтримку в Єгипту на www.vremya.ru [Архівовано 7 вересня 2009 у Wayback Machine.](рос.)
  15. Економіка Єгипту на www.egypts.ru (рос.). Архів оригіналу за 24 березня 2010. Процитовано 13 грудня 2009.
  16. Політика і держава на www.egypts.ru (рос.). Архів оригіналу за 24 березня 2010. Процитовано 13 грудня 2009.
  17. Полонський Дмитро З пістолетом наголо. Убивства світових лідерів: від С. Альєнде до А. Садата [Архівовано 30 вересня 2008 у Wayback Machine.] // «Закон & Бізнес» № 23 (751) за 10 — 16 червня 2006 року (рос.)
  18. Рети Э. Смерть на трибуне., стор 9 (рос.)

Література

ред.