Відкрити головне меню

Колабораціоні́зм (від фр. collaboration — «співробітництво») — термін сучасного політичного лексикону з такими значеннями:

  • у широкому сенсі — співпраця населення або громадян держави з ворогом в інтересах ворога-загарбника на шкоду самій державі чи її союзників. У роки Другої світової війни колабораціонізм був явищем розповсюдженим — і мав місце практично в кожній окупованій країні.
  • у вузькому змісті — співробітництво французів із німецькою владою у період окупації Франції у ході Другої світової війни; проте загальновідома не лише добровільна співпраця французів, — але і данців, норвежців, татар, білорусів, українців, росіян та інших народів — з німцями за умов окупації останніми їхніх країн.
  • іноді розрізняють колабораціонізм і кооперування (вимушений колабораціонізм).

Колабораціонізм — це традиційно царина таких істориків, як-от: В. Броккдорфф, І. С. Кісельгоф, А. Даллін, М. І. Семіряга; проте останнім часом інтерес до теми виявляють і політичні психологи. Дослідження колабораціонізму донедавна не практикувалося в Україні, адже тема колабораціонізму довгий час відносилася до заборонених сюжетів радянської історіографії.

Зміст

Загальний поглядРедагувати

Дарма що вперше використано термін «колабораціонізм» генералом Анрі Петеном, який очолював так званий режим Віші та закликав французів до співпраці з нацистською Німеччиною (фр. "J'entre aujourd'hui dans la voie de la collaboration..." , 30.10.1940), термін швидко увійшов і до інших мов — та активно використовувався радянською пропагандою із виразно негативним забарвленням для опису співробітництва народів СРСР (або окремих його частин) із гітлерівською Німеччиною.

Вужчим терміном «український колабораціонізм» користувалася в період Другої світової війни радянська влада на західноукраїнських землях, коли йшлося про спів-дію українців із нацистами та німецькою окупаційною владою. Гідне замітки те, що співпраця різного рівня з нацистською Німеччиною мала місце майже в усіх окупованих нацистами країнах Європи: від Франції, до Югославії і до СРСР тощо. Проте в усіх країнах, яким закидається «колабораціонізм» безперечно існували потужні рухи опору, які одночасно зіграли провідну роль у перемозі над нацизмом. При характеристиці даного явища в українському середовищі враховується кілька факторів, що видозмінює його від західноєвропейського — та в основному змінює його трактування по суті на відміну від прийнятого радянською історіографією.

На відміну від загального трактування поняття колабораціонізму комуністичні режими Східної Європи були схильні розглядати також як військових чи кримінальних злочинців тих людей, які:

  • пасивно виконували свої громадянські обов'язки без скоєння злочинів (але громадянський лад повинен забезпечити агресор згідно з міжнародною Гаазькою конвенцією 1907 року),
  • були до цього примушеними (але це порушення своїх обов'язків агресором, а не окупованим населенням)
  • були військовополоненими (також не є злочином; офіційний статус та захист надано Женевською конвенцією 1929 року),
  • вели національно-визвольну боротьбу проти колоніального режиму чи боролись як партизани проти окупантів, це не є злочином — за Женевською конвенцією 1949 року вони були визнані комбатантами, та на них поширені права військовополонених,
  • були громадянами інших держав,
  • перейшли на бік ворога в штучно створених цією державою умовах, які становлять загрозу для життя людини чи навіть існування національної, етнічної чи релігійної групи (наприклад, депортація, репресії, голодомори, геноцид та ін.)

Відповідно до загального національного права діяльність колабораціоністів визнавалась як зрада громадян інтересам своєї держави. Залежно від ступеня шкоди, що була завдана державі їхньою діяльністю, передбачалася кримінальна відповідальність — довгострокове ув'язнення чи смертна кара. Засуджені поруч з лідерами нацистської Німеччини до смертної кари були й лідери колабораціонізму: Петен і Лаваль у Франції; Квіслінг — у Норвегії, Муссерт — у Голландії, Тісо — в Словаччині. Самогубством, вже під слідством, покінчив життя сербський колабораціоніст Мілан Недич. Масові процеси в багатьох країнах Західної Європи засудили більш ніж сто тисяч людей за цим морально тяжким обвинуваченням, адже з точки зору міжнародного права колабораціонізм є військовим злочином (див. Переслідування нацистських колаборантів[en]).

Історичні та соціально-політичні аспекти трактування колабораціонізмуРедагувати

Суспільна дискусія щодо ставлення до колабораціоністівРедагувати

В останні роки у країнах Балтії питання колабораціонізму також стало темою суспільної дискусії. Комісії, створені для розглядання його спадщини, доходять висновку, що не може бути загального обвинувачення усіх колаборантів, особливо на фоні попередньої агресії СРСР у 1939 р. При цьому вони визнають, що персони, причетні до скоєння військових злочинів чи злочинів проти людськості під час співпраці з німцями мають бути чесно покарані, а «не ховатись за маскою жертви» (Being a victim does not preclude acts of perpetration. A people which respects the rule of law should recognize crimes when they have been committed, and condemn them and those who committed them. It is unjust that an entire nation should be criminalized because of the actions of some of its citizens; but it is equally unjust that its criminals should be able to shelter behind a cloak of victimhood) [1] [2].

Типи колабораціонізмуРедагувати

  • Воєнний колабораціонізм — сприяння противнику зі зброєю у руках: служба у військових формуваннях, поліцейських структурах, в органах розвідки та контррозвідки.
  • Економічний колабораціонізм — співробітництво у будь-яких галузях політики.
  • Культурний (духовний) колабораціонізм — співробітництво з окупантами в духовній сфері, що під час Другої світової війни сприяло поширенню серед населення вірнопідданських почуттів, пропаганди винятковості «арійської раси», підвищенню психологічного настрою окупантів.
  • Побутовий колабораціонізм пов'язаний із встановленням дружніх відносин між окупантами та населенням.
  • Політичний, адміністративний колабораціонізм — співробітництво в окупаційних органах влади.

У низці країн Європи були сформовані колабораціоністські уряди:

Колабораціонізм в УкраїніРедагувати

Німецько-радянська війнаРедагувати

Від 250 до 300 тис. українців брали участь у різноманітних фронтових і допоміжних підрозділах німецьких збройних сил (наприклад, Українське Визвольне Військо). Квазіурядовою структурою був Український національний комітет, створений наприкінці війни. У березні-квітні 1945 року частини українських військових формувань були об'єднані в Українську національну армію (УНА) під командуванням генерала П.Шандрука (див. також 14-та гренадерська дивізія Ваффен СС «Галичина»)[1].

У колишніх республіках СРСР точаться дискусії про поняття «колабораціонізму» (у країнах Балтії період перебування в складі СРСР також визнано окупацією). Сергій Грабовський відзначає, що багато жителів Західної України, приєднаної до СРСР 1939–1940, не визнавали себе громадянами СРСР (галичан і волинян не визнавали до 1945 радянськими громадянами і західні союзники), а більшість лідерів та значна частина активістів українських націоналістів узагалі ніколи не одержували документів громадян СРСР[2], тому не доцільно говорити про зраду інтересів держави, громадянами якої вони себе не вважали. Зіновій Партико вва­жає, що як колабораціоністів пот­рібно оцінювати всіх, хто не вою­вав за незалежність України, а воював у будь-яких інших арміях, тому ними слід вважати як вояків батальйонів «Нахтіґаль», «Роланд», дивізії «Галичина», що діяли у складі нацистської армії, так і радянської армії, які воювали за перемогу СРСР, а не за здобуття незалежності України[2].

Під час російсько-української війни (з 2014-го)Редагувати

Під час підготовки Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» у статтю 111 Кримінального кодексу України спочатку передбачалось ввести кримінальну відповідальність за колабораційну діяльність, але в остаточній редакції при прийнятті Закону 15 квітня відповідальність за колаборціонізм прописана не була.

У цьому випадку стаття 111 Кримінального Кодексу України мала б набути такого вигляду:[3]

Стаття 111. Державна зрада

1. Державна зрада, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України: перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України, а так само колабораційна діяльність, — карається позбавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років.

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

Джерела та літератураРедагувати

  • І. І. Дерейко. Колабораціонізм // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — С. 440. — ISBN 978-966-00-0692-8.
  • С. І. Грабовський. Колабораціонізм // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Координаційне бюро енциклопедії сучасної України НАН України. — К., 2003­–2016. — ISBN 944-02-3354-X.
  • Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА / НАН України. Інститут історії України. — К.: Наукова думка, 2005. — 52 с.
  • Полищук, Виктор. Гора родила мышь. Бандеровскую. Критика «Отчета рабочей группы историков при Правительственной комиссии по изучению деятельности ОУН и УПА. Основные тезисы по проблеме ОУН-УПА (исторический вывод)»/Всеукраинское общественное объединение «Интеллигенция Украины за социализм», Антифашистский комитет Украины. — К., 2006. — 86 c. [3]
  • Киричук, Юрій. Проблема української колаборації в роки Другої світової війни, 05.05.2004 [4]

ЛітератураРедагувати

  • І. Патриляк. Колабораціонізм політичний // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.341 ISBN 978-966-611-818-2.

Посилання на канадські джерела (щодо обвинуваченнь у військових злочинах)Редагувати

ПосиланняРедагувати