Інтелігенція

суспільний прошарок, соціокультурне співтовариство; у широкому розумінні — люди розумової праці, що зайняті у різних галузях культури, освіти, науки, охорони здоров'я

Інтелігенція (від пол. Inteligencja та лат. intelligentia) — суспільний прошарок, соціокультурне співтовариство; у широкому розумінні — люди розумової праці, що в першу чергу зайняті у таких сферах суспільної діяльності як освіта, наука, мистецтво; згодом до них приєдналися охорона здоров'я, та розвиток технологій і виробництва; і мають для цього відповідну освіту.

Поняття інтелігенція з'явилося в 19 ст. у Польщі і є специфічним для Російської імперії та країн, які історично входили в сферу її культурного і мовного впливу; це позначення частини середнього класу, що переважно зайнята розумовою працею.

Огюст Роден, «Мислитель», 1880

Зміст

Генеза поняттяРедагувати

Термін походить з Польщі, яка будучи європейські більш культурно розвиненою країною, в 18-20 ст. була частково анексована Російською імперією і здійснила значний вплив на генезу російської культури та російського суспільства. Вперше в письмовій літературі поняття інтелігенція було використоване в 1844 році польським вченим, публіцистом та політиком Каролем Лібельтом (Karol Libelt). В своїйпраці «O miłości ojczyzny» (1844, «Про любов до Батьківщини») Лібельт визначив статус інтелигенції як класу добре освічених людей, які беруть на себе зобов'язання забезпечити моральне лідерство. Це вчені, вчителі, юристи, інженери та ін. — інтелігенція це «керівництво через вищу просвіту».

В Росії це поняття в 1846 вперше використав російський літературний критик та публіцист з польськіми коріннями Белінський. А популярізував це поняття в Росії на початку 20 ст. письменник Петро Боборикін. Він стверджував, що створив концепцію інтелігенції як соціальної верстви. Він також вважав, що російське слово «інтелигенція» походить від нім. Intelligenz, що означає «інтелект», «розумові здібності». Він описував цим визначеням соціальний шар людей, які зайняті в інтелектуальних професіях. Боборикін поширив визначення інтелигенція на творців культури і ідеології, що включало в себе також художників, як творців високої культури. [1][2][3]

Генеза прошарку інтелігенції в РосіїРедагувати

У Росії, внаслідок консервативного характеру соціальних процесів феодального суспільства, досить пізно відносно до Західної і Центральної Європи відбулося формування «третього соціального стану» — міської буржуазії, чиєю органічною складовою й були люди розумової праці. До середини 19-го ст. у Росії розумова праця — це заняття, головним чином, аматорської «дворянської інтелігенції» та духовенства (монашества, чернецтва). Лиш із другої половини-кінця 19-го ст. в Росії завдяки соціальним чинникам помітно зростає прошарок «різночинців», з чийого середовища й починають походити відомі діячі мистецтва, культури, науки.

Що стосується культурно-ідейних чинників зародження власної самосвідомості російської інтелигенції, то думка істориків поділяється на три основні точки зору. Перша група авторів, починаючі з М. О. Бердяєва та Г. П. Федотова, вважають за початок розпад єдиної державно-дворянської культури та проникнення на російський ґрунт німецької класичної філософії (російсьскі «гуртки» по її вивченню 1830-х — 1840-х років). Друга група авторів (Б. А. Успенський та ін.) вважає, що російськ інтелігенція з’являється як реакція на інституціоналізацію доктрини С. С. Уварова «православ’я—самодержав’я—народність» як державної ідеології. Обидві групи сходяться на тому, що народження російської інтелигенції хронологічно приходиться на миколаївску епоху. Альтернативна позиція виражена тезою про початок «дворянської інтелигенції» з літераторів післяпетровської епохи середини 18 ст. (радянський літературознавець 1930х-40х років Г. О. Гуковський)[4].

Радянська добаРедагувати

У СРСР, в епоху офіційного державного «соціалізму», в умовах відсутності та законодавчої заборони приватної власності взагалі та приватної власності на продукти розумової праці зокрема, на державному рівні було санкціоновано поділяти суспільство на «дружні класи» (робітники і селяни), «ворожі класи» (буржуазія, дворянство та духовенство), та «прошарок» — інтелігенція.

Засновник радянської держави та її головний «філософ» і ідеолог — В.І.Ленін — концентровано цинічно, але відверто та регулярно визнавав ставлення керівної більшовицької партії до національної інтелігенції лаконічним російським словом — «говно»[5]. Більшовицька влада, чиїм гаслом, ідеєю та доктриною було так зване «безкласове суспільство», після знищення в країні класів власників (дворянства, буржуазії та заможного селянства) також цілеспрямовано знищувала і залишки «середнього прошарку».

В другій половині 20-го століття, в часи «Холодної війни» — військового протистояння з Заходом і інтенсивних перегонів озброєнь або так званої соціалістичної «Науково-технічної революції» (НТР) — гіпертрофії важкої промисловості (Військово-промислового комплексу — ВПК) і утискання «невиробничої» сфери суспільної діяльності — Комуністична партія змушена була визнати «корисність» залишків вітчизняного «розумового» прошарку. Згідно з останніми версіями офіційної марксистсько-ленінської «соціологічної» доктрини («науковим комунізмом»), соціалістична інтелігенція відігравала підлеглу роль між «більш революційно-прогресивними» та «свідомими» класами — «робітничім пролетаріатом» та «соціалістичним колгоспним селянством» (в дійсності радянська інтелигенція мусила грати підлегло-служиву роль при партноменклатурі) та поділялась на «загони»: науково-технічна інтелігенція, мистецька інтелігенція, освітня інтелігенція … тощо.

Антитеза: інтелігент — інтелектуалРедагувати

На території Російської імперії, а потім — СРСР, а відтак і на території України розповсюджена точка зору про необхідність розрізняти інтелектуала і інтелігента, вбачаючи різницю у тому, що інтелектуал є (певною мірою «вузьким») спеціалістом у конкретній галузі науки або інженерії, в той час як інтелігент вирізняється широкою ерудицією у науці і техніці, а також одночасно є надзвичайно освіченим у культурі (у тих питаннях, що належать до духовної культури) та, бажано, є «моральним авторитетом».

У постіндустріальних суспільствах — в країнах Західної Європи та Північної Америки — поняття «інтелектуал» (від лат. intellegere — розуміння) має радше культурологічне ніж соціологічне значення. Під цім словом розуміють не стільки людей зайнятих розумовою працею у сфері культури, мистецтва та науки, скільки в значно більшій мірі — творчих персон, схилених до рефлексії, розмірковування. Це в першу чергу публіцисти, журналісти, письменники, мистецтвознавці — провідні діячі культури та масмедіа.

В міру подальшої конвергенції та культурного взаємообміну між країнами Західу та Східної Європи, відмирання рудиментів радянського «безкласового» суспільства та формування «середнього класу» — відбувається редукція традиційного російського імперського поняття «інтелігенція» та наближення поняття «інтелектуал/-ли» до його західно-європейського тлумачення.

ЦитатиРедагувати

Про інтелігенцію в Росії
« У Росії інтелігент - це людина, у якого не склалася доля. Інтелігент - винахід суто російський і, якщо в Росії буде розвиватися нормальний капіталізм, інтелігенція взагалі відімре як клас.[6]  »

Див. такожРедагувати

ЛітератураРедагувати

  • П. В. Голобуцький. Інтелігенція та інтелектуали // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — С. 507. — ISBN 966-00-0610-1.
  • O. C. Рубльов. Інтелігенція // Енциклопедія сучасної України. у 30 т. (гол. ред. І. М. Дзюба). — вид. НАН України, НТШ, К., 2003­–2016. — ISBN 944-02-3354-X.
  • Бичко А. К., Бичко І. В. Феномен української інтелігенції. Спроба екзистенційного дослідження.– К.: Друкарня ПЗЗ, 1995. - 135 с.
  • Г. В. Касьянов. Українська інтелігенція 1920-30-х років: соціальний портрет та історична доля. К., 1992
  • Г. В. Касьянов. Українська інтелігенція на рубежі XIX—XX ст. К., 1993
  • Касьянов Г. В. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ-ХХ століть: соціально-політичний портрет / Касьянов Г. В. — К.: Либідь, 1993. — 176 с.
  • Історія інтелігенції Української РСР 1917-1990 рр. / АН УРСР; Інститут історії, Державна історична бібліотека УРСР / [укл. Л. Ю. Ступак]. - К. : Б.в., 1991. - 535 с.
  • Українська інтелігенція західних областей УРСР в перші роки радянської влади (1939-1941 рр.) / І. Лучаківська; Львів. держ. ун-т ім. І.Франка. - Л., 1999. - 121 c. - Бібліогр.: 268 назв.

ПосиланняРедагувати

ВиноскиРедагувати

  1. Петр Боборыкин. Русская интеллигенция. — журнал «Русская мысль», № 12, 1904.
  2. Петро Боборикін. Подгнившие "Вехи". — Сб. статей «В защиту интеллигенции». Москва, 1909, с. 119–138
  3. С.В.Мотин. О понятии «интеллигенция» в творчестве И. С. Аксакова и П. Д. Боборыкина. — Известия Пензенского гос. пед. университета им. В.Г. Белинского. №27, 2012
  4. А. Зорин. Уваровская триада и самосознание русского интеллигента.(рос.)
  5. В.И. Ленин. Полное собрание сочинений (ПСС). Москва: Изд-во политической литературы, 1978 г. — Т. 51, стр. 48-49.
  6. gordon.com.ua: Інтерв'ю Дмитру Гордону. 10.08.2009