Панарабізм — рух за об'єднання народів і країн арабського світу, від Атлантичного океану до Аравійського моря. Рух тісно пов'язаний з арабським націоналізмом, за яким араби складають єдину націю. Найбільший підйом ідея зазнала у 1960-х роках. Панарабізм має тенденцію бути світським й інколи соціалістичним, і рішуче виступає проти колоніалізму і західної політичної діяльності в арабському світі. Панарабізм є формою культурного націоналізму.

Панарабізм
Зображення
CMNS: Панарабізм у Вікісховищі
Арабський світ

Історія ред.

Заснував панарабізм Шаріф Хусейн ібн Алі Шаріф Мекки, який прагнув до незалежність від Османської імперії і створення єдиної держави Аравії. У 1915-16, згідно з Договором Хусейн-Макмагон між Сполученим Королівством і Шаріфом Мекки, у разі вдалого арабського повстання проти Османської імперії, Сполучене Королівство підтримує прагнення арабів до незалежності. Але у 1916 році, згідно з Сайкс-Пикотовським договором Машрік було розділено між Сполученим Королівством і Францією на сфери впливу, замість утворення незалежної арабської держави. Після руйнації Османської імперії в 1918 році Сполучене Королівство відмовилося виконувати зобов'язання перед Хусейном і отримало опіку над двома новоствореними державами. Кінець кінцем, Хусейн став володарем лише Хіджазу (згодом включено в Саудівську Аравію).

Більш сформульованої ідеології ніж у Хусейна притримувались сирійські панарабісти в 1930-і роки такі як Костянтин Зурек, Закі аль-Арсузі і Мішель Афлак. Афлак і аль-Арсузі були провідними фігурами при створенні партії Баас, що поєднує елементи марксистської думки з націоналізмом і нагадує європейський романтичний націоналізм дев'ятнадцятого століття.

На відміну від панісламізму, панарабізм є світським і націоналістичним, багато видатних панарабістів, на кшталт Афлаку (Антіохійська православна церква) не були мусульманами. Тарік Азіз, айсор (Халдейська католицька церква) колишній заступник прем'єр-міністра Іраку за часів Саддама Хусейна, ще один видатний панарабіст.

Але панарабізм зазнав звинувачень в національних утисках інших не арабських ісламських народів таких як тюрки, курди, перси[1]. Крім того, тоді як Ліван традиційно вважається арабською державою, є рухи в цій країні, підтримуючи ідею про те, що ліванці є фінікійцями. Ці групи досить вороже ставляться до панарабізму.

 
Насер

Відомо декілька невдалих спроб створення панарабських держав провідними керманичами.

Об'єднана Арабська Республіка в 1958 була першою спробою. Об'єднання Сирії й Єгипту на чолі з Насером . Існувало до 1961 року, після анти-Насеровського перевороту в Сирії, Сирія вийшла з Союзу.

Дві спроби пізніше зробив Муаммар Каддафі: Федерація Арабських Республік й Арабська Ісламська Республіка. Обидві спроби невдалі.

Вдалими спробами є об'єднання Північного і Південного Ємену, й створення ОАЕ.

В цей час сирійський уряд і колишній уряд Іраку очолювала партія Баас, яка є прибічницею панарабізму.

Найвищою точкою панарабізму були 1960-і, коли на чолі руху був Насер. Але панарабізм зазнав занепад після арабської поразки від Ізраїлю під час Шестиденної війни і неспроможність панарабістів підтримувати економічне зростання. Наприкінці 1980-х, панарабізм був посуненний ісламськими ідеологіями. Але до цього часу панарабізм вельми розповсюджений в країнах Леванту.

Див. також ред.

Примітки ред.

  1. Raymond A. Hinnebusch, Anoushiravan Ehteshami, The Foreign Policies of Middle East States. Lynne Rienner Publishers, 2002. pg 169

Посилання ред.

Література та джерела ред.

  • О. Коппель. Панарабізм // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.:Парламентське видавництво, 2011. — с.532 ISBN 978-966-611-818-2