Автомонов Павло Федорович

Павло́ Фе́дорович Автомо́нов (нар. 10 червня 1922, Олександрівка — пом. 7 травня 1988, Київ) — український радянський письменник, журналіст і сценарист; член Спілки радянських письменників України з 1950 року[1], кандидат історичних наук з 1967 року.

Автомонов Павло Федорович
Народився 10 червня 1922(1922-06-10)
Олександрівка
Помер 7 травня 1988(1988-05-07) (65 років)
Київ, Українська РСР, СРСР
Поховання Байкове кладовище
Країна  СРСР
Діяльність прозаїк, сценарист
Alma mater Київський інститут політології та соціального управління
Науковий ступінь кандидат історичних наук
Знання мов українська
Заклад КНУ імені Тараса Шевченка
Учасник німецько-радянська війна
Членство Національна спілка письменників України
Жанр проза
Партія ВКП(б)
Нагороди
орден Вітчизняної війни I ступеня орден Вітчизняної війни I ступеня орден Вітчизняної війни II ступеня орден Дружби народів орден Червоної Зірки орден «Знак Пошани» Орден Слави 1 ступеня орден Слави 2 ступеня Орден Слави 3 ступеня медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
Почесна грамота Президії Верховної Ради УРСР

Біографія ред.

Народився 10 червня 1922 року в селі Олександрівці (тепер Богодухівського району Харківської області) в сім'ї робітника. Член ВЛКСМ з 1938 року[1]. 1940 року закінчив середню школу в рідному селі і з осені того ж року служив у Робітничо-селянському червоному флоті СРСР[2]. Учасник німецько-радянської війни з 1941 року. В боях за Ленінград був важко поранений. Після повернення зі шпиталю неодноразово виконував бойові завдання за лінією фронту в тилу групи армій «Північ», як радист розвідувальної групи.

 
Могила Павла Автомонова

Після демобілізації — кореспондент львівської газети «Вільна Україна», а з січня по березень 1946 року працював кореспондентом в обласній газеті «Соціалістична Харківщина». З квітня 1946 року по вересень цього ж року навчався на курсах газетних працівників при ЦК КП(б) України в Харкові. Після закінчення курсів з жовтня 1946 року по березень 1948 роки працював у Львові в відділенні РАТАУ-ТАРС, потім в обласній газеті «Вільна Україна» в якості кореспондента. З квітня 1948 року по серпень 1950 року знову працював кореспондентом харківської газети «Соціалістична Харьківщіна». Член ВКП(б) з 1947 року[1].

З 1950 по 1953 рік — слухач Вищої партійної школи при ЦК КП України. У травні 1967 року в Інституті історії АН УРСР захистив кандидатську дисертацію на тему «Бойова взаємодія партизан України з радянськими військами у битві за Дніпро (вересень—грудень 1943 року)» (науковий керівник — Кузьма Дубина)[1].

Протягом 1973—1976 років — старший викладач Київського університету; у 1976—1983 роках — доцент кафедри теорії та практики партійно-радянянської преси; в останні роки життя обіймав посаду декана факультету журналістики[3]. Помер в Києві 7 травня 1988 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 52а).

Творчість ред.

Почав друкуватися з 1942 року. Твори:

  • «У Курляндському котлі» (1947, нотатки партизана);
  • «Без межі» (1951, повість про боротьбу за нове життя у галицькому селі);
  • «Віктор Кошик» (1954; 2-е доповнене і перероблене видання — 1957; низка повістей, об'єднаних присутністю головного персонажа);
  • «Ліс шумить» (1955, повість-хроніка);
  • «На зорі раненько» (1957, оповідання);
  • «Щастя дається нелегко» (1958, повість);
  • «Його прізвище невідоме» (1959, повість);
  • «Коли розлучаються двоє» (1959, трилогія);
  • «Мій танк — 317» (1960);
  • «Так народжувались зорі» (1963, роман);
  • «Наш позивний — „Свобода“» (1964, літературний запис документальної книжки Тимофія Строкача);
  • «Автограф сержанта Цибулі» (1967, повість);
  • «Недописана анкета» (1967, повість);
  • «Вітчизни виконуючи наказ» (1975);
  • «Каштани на спомин» (1975, роман);
  • «Жанр переднього краю» (1976, збірка літературно-критичних нарисів)
  • «Другий фронт» (1980, роман);
  • «Генерал Шаблій» (1984, роман)[4]
  • «Каштани на пам'ять» (1985, роман)
  • «На Західному напрямку» (1985, роман);
  • «Мій позивний — „Галка“» (1986);
  • «Червоний рядок біографії» (1987);
  • «Фронт не позначено» (1987, повість присвячена Тимофію Строкачу);
  • «П'ята застава» (1988);

1982 року вийшли з друку його «Вибрані твори» у 2-х томах.

Співавтор сценарію до фільму «Дачна поїздка сержанта Цибулі» (1979, Кіностудія імені Олександра Довженка).

Окремі твори перекладені російською, латиською, болгарською, китайською та англійською мовами.

Нагороди ред.

Нагороджений:

Примітки ред.

  1. а б в г д е Цвинтар забутих письменників (Павло Автомонов). «Літературна газета». Архів оригіналу за 30 жовтня 2020. Процитовано 13 вересня 2020. 
  2. а б Автомонов Павел Федорович / Память народа.(рос.)
  3. І. М. Забіяка. Автомонов Павло Федорович / Віртуальний музей інституту жврналістики.
  4. Автомонов П. Ф. Генерал Шаблій Серія: Звитяга. Худ. Е. Котляр. Київ. Веселка. 1984 р. 368с.
  5. Павел Автомонов — о писателе [Архівовано 3 жовтня 2012 у Wayback Machine.] (рос.)

Література ред.