Відкрити головне меню

Лисяк-Рудницький Іван Павлович

український історик, політолог, публіцист
(Перенаправлено з Іван Лисяк-Рудницький)

Лисяк-Рудницький Іва́н Па́влович (27 жовтня 1919, Відень, Австрія — 25 квітня 1984, Едмонтон, Канада) — історик української суспільно-політичної думки, політолог, публіцист.

Іван Павлович Лисяк-Рудницький
Lysiak-Rudnycky.jpg
Народився 27 жовтня 1919(1919-10-27)
Відень, Австрія
Помер 25 квітня 1984(1984-04-25) (64 роки)
Едмонтон, Канада
Національність українець
Діяльність історик
Alma mater Львівський університет, Берлінський університет, Карловий університет
Сфера інтересів історія, політологія
Заклад Альбертський університет
Науковий ступінь доктор
Батько Лисяк Павло
Матір Рудницька Мілена

Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах
Wikiquote-logo.svg Висловлювання у Вікіцитатах

Автор праць з історії, що відкривали Європі та світу Україну. Син Мілени Рудницької та українського громадсько-політичного діяча Павла Лисяка.

ЖиттєписРедагувати

РодинаРедагувати

Іван Лисяк Рудницький походив із однієї із найвідоміших українських інтелігентських родин. Батько був визначним адвокатом, редактором та співробітником багатьох українських видань, послом до Польського сейму від Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО) в 1938—1939 р. Мати була послом від УНДО до сейму (1928—1935), головою Союзу українок у Львові (1928—1939) і Світового союзу українок (з 1934 року). Мати належала до так званого «п'ятірного грона» Рудницьких. Серед них літературознавець, публіцист і перекладач Михайло Рудницький (1889—1975), правник і відомий громадський діяч Володимир Рудницький (1890—1974), політична діячка й організаторка жіночого руху в міжвоєнній Галичині Мілена Рудницька (1892—1976), патріарх української журналістики Іван Кедрин-Рудницький (1896) та композитор і музикант Антін Рудницький (1902—1975). Всі вони зробили непересічний вклад в розвиток українського політичного й культурного життя.[1]

Освіта у ЛьвовіРедагувати

Шкільну освіту Іван Лисяк-Рудницький здобув у Львові. У 1925-29 pp. він навчався в українській початковій школі, а від 1929 до 1937 року — в Академічній гімназії у Львові, найстарішій українській гімназії не тільки в Галичині, але й в усій Україні. Навчався на юридичному факультеті Львівського університету (1937—1939).

Навчання в ЄвропіРедагувати

Після 1939 року у зв'язку із початком Другої Світової війни жив за кордоном. Навчався на факультеті зовнішніх відносин Берлінського університету (1940—1943). Захистив докторську дисертацію в Карловому університеті у Празі (1945). Керівником (директором) дисертації був відомий учений Едуард Вінтер, знавець слов'янської та української тематики, а темою стали політичні погляди Драгоманова. Захист відбувся у квітні 1945 p., буквально за декілька днів до вступу радянських військ до Праги.

У 1940-х був членом українського студентського товариства «Мазепинець», Української Студентської Громади у Празі та разом з А. Білинським, В. Рудком, О. Пріцаком — членом Націоналістичної Організації Українських Студентів Великонімеччини (НОУС). Після війни переїхав до Австрії, а 1947 року — до Женеви (Швейцарія), де деякий час слухав лекції в Інституті вищих міжнародних досліджень.

У 1949 році одружився з американкою Мері Джоан Бентон.

В СШАРедагувати

У 1951—1971 роках проживав у США. В 1951—1952 роках стажувався в Колумбійському університеті і незабаром здобув науковий ступінь доктора філософії.

У лютому 1956 р. одержав посаду асистента-професора в місцевому католицькому навчальному закладі — Ла Саль Коледж (Філадельфія), де читав курси з історії Росії та новітньої західноєвропейської історії. З початком виходу журналу «Сучасність» Лисяк-Рудницький від першого номеру (січень 1961 р.) став його активним співробітником. Тут, окрім оригінальних статей, він друкував українські переклади своїх основних англомовних наукових публікацій. Співпраця з журналом тривала до 1967 року.

У 1967 став одним з авторів тексту «Заяви», надісланої від імені провідних американських інтелектуалів українського походження до керівництва СРСР і УРСР з політичними вимогами встановити громадянство УРСР, наладнати дипломатичні відносини між Українською РСР і зарубіжними країнами, надати українській мові статус державної в УРСР, легалізувати УАПЦ і УГКЦ та ін.

В 1967—1971 роках працював в Американському університеті у Вашингтоні.

В КанадіРедагувати

Від 1971 року жив в Канаді, де отримав посаду професора в Альбертському університеті. Був членом НТШ та УВАН і одним із засновників Канадського Інституту Українських Студій при Альбертському університеті.

Протягом усього свого життя дописував до українських емігрантських періодичних видань, зокрема до газети «Українські Вісті» і журналу «Зустрічі», «Сучасності» (1961—1967).

Помер в Едмонтоні (Канада).

Наукова роботаРедагувати

Івану Лисяку-Рудницькому належать праці з історії України, української політичної думки XIXXX ст. і теорії нації. Історичні есе видані у 2-х томах. Має великий вплив на сучасну історіографію. Осереддя філософських зацікавлень вченого становило історичне пізнання, в центрі його історіографічних інтересів — історія української суспільно-політичної думки від середини XIX ст. до 30-х років XX ст. Тривалий час був прихильником гетьманського руху, однак наприкінці 1940-х рр. відійшов від цього табору. Найвагоміші його дослідження присвячені М. Драгоманову, В. Липинському, М. Хвильовому, О. Назарукові. Провідна тема як політолога — доля України в новітній історії, передусім аналіз визначальних тенденцій її політичних змін у контексті сучасного світового процесу та політичного прогнозування. Його інтелектуальною батьківщиною була Німеччина XVIII–XX ст. Найвідчутнішим у творчості історика є вплив філософії історії Геґеля, його думок про наявність в історичному процесі своєї об'єктивної логіки і про можливість свободи тільки у правовій державі. Вихований на традиціях західноєвропейського лібералізму, — близький до «державницької школи» в українській історіографії. Звертаючись до антитези «Схід — Захід», він констатував амбівалентність українства, що полягає у поєднанні двох традицій: західної (соціально-політичної) та східної (християнсько-духовної). Українське національне відродження розглядав у контексті аналогічних процесів, що відбуваються з так званими «неісторичними» («недержавними») народами. Їх перетворення в історичні визначається передусім суспільно-культурною спроможністю національної еліти. Тож атрибутом «історичної нації» мислить не просто наявність державності, а й збереження нею своїх вищих, елітарних верств. До прикмет «недержавних», «сплебеїзованих» спільнот відносить особливу роль селянського чинника: в них основну масу становить селянство, а міське середовище або органічно гетерогенне, або відчужується слідом за елітарними верствами. Ця обставина, на його думку, ускладнює розгортання українського національного руху. Звідси й відсутність важливих ланок національного життя, неповнота української культури як за внутрішньою структурою, так і за функціями. Культурна цілісність чи принаймні її можливість є привілеєм державної нації. Ідея формування політичної української нації — одна з домінантних у Лисяка-Рудницького.

Концепція історіописанняРедагувати

Періодизація історії УкраїниРедагувати

Іван Лисяк-Рудницький заперечував радянсько-марксистський підхід до періодизації історії України і разом із тим вважав, що періодизація, яку пропонували дореволюційні українські історики є провінційною. На думку вченого український історичний процес впродовж чотирьох століть відбувався, хоч із запізненням, але за західноєвропейським сценарієм. Особливістю Східної Європи було так зване «друге закріпачення», але і воно було ліквідоване повстанням Хмельницького.  

Відрізнялася від прийнятої в українській науці і пропонована Лисяком-Рудницьким періодизація ХІХ ст., яке він називав «довгим» (нижньою межею «довгого» ХІХ ст. в загальноєвропейському випадку вважають початок Французької революції, чи в українському випадку згасання автономії Гетьманщини, а верхньою межею — Першу Світову війну).  Вчений виділяв три періоди в цьому столітті: від занепаду козацької державності до 1840-х рр., від 40-х рр. до 80-х рр. і, врешті, від 90-х рр. до Першої світової війни. Ці періоди він пропонував назвати шляхетським, народницьким і модерним, залежно від того, хто виходив на провідне місце в суспільно-політичному житті. Основою для цієї схеми був факт існування в кожному із періодів специфічної верстви активних носіїв національної ідеології, як от шляхти, різночинної інтелігенції чи народних мас. Проте вчений віддавав належне і факторам, які виділяли інші дослідники, зокрема скасуванню кріпаччини і промисловій революції.[2]

Іван Лисяк-Рудницький опонував поширеній серед істориків 20-х років (М. Волобуєва, О. Оглобліна, М. Слабченка, М. Яворського) тезі про колоніальне становище України в Російській імперії. Ця теза утвердилася настільки сильно, що будь-яка інша точка зору вважалася неприйнятною. Лисяк-Рудницький доводив, що царизм насправді розглядав українські землі як корінні провінції, а тому часто забезпечував в них за допомогою іноземних інвестицій навіть вищі темпи індустріального розвитку, ніж у центральних регіонах.[2]

Політичні поглядиРедагувати

Найвиразніше політичні погляди Івана Лисяка-Рудницького простежуються у його праці «Консерватизм» (1958). На думку Юрія Луцького, Іван Лисяк-Рудницький виразно стояв на консервативних позиціях. Консерватизм вченого був нетиповим для українського «правого крила», бо був не загумінковим, а спирався на світові джерела і його власні оригінальні думки. Консервативний світогляд у Лисяка-Рудницького поєднувався з ліберальними цінностями. Ліберальна орієнтація вченого простежувалася навіть у його ставленні до релігії: він почував себе близьким до ліберального протестантизму унітаристського типу, і приєднатися б до нього, якби в українському релігійному житті існувало таке віровизнання.[1]

Іван Лисяк-Рудницький був послідовним і рішучим противником націоналістичної ідеології. Проте наприкінці 1960-х рр. він зблизився з окремими представниками ОУН («двійкарями»). Цю фракцію націоналістичного руху вчений цінував, оскільки вона цілком відійшла від інтегрально-націоналістичної ідеології. На відміну від значної частини вчених української діаспори, Лисяк-Рудницький був політично нейтральним, хоча й ідентифікував свої погляди, як ліберальні.[2]

ПраціРедагувати

  • Вклад Галичини в українські визвольні змагання, 1948.
  • Інтелектуальні початки нової України, 1958.
  • Українська революція з перспективи сорокаліття, 1959.
  • Проти Росії чи проти радянської системи, 1961.
  • Україна в еволюції радянської системи, 1963.
  • Україна між Сходом і Заходом, 1966.
  • Четвертий Універсал та його ідеологічні попередники, 1968, 1977.
  • Між історією і політикою (статті до історії та критики укр. суспільно-політ. думки). — Мюнхен : Сучасність, 1973. [1]
  • Іван Лисяк-Рудницький, "Драгоманов як політичний теоретик, " published in Mykhaylo Drahomanov: A Symposium and Selected Writings, The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S., Vol. II, Spring, 1952, No. 1 (3), pp. 70–130. Reprinted in Ivan L. Rudnytsky, Essays in Modern Ukrainian History, ed. Peter L. Rudnytsky (1987).
  • Зауваги до проблеми «історичних» і «неісторичних» націй, 1981.
  • Політична думка українських підрадянських дисидентів, 1981.
  • Націоналізм і тоталітаризм, 1982.
  • Essays in Modern Ukrainian History by Ivan L. Rudnytsky. — Edmonton, 1987.
  • Нариси з історії нової України. — Львів, 1991;
  • Історичні есе: У 2 т. — К., 1994 (2-ге вид. — 2019).
  • Збірки «Mykhaylo Drahomanov. A Symposium and Selected Writings» («The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U. S.», 1952, ч. 1.
  • «The Role of the Ukraine in Modern History» («Slavic Review», 1963, ч. 2).
  • «The Ukrainians in Galicia under Austrian Rule» («Austrian History yearbook», 1967).
  • Збірка есеїв «Між історією й політикою» (1972).
  • Статті в журналах «Листи до приятелів», «Сучасність» та ін.
  • Между историей и политикой. — М.—СПб. : Летний сад, 2007. («Библиотека украинской мысли») (рос.)

Оцінка діяльностіРедагувати

Історик Ярослав Грицак у своїй статті під назвою «Іван Лисяк-Рудницький (нарис інтелектуальної біографії)» так оцінив внесок вченого в українську інтелектуальну традицію: «Але серед українських істориків на Заході мало знайдеться професорів, які мали б такий великий інтелектуальний вплив на своїх колег-ровесників та наступні професійні покоління, як Лисяк-Рудницький. Прочитавши книжку „Між історією та політикою“, його товариш, відомий спеціаліст з історії української економіки Іван Коропецький писав авторові: „Ти мав чи не найбільший вплив на мене зі всіх“. Проф. Роман Шпорлюк незадовго до смерти Лисяка-Рудницького писав у рекомендації про його працю: „Якщо інколи я думаю, що в мене є цікава або оригінальна ідея щодо тієї чи іншої теми української історії, я швидко виявляю, що ця ідея вже була висловлена проф. Рудницьким в одній із його робіт. По суті, я і мої колеги можемо вважатися студентами проф. Рудницького“. Лисякові-Рудницькому належить честь відкриття Ореста Субтельного та Зенона Когута, які нині є відомими українськими істориками. Він був близьким другом і дорадником проф. Марти Богачевської-Хом'як; серед його студентів були проф. Френсіс Свіріпа і проф. Девід Марплз. Останні роки його життя з ним тісно співпрацювали проф. Іван-Павло Химка та проф. Френк Сисин, Мирослав Юркевич та Богдан Клід».[1]

Цікаві епізоди із біографії вченогоРедагувати

В грудні 1964 року Іван Лисяк-Рудницький став жертвою прикрого інциденту, який прославив його на всю Америку. Їдучи в автобусі і читаючи книгу він попросив темношкіру жінку стишити звук на транзисторі. Жінка сприйняла зауваження, як вияв расової дискримінації і стала слухати музику ще голосніше. Втративши рівновагу Іван Лисяк-Рудницький вихопив програвач із рук жінки і вдарив їй ним по голові (пізніше він виправдовувався, що вдарив її нехотячи, оскільки одна його рука після зламу ключиці була в гіпсовому бандажі, і це сковувало його рухи). Негайно було викликано поліцію, яка склала протокол і відправила вченого у поліцейську дільницю. Випадок набув величезного розголосу. Статтю цій події присвятила навіть «Нью-Йорк Таймс» жартівливо обізвавши історика «Іваном Грозним». Парадоксально, але значна частина громадськості підтримала вченого, оскільки вважала, що ситуація із транзисторами в громадському транспорті давно перейшла межі розумного. Місцеві газети друкували листи із співчуттям і підтримкою, які висилали люди із усіх куточків країни. Незнайомі люди навіть висилали Івану Лисяку-Рудницькому гроші для судової справи. В результаті міська транспортна компанія винесла рішення про заборону грати на транзисторах у трамваях і автобусах, і в усіх видах транспорту появилися відповідні таблички.[1]

Іван-Лисяк Рудницький був одним із ініціаторів створення заяви звернення від провідних американських інтелектуалів українського походження до керівництва СРСР та УРСР з політичними вимогами, яка на думку її ініціаторів, після оприлюднення в радянських засобах масової інформації, могла б стати готовою політичною програмою для української підрадянської інтелігенції.  Робота над заявою тривала майже два роки. Ідею підтримала низка чільних діячів української еміграції. Підтримку ініціативі висловив і редактор паризької «Культури» Єжи Ґедройць, який навіть пообіцяв нелегально переправити текст в Україну. Проектована декларація була задумана як колективний «документ політичної думки» й адресувалася до української громадськості в УРСР і на еміграції. 2 листопада 1967 р. текст «Заяви», з підписами 35 американських професорів українського походження, було надіслано найвищим державним і партійним діячам СРСР та УРСР. Через радіо «Свобода» і інші нелегальні канали текст заяви став доступним і для головного адресата — народу України. «Заява 35 професорів» викликала численні протести серед еміграційного національно-патріотичного «естеблішменту». Всіх, хто підписався під нею, засуджено як зрадників і ренегатів, оскільки «Заява» de facto визнавала існування УРСР. Однак ініціатори заяви не відступили від своїх позицій і згодом спробували організувати ще один сміливий задум — поїздку групи українських еміграційних вчених в УРСР. Однак ідея не була втілена, в останній момент радянська сторона відмовила в прийомі емігрантській делегації.[1] 

У 1969 році спеціальний комітет історичного факультету відмовив І. Лисяку-Рудницькому в університетському званні «тенюра» («повного професора»). Комісія аргументувала своє рішення сумнівністю диплому вченого із Карлового університету, його вузькою спеціалізацією — українська історія і тим, що у членів комітету склалося враження, що вчений не виконує своїх обов'язків щодо історичного факультету. Останнє звинувачення було спричинене  особистим конфліктом вченого з деканом факультету. На захист українського професора стали студенти, які розпочали масову кампанія протесту проти рішення керівництва історичного факультету. Протести були такі чисельні й сильні, що історичний факультет змінив своє рішення на користь українського професора, а декан історичного факультету — змушений був подати у відставку.[1]

ПриміткиРедагувати

  1. а б в г д е Грицак Я. Іван Лисяк-Рудницький (нарис інтелектуальної біографії) // Сучасність. — 1994. — № 11. 
  2. а б в Кульчицький С. Піднімаючись над догмами Іван Лисяк-Рудницький - зірка серед українських інтелектуалів. http://incognita.day.kiev.ua/pidnimayuchis-nad-dogmami.html. 

Джерела та літератураРедагувати

ПосиланняРедагувати