Церква святого Миколая Чудотворця (Колодне)

Церква святого Миколая Чудотворця — одна з найвидатніших та найдавніших пам'яток українського церковного будівництва, являє собою цікавий приклад синтезу архітектури, монументального настінного живопису і прикладного декоративного мистецтва XV-XVIII століть. Первісно збудована 1470 року. Пам'ятка архітектури всеукраїнського значення (охоронний № 205)[1]. Найдавніший дерев'яний храм України. XVI ст.

Церква святого Миколая Чудотворця

48°09′54″ пн. ш. 23°35′54″ сх. д. / 48.16500° пн. ш. 23.59833° сх. д. / 48.16500; 23.59833Координати: 48°09′54″ пн. ш. 23°35′54″ сх. д. / 48.16500° пн. ш. 23.59833° сх. д. / 48.16500; 23.59833
Тип церква
Країна  Україна
Розташування с.Колодне
Тячівський район
Закарпатська область
Тип будівлі церква
Архітектурний стиль дерев'яна архітектура
Матеріал дерево
Перша згадка 1470
Будівництво 1470
Церква святого Миколая Чудотворця (Колодне). Карта розташування: Україна
Церква святого Миколая Чудотворця (Колодне)
Церква святого Миколая Чудотворця (Колодне) (Україна)
Мапа

CMNS: Церква святого Миколая Чудотворця у Вікісховищі

Історія Редагувати

Церква стоїть на невеликому пагорбі в центрі села біля перехрестя головної вулиці й гірського потічка, що оперезує західну межу церковного подвір'я. Згідно з місцевими переказами, церква святого Миколая була головною церквою православного монастиря, колись розташованого в урочищі Одарів. Там вона простояла 330 років, і у 1800 року, коли за розпорядженням австрійської влади, Йосифінська касата, монастир було закрито, була перенесена на своє нинішнє місце.

Побудована вона була, ймовірно, у 1470 році. Храм святого Миколая у Колодному, як найбільш досконалий з художньої та архітектурно-конструктивної боку, служив прототипом при зведенні безкупольних, але з вежею над бабинцем храмів. Ймовірно, подібний тип будівлі виникла ще в XII-XIII століттях як оборонний. Спеціалісти з архітектури стверджують, що ця більш як 530-літня споруда все ще зберігає деякі риси оборонного зодчества.

Михайло Сирохман так писав про історію і архітектуру храму [2]:

  Церква Св. Миколи Чудотворця належить до найдавніших пам'яток дерев'яного церковного будівництва України. Збудували її в урочищі Одарів і пізніше перенесли на теперішнє місце. Храм зберігає певні риси, властиві оборонним спорудам. Його гордий, суворий силует в оточенні старезних дубів свідчить про високу майстерність народних будівничих у роботі з таким складним матеріалом як дуб. Найдавніші частини — зрубні стіни — збудовано в XV сторіччі (фігурує 1470 рік) з колод завдовжки 12 метрів на кам'яному фундаменті, складеному насухо. Зруби надбудовано у XVI сторіччі. У XVII або у другій половині XVIII сторіччя перебудовано вежу, яку вкрило вибагливо пророблене двоярусне барокове завершення, а також прибудовано галерею над бабинцем та ґанок на різьблених стовпчиках.  
 
Ґанок церкви

Під час реставрації споруди в 1969-1976 роках забрали престол та ікони, які так і не повернули. Ходять чутки, що він находиться десь у Санкт-Петербурзі.[3] Старі дзвони перевезли до нової православної церкви, хоча до приходу радянської влади храм був греко-католицьким. Тільки на світлині залишилися Царські ворота. Завдяки своїй великій вазі не знайшов нового власника тріснутий кам'яний престол на подвір'ї церкви.

Архітектура Редагувати

Церква святого Миколая є двозрубна тридільна споруда — більший зруб включає наву та бабинець і невеликого вівтарного зрубу під стрімким дахом. Нава та вівтар перекриті коробовими склепіннями та завершуються стрімкими дахами. На почорнілому зрубі вівтаря до теперішнього часу збереглися два невеликих початкових віконця, точнісінько як у будівлях, зображених на іконах XIV—XV століттях. Стіни та склепіння нави і вівтаря розписані. Над бабинцем піднімається висока вежа-дзвіниця з підсябиттям і відкритою аркадою для дзвону. Завершення вежі перебудовано у XVII столітті Тоді ж з'явилася ще й галерея, а вежа, яка раніше була, ймовірно, по центру церкви, посунулася і опинилася над бабинцем. Тому її завершення має такий виразний бароковий характер.

 
Вид на церкву з боку вулиці

Вівтар і нава перекриті рубаним склепінням. На другому ярусі бабинця влаштована відкрита галерея, з різьбленими порталами, з виходом на хори. Із західного боку до бабинця прибудована галерея на різьблених стовпах, з вирізаними у вигляді арок підкосами. На рівні заломів основного зрубу влаштоване широке піддашшя, яке плавно переходить у покрівлю вівтарної частини та зливається з галереєю перед бабинцем.

Дах та вежа вкриті ґонтом. Фундамент у церкви кам'яний, складений насухо.

Церква стала такою у результаті декількох перебудов, що мали місце протягом трьох століть. Науковці визначають принаймні три основні періоди її будівництва та перебудов. Значні перебудови церкви сталися у другій половині XVI та наприкінці XVII століття.

 
Вежа церкви.

Форми храму позначені монументальністю. Це враження посилюється характером зрубу, виконаного з величезних дубових плах та фактурного покриття з дубового ґонту, так званого клину. Вишукані співвідношення об'ємів споруди, пластичне трактування завершень вежі та динамічна композиція об'ємів надають споруді надзвичайної привабливості.

Інтер'єр храму, з точки зору просторової організації, лаконічний і простий. Урочистий характер церкві надає різьблений іконостас, поновлений у 1737 році, та стінопис. Настінні розписи, виконані у XVIII столітті, покривають площини стін та склепіння нави, а також стіни вівтаря. Збереглися фрагменти стінопису і у бабинці.

Миколаївська церква в с. Колодному безумовно є унікальною пам'яткою за своїми архітектурно-мистецькими якостями. Але її значущість полягає в тому, що вона стала взірцем для будівництва інших храмових споруд закарпатського регіону.

В останні роки XX століття церква сильно занепала, ґонтове покриття прогнило, дахи протікали, вода змивала чудові настінні розписи. Впродовж 2007-2008 років занепала церква була реставрована завдяки гранту, наданому посольством США в Україні (40 тисяч доларів)[4]. У церкви замінили дах, закрили аркаду на дзвіниці сіткою від птахів, відремонтували двері, дерев'яними кілками позатикали всі отвори і щілини в зрубах. На пожертви сільської громади (47 тис.грн.) зміцнили стіни, поставили браму, на вікна — ковані ґрати, вимостили кам'яними сходами дорогу на пагорб, де знаходиться церква[5]. Тоді на відкриття реконструйованого храму приходив особисто посол США в Україні Вільям Тейлор.[6]

Розпис Редагувати

Найдавніші розписи розташовані у вівтарі, вони відносяться до другої половини XVII століття. Їх окремі сюжети поділяються смугами оригінальних орнаментів, що складаються з виноградної лози. Нава розписана на теми Страстей Христових. Глибокою людяністю виділяються жіночі образи в сцені «Положення в труну», розташованої на північній стіні. Наївним народним духом відзначена композиція «Прабатьки Адам і Єва». Всі сюжети сприймаються як збільшені мініатюри або невеликі жанрові картинки. Для сюжетів, розміщених в наві церкви Миколи, характерні подрібнені форми, просторове рішення композицій, які вступають у протиріччя з архітектурою, руйнують площину стіни , а з нею і тектонічну структуру споруди.

Зберігся настінний бароковий розпис XVIII століття, що його виконав, згідно з латинським написом на плафоні, «почесний громадянин Антоній Валі» (в селі Вишково, в реформатському храмі зазначено, що Антоній Валі був дворянином з Вальду в комітаті Нітра і у віці 47 років розмалював плафон храму, закінчивши роботу у серпні 1789 року). Вівтарний розпис походить з другої половини XVII сторіччя.

Іконостас Редагувати

Іконостас було зроблено в середині XVII століття, живопис іконостасу оновлювалася Іллею маляром Хуски[7], про що свідчить напис на звороті царських врат:

  Поновленіе сих лиц року Божія 1737 Ілія маляр Хуски  

Його різьба та живопис стримані — остання виразна, декоративна, побудована на поєднанні теплих коричнево-червоних, охристих тонів з холодними зеленими і синіми. Стиль різьблення свідчить про те, що іконостас був споруджений, ймовірно, близько середини XVII століття і що Хуст у XVII—XVIII століттях був досить значним культурним центром в Закарпатті.

Література Редагувати

  • Слободян В. Каталог існуючих дерев'яних церков України і українських етнічних земель // Вісник ін-ту Укрзахідпроектреставрація, 1996. — т. 4. — С. 88.
  • В горах и долинах Закарпатья / И. И. Поп, Д. И. Поп. — М.: Искусство, 1971. — 135 с. (рос.)
  • Логвин Г. Н. Украинские Карпаты. — М.: Искусство, 1973. — С. 129—133. (рос.)
  • Макушенко П. Народная деревянная архитектура Закарпатья (XVIII — нач. ХХ века). — М.: Стройиздат, 1976. — 160 с. (рос.)
  • Прибєга Л. В. Дерев’яні церкви Українських Карпат — до світової спадщини / Л. В. Прибєга // Праці Центру пам'яткознавства. — 2012. — Вип. 22. — С. 74-85.
  • Прибєга Л. В. Дерев’яні церкви Українських Карпат. — К.: Техніка. 2007. — 168 с.
  • Пам'ятки містобудування та архітектури УРСР. — К.: Будівельник, 1985. — т. 2. — С. 199. (рос.)
  • Пам'ятки архітектури та містобудування України. — К.: Техніка, 2000. — С. 109—110.
  • Гоберман Д. Н. Памятники деревянного зодчества Закарпатья=Wooden Architectural Monuments of Trans-Carpathia. Архитектурная серия. — Ленинград: Аврора, 1970. — 122 с. (рос.)
  • Titus D. Hewryk Masterpieces in wood: houses of worship in Ukraine. — New York: The Ukrainian Museum, 1987. — 112 р. (англ.)

Примітки Редагувати

Посилання Редагувати