Відкрити головне меню

Тарнавський Петро Іванович

український церковний і громадський діяч

Єпископ Петро (Тарнавський) (у миру: Петро Іванович Тарнавський, *26 червня 1873 Звенигородський повіт — †2 вересня 1938, концтабір ГУТАБ СPСР) — український церковний і громадський діяч. Єпископ УАПЦ. У 1919 р. був у складі ініціативного Комітету мирян і священиків українського походження в Московській Патріархії РПЦ з метою перекладу молитов і текстів богослужіння на сучасну українську мову. 22 травня 1919 р. в Нікольському військовому соборі в Києві брав участь у першому богослужінні українською мовою (див. «Хронологія заборон української мови»).

Петро Тарнавський
Петро Іванович Тарнавський
Петро Іванович Тарнавський.png
єпископ
Церква: РПЦ МПУАПЦ
 
Альма-матер: Київська духовна академія
Науковий ступінь: кандидат богослов'я
Національність: українець
Народження: 26 червня 1873(1873-06-26)
Звенигородський повіт
Смерть: 2 вересня 1938(1938-09-02) (65 років)
Київ
Батько: Іван Тарнавський
 
Нагороди:
Хрест Симона Петлюри

Жертва сталінського терору.

ЖиттєписРедагувати

Народився в селянській родині у Звенигородському повіті Російської імперії (тепер — Україна). Його батько — дзвонар церковного причту, сторож. Завершив навчання у духовному училищі і семінарії Києва, та в 1897 р. у Київській духовній академії зі ступенем кандидата богослов'я[1]..

До 1916 р. був викладачем Київської духовної академії, ієрей Російської православної церкви Московської Патріархії[2]. Працював в Київській 8-й гімназії вчителем Закону Божого (християнської етики). Домовласник — провулок Фьодоровський № 8 (Київ).

12-18 червня 1917 р. стає делегатом Київського єпархіального українського з'їзду, на якому обирається членом Київської церковної єпархіальної ради від священиків. У червні того ж року обраний у члени Комісії для скликання Першого Всеукраїнського з'їзду духівництва. З листопада того ж року — член Всеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР), яка очолила автокефальний рух в Україні і провела підготовку до Всеукраїнського православного церковного собору (ВПЦС). Бере участь у засіданні Організаційного Комітету у справі скликання ВПЦС 6 грудня 1917 р.. Входить до складу делегації ВПЦР 22 грудня 1917 р. до Київського митрополита РПЦ МП Володимира. У січні і червні-липні 1918 р. брав участь у роботі 1-ї й 2-ї сесій ВПЦС. Співпрацював з Директорією УНР результатом чого стало 1 січня 1919 р. проголошення закону про Автокефалію УПЦ.

З 1919 р. — священик с. Баришівки Полтавської губернії. А з 17 квітня 1919 р. — член ВПЦР нового складу. У тому ж році входить до складу ініціативного Комітету мирян і священиків українського походження в Московській Патріархії РПЦ з метою перекладу молитов і текстів богослужіння на сучасну українську мову. 22 травня 1919 р. у військовому Миколаївському соборі в м. Києві брав участь у першій відправі служби Божої українською мовою. На зборах 3-ї української православної парафії Софійського собору у Києві у червні-липні 1919 р. обраний настоятелем релігійної громади.

22-26 травня 1921 р. — делегат Українського православного церковного собору на Київщині, де був піднесений у сан протоієрея. Як учасник ВПЦР 5 травня 1922 р. — стає настоятелем Старокиївської парафії при храмі святої Софії. Їздить Київщиною для згуртування священиків (Обухів, Бориспіль й ін.), «куркулів» (фермерів), українських монархістів навколо розбудови самостійної української держави. 14-30 жовтня 1922 р. є делегатом (серед 472 делегатів) ВПЦР.

21 вересня 1923 р. у Софіївському соборі Києва висвячений у сан єпископа УАПЦ. Під тиском спецслужб ВЧК-ОГПУ-НКВС змушений відійти від служіння в УАПЦ.

1924 р. — співзасновник братства Діяльно-Христова Церква (ДХЦ) або «живісти» під орудою комуністичного режиму. У тому ж році керував заснованою Богословською школою УАПЦ. У ДХЦ — заступник голови губернської Ради братства, яке проводило розкольницьку лінію в УАПЦ. Але 11 лютого 1924 р. під тиском інтриг спецслужб проголосив відозву з вимушеними наклепами на настоятеля УАПЦ Василя Липківського. У тому ж році стає настоятелем Михайлівського золотоверхого монастиря в Києві.

З 1925 р. — голова Ради братства ДХЦ. А 11 лютого того ж року за рішенням Вищого церковного суду його виключено зі складу УАПЦ. Бо висловив підтримку і визнання позитивності атеїстичного фанатизму влади в харківській газеті «Комуніст» 24 жовтня 1925 р.. Бере участь у Малих зборах ВПЦР 28-30 грудня 1926 р. з метою приєднати ДХЦ до УАПЦ. У листопаді 1927 р. розкаявся і вернувся в лоно УАПЦ.

У концтаборахРедагувати

А на початку 1930 р. заарештований зі звинуваченням у залученні українських селян до ідей приватної власності та побудови «Самостійної України», бо «закликав до самостійної держави Україна без Москви». Під тиском державної спецслужби залишив служіння в УАПЦ у 1931 р. в обмін на звільнення з ув'язнення. Працював архіваріусом діловодства народного суду 2-ї ділянки Кіровського району (тепер «Печерський» район) м. Києва, секретарем «СудоЛіквідКому» Ленінського району (тепер «Старокиївський» район) м. Києва. Мешкав по вулиці Воровського № 8 кв. 36 (Київ). Був на богослужіннях — на розі провулку Рильський та Стрілецької.

Улітку 1936 р. заарештований за підозрою у «підпільному сповідуванні релігії під прикриттям світської роботи» (потай молився); у «веденні антирадянської агітації серед вірян, використовуючи проповіді проти керівників радянської влади»; за «зустріч О. Керенського» з «Союзом робітників» (есерами) у 1917 р. в Києві, на якій виступав від імені духівництва; за зв'язки з урядом С. Петлюри, за заклики «утворювати самостійну державу Україну без окупантів» та інтервентів, за активну діяльність «в антирадянській націоналістичній організації повстанського підпілля з метою повалення радянської влади», за зв'язки з хоровою капелою О. Кошиця у США (у справах є вказування на «активну церковницю» Єлизавету Кошиць та Анатолія Кошиць), за його контакти з архієпископом Полікарпом Сікорським (Польща), за зв'язки з сином Анатолієм, за контакти з єпископом Левицьким — також за заклики «об'єднати всіх українців та українок для спасіння християнської віри і національної держави від комуністів» у листуванні з рідним братом Іваном на еміграції у Франції, з українською діаспорою в Чехословаччині і Польщі (куди повідомляв про гоніння на релігію й свободу совісті), за пересилання новин про стан життя в СРСР. З нього на допитах «вибили зізнання», що він у 1922 р. фактом прийняття священства став «активним членом і керівником контрреволюційної націоналістичної організації підпільно повстанської» (архівні документи допитів забризкані кров'ю)…на кожному аркуші він підписався, що Василь Липківський та всі священики є «агентами української націоналістичної антирадянської організації». Про рівень їх кваліфікації в області юриспруденції і криміналістики можна справити враження з протоколу арешту і допиту, де в графі «особливі прикмети» Тарнавського П. ними записано одне слово — «священик»…

Крім того, комуністичний режим вважав загрозою для себе його піклування про формування в Україні національного державного уряду, котрий дбав би за свій народ, де стояли б на чолі українського народу тільки «наші люди — українці»[3]. 13 травня 1938 р. «оперативним стеженням» НКВС-КДБ був визнаний як «священик професіонал». І був знову заарештований 30 квітня 1938 р. для заслання у радянський концентраційний табір (за статтями 156, 54 пункти 8-11), утримувався в Київській в'язниці «Лук'янівка», і 29 серпня того ж року «особливою трійкою» спецслужби НКВС по Київській області (відділ УДБ) винесено таємний вирок без суду та дотримання процесуальних норм вбити священика. І 2 вересня 1938 р. розстріляли.

На момент арешту був одружений.

А 16 січня 1989 на підставі статті № 1 Указу Президії Верховної Ради СРСР «про додаткові заходи з відновлення справедливості у відношенні до жертв репресій що мали місце в період 1930—1940 рр. і на початку 1950-х рр.» він реабілітований як «жертва політичних репресій» (посмертно).

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Бовкало А. А., «Выпускники Киевской духовной академии 1823—1869, 1885—1915 гг.», 2015 г. (рос.)
  2. Каганов Эмиль, Киевская частная женская гимназия Е. А. Крюгер, 2014 г. (рос.)
  3. стор. 2 справи № 132654 УГБ НКВС та 7 відділення 4 відділу КДБ УРСР, фонду КДБ УРСР

ДжерелаРедагувати

  • ЦДАГО слідча справа № 132654 (№ 60655,132654) УГБ НКВС та 7 відділення 4 відділу КДБ УРСР, фонду № 263 КДБ УРСР (ВЧК-ОГПУ-НКВС): слідчий фонд КДБ Архіву обліково-архівного відділу при Раді Міністрів УРСР.
  • под ред. Кудрицкого А. В., «Киев (энциклопедический справочник)», изд. 3-е доп., глав. ред. Укр. Сов. Енц., г. Киев, 1986 г., с. 351—352, 479—480.

ПосиланняРедагувати