Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР

виконавчо-адміністративнe міністерствo уряду СРСР
(Перенаправлено з Народний комісаріат внутрішніх справ)

Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС); (рос. Народный комиссариат внутренних дел (НКВД)) — одне з виконавчо-адміністративних відомств (міністерств) уряду СРСР союзно-республіканського підпорядкування. Створений 7 листопада 1917 р.; 19 березня 1946 р. перейменований на Міністерство внутрішніх справ СРСР.

Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС)
рос. Народный комиссариат внутренних дел (НКВД)
Emblema NKVD.svg
 
Загальна інформація:
Тип: міністерство
Юрисдикція: СРСР СРСР
Дата заснування: 10 липня 1934
Дата ліквідації: 26 серпня 1946
Відомство-попередник: НКВС РРФСР, ОДПУ
Відомство-наступник: МВС СРСР, МДБ СРСР
Структура:
Народний комісар: Ягода Генріх Григорович (1934—1936)
Єжов Микола Іванович (1936—1938)
Берія Лаврентій Павлович (1938—1945)
Круглов Сергій Никифорович (1945—1946)
Керівна організація: Рада народних комісарів СРСР
Штаб-квартира: пл. Дзержинського, 2, Москва

Commons-logo.svg Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР

Однойменний комісаріат з 1919 року існував в УСРР (у першому більшовицькому уряді в Україні був Народний секретаріат внутрішніх справ, який очолювала Євгенія Бош) як республіканський орган, хоча фактично він підпорядковувався НКВС РСФРР (згодом — СРСР). Після утворення СРСР у 1924 р. НКВС УРСР діяв як республіканський орган, здійснюючи суто адміністративні функції. У 1934 р. НКВС УРСР був підпорядкований безпосередньо Москві — новоствореному НКВС СРСР.

У структурах ЧК-ОГПУ, НКВС, СМЕРШ, КДБ тощо від самого початку працювало чимало українців. Історія української гілки радянських спецслужб є складовою частиною непростої, трагічної і жорстокої історії України.

Зміст

ЗавданняРедагувати

Функції НКВС того часу навіть за формальними ознаками значно перевищував функції сучасного міністерства внутрішніх справ у структурі державної влади більшості країн світу, зокрема України.

НКВС відав:

  • справами внутрішньої та місцевої адміністрації
  • охороною громадського порядку
  • обліком місця проживання громадян
  • реєстрацією актів громадського стану
  • протипожежною охороною
  • карним розшуком
  • веденням держархівів
  • державною безпекою та охороною
  • зовнішньою (закордонною) розвідкою
  • контррозвідкою
  • наглядом за офіцерським складом армії
  • таборами примусової праці (ГУЛАГ) і в'язницями
  • виконанням судових вироків
  • мав власні війська НКВС (колишні ЧОН (Частини особливого призначення, рос. Части особого назначения)), що мали власну авіацію, артилерію і танки

Займався також боротьбою з національними та політичними рухами, зокрема тими, які проповідували ідеї національної незалежності та закликали до повалення радянської влади. Для досягнення цілей часто використовувались жорсткі методи (ув'язнення, допити, тортури), які відповідали режиму радянської влади й були пов'язані з порушенням прав людини та масовими репресіями.

ІсторіяРедагувати

  • Грудень 19171922 — справами державної безпеки та репресіями проти противників більшовицького режиму займається Всеросійська надзвичайна комісія, ВНК (рос. Всероссийская чрезвычайная комиссия, ВЧК),
  • 19221924 — Державне політичне управління, ДПУ (рос. Государственное политическое управление, ГПУ),
  • 1924-1934 — Об'єднане державне політичне управління, ОДПУ (рос. Объединенное государственно-политическое управление, ОГПУ).
  • 1934 — утворено союзно-республіканський НКВС з включенням до нього ОДПУ.
  • 1941, 1943 — з НКВС виділено органи державної безпеки (політична поліція) в окремий (теж союзно-республіканський) Народний комісаріат державної безпеки (НКДБ).

Структура НКВС на 1941 рікРедагувати

31 липня 1941 наказами НКВД № 00983 і 00984 були оголошені нова структура і розставлення керівного складу наркомату, у тому числі табірних управлінь (кількість главків та управлінь скорочувалася з одинадцяти до дев'яти):

Цього ж дня циркуляром НКВД № 179 встановлювався новий розподіл обов'язків наркома та його заступників зі спостереження за роботою табірних і тюремних підрозділів:

  • Берія — 4 спецвідділ;
  • І. О. Сєров — УПВІ (Управління у справах військовополонених та інтернованих (згодом додано ПФТ)) і Тюремне управління;
  • В. В. Чернишов — ГУЛАГ, ГУЛЖДС, УЛЛП, УМТС;
  • Л. Б. Сафразьян — ГУАС, ГУШОСДОР, Главгидрострой;
  • А. П. Завенягін — ГУЛГМП, Главпромстрой, Особстрой, Дальстрой.

24 жовтня 1941 наказом НКВС № 0450 Головгідробуд був розформований з 1 листопада. Збільшення числа главків та управлінь відбулося тільки після закінчення війни.

Керівники НКВС СРСРРедагувати

Суспільно-політичний терорРедагувати

 
Закатовані НКВС люди в Тернопільській тюрмі, липень 1941 року
 
Могила жертв НКВС у м. Чорткові

НКВС СРСР став головним органом масового політичного терору. В липні 1934 були сформовані основні адміністративні підрозділи НКВС — державної безпеки (рос. — ГУГБ), виправних трудових таборів (рос. ГУЛАГ), прикордонних і внутрішніх військ (ГУПВО), робітничо-селянської міліції та пожежної служби (ГУПО).

Мільйони «ворогів народу», членів їх родин, включаючи дітей (рос. ЧС, «член семьи врага народа»; згідно з наказом НКВС № 00486, автоматично підпадали під репресії) були заслані до концентраційних (потім перейменованих на виправно-трудові) таборів ГУЛАГу чи страчено НКВС.

НКВС безпосередньо причетний до таких злочинів:

Голодомор 1932—1933 років зараз класифікується багатьма істориками як радянсько-більшовицький геноцид проти українського народу. За різними оцінками загинуло від 4-5 до 7 млн населення України.
Національні кола України постраждали внаслідок справи «Спілки Визволення України» (Сергій Єфремов, Володимир Чехівський та ін.), багатьох діячів було вбито внаслідок терактів: (Євген Коновалець (1938), Симон Петлюра та Володимир Оскілко (1926).
Терору зазнали також заборонені у 1920-1930-х рр. Українська автокефальна православна церква та у 1940-х рр. Українська греко-католицька церква. Брали участь у боротьбі проти загонів Української повстанської армії, їхніх родин та прихильників, які боролись за незалежність України.
Після входження до СРСР Латвії, Литві та Естонії у 1939 р. відбулась масова депортація громадян до Сибіру. З Естонії було вивезено близько 60 тисяч осіб, Латвії та Литви — приблизно по 35 тисяч. З осені 1939 р. до літа 1941 р. за політичними мотивами, як правило, без суду і слідства було репресовано 10 % населення Західної України, приєднаної до УРСР. Крім того, після 1944 р. у східні райони СРСР було депортовано більше 203 тис. членів і прибічників ОУН — УПА та їх родин.
Аналогічні репресивні дії (арешти, депортації, страти) було вчинено на всіх теренах радянського впливу у країнах Центральної та Східної Європи (наприклад, розстріл 30-40 тис. польських військовополонених у Катині[1] (за часів СРСР цей факт приховували — стверджували, що розстріл — справа рук гестапівців[2]) та інших місцях у 1940 р., винищення лідерів і членів антинацистського та антирадянського спротиву Армії Крайової).
  • Суспільний терор, зміст якого полягав в ув'язненні до концентраційних таборів ГУЛАГу понад 6 млн людей з багатьох звинувачень (у шпигунстві, диверсіях, шкідництві, куркульстві, буржуазному націоналізмі) та їх страті (приклади — «Шахтинська справа», «Справа лікарів»[3]) та ін.). На відміну від німецьких таборів, у ГУЛАГу не ставилось за мету фізичне знищення окремої нації, але чисельність постраждалих та умови утримання були досить схожими.
Більшість людей було засуджено трійками НКВС. Докази не мали будь-якої ваги, достатньо було анонімного доносу для арешту.
Сотні масових захоронень, знайдених пізніше по всьому СРСР та за його кордонами, були результатами таких операцій. Документальні докази свідчать про «плановість системи» масових розстрілів. Такі «плани» показували кількість жертв («ворогів народу») у прив'язці до певних регіонів країни.
Жорстокі репресії та часто смертна кара застосовувались до переміщених для примусової праці до Німеччини осіб (понад 5 млн людей), військовополонених та білоемігрантів — не громадян СРСР.
  • Політичний терор, себто процеси, репресії та страта політичних супротивників Йосипа Сталіна (наприклад, Лев Троцький, Микола Бухарін, Каменєв), їх безпосередніх та вигаданих прибічників.
  • Масові екзекуції в'язнів під час відступу Червоної армії влітку 1941 р. У Західній Україні, Вінниці, Харкові, Криму та інш. органами НКВС вбито тисячі в'язнів[4].
Харків:«...А найстрашніше — спалили на Чернишевській вулиці в’язницю НКВД разом з ув’язненими. Там згоріло в страшних муках 1200 людей»[5].
  • Примусова депортація народів внаслідок вигаданого Москвою їх «масового колабораціонізму» з німецькими загарбниками у 1941—1945 рр. (кримські татари, чеченці, поволжські німці та ін.), через що їх чисельність зменшувалась майже удвічі впродовж кількох років.
  • Співробітництво з органами тоталітарних держав. Наприкінці 1930-х і початку 1940-х рр. НКВС передав Гестапо сотні німецьких та австрійських комуністів, що було частиною домовленостей про розподіл сфер впливу нацистської Німеччини та СРСР, внаслідок загрози Союзу зі сторони «демократичних» Англії та Франції згідно з пактом Молотова — Ріббентропа; у 1947 р. допомагали польським тоталітаристам проводити Операцію «Вісла».
  • Депортація до концтаборів громадян Радянського Союзу, що під час війни опинилися в німецькому полоні, залишилися на захопленій Вермахтом території чи були угнані на примусові роботи в Німеччину, чи якимсь іншим чином перебували на території Західної Європи.

Вербування агентури та провокаторівРедагувати

НКВС вербувало агентуру та провокаторів зі слабодухих людей, застосовуючи до них компромат, погрози та катування. Такий епізод вербування агентури описаний у спогадах учасника націоналістичного підпілля Данила Шумука[6].

Розсекречення діяльності на території УкраїниРедагувати

9 квітня 2015 р. депутати Верховної Ради України, прийняли закон щодо доступу до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917—1991 років[7][8]. Законом передбачається розкриття та розсекречення всіх архівів з 1917—1991 років та передання їх до Інституту національної пам'яті.

ПриміткиРедагувати

ДжерелаРедагувати

ПублікаціїРедагувати

Див. такожРедагувати

ПосиланняРедагувати