Відкрити головне меню

Сілезькі П'ясти (пол. Piastowie śląscy) — найстарша з чотирьох гілок польської династії П'ястів, започаткована старшим сином князя Болеслава III Кривоустого Владиславом II Вигнанцем (1105-1159). За Заповітом Болеслава III, Владиславу надавалося Сілезьке князівство як його спадковий уділ, а також малопольський сеньйоріальний уділ із центром у Кракові, згідно з принципом родового права.

Сілезькі П'ясти
Польща
POL województwo śląskie COA.svg
Країна: Сілезьке князівство
Материнська династія: П'ясти
Титули: Великі князі польські
Сілезькі князі
Засновник: Владислав II Вигнанець
Останній правитель: Юрій Вільгельм Легницький
Сучасний голова: династія вимерла
Рік заснування: 1138
Рік зникнення: 1675 (чоловіча лінія)
«Владислав II Вигнанець», художник Ян Матейко, ХІХ ст.

Зміст

Рання історіяРедагувати

Історія сілезьких П'ястів почалася з феодальною роздрібненістю Польщі у 1138 році після смерті польського князя Болеслава III Кривоустого. Тоді як Сілезьке удільне князівство і Краківський сеньйоріальний уділ Заповіт Болеслава III закріпив за Владиславом II Вигнанцем, три його молодші зведені брати Болеслав IV Кучерявий, Мешко III Старий і Генрик Сандомирський дістали Мазовецьке, Великопольське і Сандомирське князівства відповідно.

Владислав незабаром став на шлях запеклих сутичок зі своїми братами і польською шляхтою. Коли в 1146 році він спробував оволодіти всією Польщею, архієпископ Гнезненський Якуб зі Жніна відлучив його від церкви, а його брати, нарешті, зробили його вигнанцем. Прихисток він знайшов в імператорському палаці в Альтенбурзі у свояка, брата своєї дружини Агнеси Бабенберзької, німецького короля Конрада III. Сілезія і сеньйоріальний уділ перейшли під владу другого за віком сина Болеслава Кривоустого Болеслава IV Кучерявого, князя Мазовецького. У тому самому році король Конрад III спробував відвоювати ці володіння для Владислава, але безуспішно.[1]:49-50 Не раніше ніж у 1157 році князя Болеслава Кучерявого розгромив під час походу наступник Конрада імператор Фрідріх Барбаросса, однак «сілезьке питання» не згадувалося в договорі, укладеному правителями, тому Владислав залишився у вигнанні, де й помер 1159 року, так і не повернувшись у Польщу.[1]:51

 
Роздрібненість Сілезії 1172/73
   Болеслав I Високий
   Ярослав Опольський
   Мешко I Кривоногий

У 1163 році Фрідріх Барбаросса присилував Болеслава Кучерявого повернути спадковий Сілезький уділ синам Владислава Болеславові Високому, Конрадові Тонконогому і Мешку Кривоногому, хоча той і зберіг за собою сеньйоріальний уділ і польський престол у Кракові. Сілезьке князівство залишалося у сфері польського родового права, але сини Владислава були зобов'язані платити щорічну данину імператору Священної Римської імперії.[2][3] Великий князь Болеслав Кучерявий також зберіг владу над найважливішими сілезькими містами, такими як Вроцлав, Ополе, Глогув, Ратибор і Лігниця, до 1166 року, в якому цими землями оволоділи сілезькі князі.[1]:51–52 Сини Владислава спільно правили Сілезією, ймовірно, до 1172 року, коли розділили свої володіння: старший брат Болеслав Високий одержав великий край від Лігниці вгору по Одеру до Вроцлава і створив Опольське князівство для свого найстаршого сина, майбутнього князя Ярослава Опольського. Мешко Кривоногий дістав менше Ратиборське князівство навколо Ратибора і Цешина. Їхній малолітній брат Конрад Тонконогий отримав із рук Болеслава Високого Жагань, Глогув і Кросно. Коли Конрад готувався до кар'єри духівника у Фульдському монастирі, його брат Болеслав управляв його володіннями аж до передчасної смерті Конрада, після чого він включив частку Конрада у своє власне князівство.

Мешко в той самий час зумів розширити своє князівство колишніми малопольськими територіями Битома і Освенціма, даними йому високим князем Казимиром II Справедливим, а також Опольським князівством, яке він отримав після смерті князя Ярослава і його батька Болеслава в 1201 році. Роком пізніше спадкоємець Болеслава князь Генріх I Бородатий і його дядько Мешко постановили на додачу відмовитися від права успадкування своїх уділів: ця угода значною мірою обумовила особливе становище земель, які назвуть Верхньою Сілезією.[4] У тому ж році Польща скасувала родове право і сілезькі князівства стали самостійними одиницями.

Боротьба за польську коронуРедагувати

 
Монархія Генріхів Сілезьких

Генріх I Бородатий брав активну участь у польських міжусобицях і рішуче ширив свою владу. Ще перед утвердженням у 1229 році свого суверенітету над Краковом Генріх доклав не менш наполегливих зусиль до встановлення свого панування і у Великопольщі. З початку ХІІІ століття він не припиняв устрявати в суперечки, які продовжували між собою нащадки Мешка Старого. Нарешті, 1234 року йому офіційно було передано добру половину тієї області. Як опікун неповнолітніх князів Генріх до того ж правив Ополем і Сандомиром. Але він прагнув більшого. Цей сілезький князь не тільки збирався збільшити свої володіння — він запропонував зробити їх ядром ​​відновленого Польського Королівства.[5]:36–37 1232 року він став краківським (малопольським) князем, що дало йому титул Старшого князя Польщі, за Заповітом Болеслава III Кривоустого. Генріх поширив свою владу і за межі Польщі, запосівши Барнім, Тельтов (володів тимчасово), а також частини Нижньої Лужиці. Попри всі свої зусилля він так і не здобув польську корону.[6]

Королівську корону, майже забуту після падіння Болеслава II, Генріх присудив своєму старшому синові Генріхові II Благочестивому, який був йому супутником у його правлінні до кінця його життя. Успадкувавши престол після свого батька в 1238 році, він, по суті, був цілком гідним спадщини перших П'ястів. Проводячи вмілу політику Генріха Бородатого, його син зумів до того ж заручитися підтримкою духовенства, з яким його батько мав часті розбіжності.[5]:37 У тісному союзі зі свояком, чеським королем Венцеславом, він зміцнив своє становище у Великій Польщі проти Барніма I Померанського і відбив напад маркграфа Бранденбурзького і архієпископа Магдебурзького на замок Любуш.[7] За давньою традицією своєї династії він поставив себе під захист Святого Престолу, з яким вступив у союз проти Фрідріха II. Тим-то, попри всі свої зв'язки з німецьким дворянством, Генріх Благочестивий, безсумнівно, зберіг би незалежність і престиж королівства, якби весь його план не звела нанівець непередбачена катастрофа. 1241 року він помер, як християнський герой у Битві під Легницею, в якій він намагався стримати монгольську навалу.[5] Його смерть глибоко потрясла династію Сілезьких П'ястів.

ПриміткиРедагувати

  1. а б в Andrzej Chwalba (2000). У Wydawnictwo Literackie. Kalendarium Historii Polski (pl). Kraków. с. 49–52. ISBN 83-08-03136-6. 
  2. Weczerka, p. XXXIV
  3. Petry, p. 86
  4. Pagenstecher, p. 405
  5. а б в Oskar Halecki; Antony Polonsky (1978). A history of Poland. Routledge. с. 36–37. ISBN 0-7100-8647-4.  Google Books
  6. Benedykt Zientara (1997). Henryk Brodaty i jego czasy (pl). Warsaw: Trio. с. 317–320. ISBN 83-85660-46-1. 
  7. Appelt, p. 393

ЛітератураРедагувати

  • Weczerka, Hugo (2003). Handbuch der historischen Stätten: Schlesien. Stuttgart: Kröner Stuttgart. ISBN 3-520-31602-1.  (нім.)
  • Pagenstecher (2001). Neue Deutsche Biographie (NDB) Bd.20. Berlin: Duncker & Humblot.  (нім.)
  • Appelt, Heinrich (1969). Neue Deutsche Biographie (NDB) Bd.8. Berlin: Duncker & Humblot.  (нім.)
  • Petry, Ludwig; Josef Joachim Menzel; Winfried Irgang (2000). Geschichte Schlesiens. Band 1: Von der Urzeit bis zum Jahre 1526. Stuttgart: Jan Thorbecke Verlag Stuttgart. ISBN 3-7995-6341-5.  (нім.)