Россо Фйорентіно

італійський живописець

Ро́ссо Фйоренті́но (справжнє ім'я Джованні Баттіста ді Якопо італ. Giovan Battista di Jacopo 1494, Флоренція — 1540, Фонтенбло, Франція) — прізвисько італійського художника (тобто Рудий флорентієць), представника італійського маньєризму і так званої школи Фонтенбло. Малював фрески і вівтарні образи, релігійні картини. Декоратор. Один з ранніх представників Маньєризму.

Россо Фйорентіно
Giovan Battista di Jacopo
114 le vite, rosso fiorentino.jpg
портрет Россо Фйорентіно з видання Джорджо Вазарі 1568 року
При народженні Giovan Battista di Jacopo
Народження 8 березня 1494(1494-03-08)
Флоренція, Тоскана
Смерть 14 листопада 1540(1540-11-14) (46 років)
  Франція
Національність італієць
Країна Італія, Франція
Навчання Акадесія витончених мистецтвd
Діяльність художник, художник-гравер, рисувальник, fresco painter
Напрямок маньєризм
Покровитель король Франциск І
Вплив Мікеланджело, Понтормо
Твори вівтарі, алегорії, портрети, декоративні твори( фрески в замку Фонтенбло )

CMNS: Россо Фйорентіно у Вікісховищі

Біографія та основні роботиРедагувати

Джовані Батіста ді Якопо більш відомий як Россо Фйорентіно народився в Флоренції в 1494 році. Його народження та життя багато в чому припало на період кризи, так в 1492 році помер Лоренцо Медічі, який до цього зміг гарантувати Флоренції 25 років стабільності та процвітання і якому вдалося встановити баланс сил між найбільшими державами півострова. Зі смертю Лоренцо даний еквілібриум розсипався, в 1494 на півострів вторглися французи і на наступні 50 років Італія стала ареною боротьби між Іспанією, Францією та Священною Римською Імперією. Трагізм, криза гуманізму й відчуття зламу викликані цими подіями багато в чому знайдуть відгук в його індивідуальному артистичному стилі[1].

На наступний день після народження він був хрещений, але зі зберігшихся документів невідомо ім’я мати, в той же час недавні дослідження показали, що його брат був монахом з ордену сервітів, що в свій час пояснює протекцію, яку йому надавав цей орден впродовж його життя[2].

Вже з самого початку почала проявлятись його індивідуальна манера. Вазарі стверджує, що лише в небагатьох майстрів Россо хотів навчатись мистецтву, бо мав свою власну думку і погляди на манеру живопису і вони були відмінні від поглядів та манери більшості майстрів[3].

Россо був учнем Андреа дель Сарто, який в свою чергу був одним з піонерів стилю маньєризм. Разом з ним учнем в Андреа дель Сарто був Понтормо, одноліток Россо і теж один з найпрославленіших живописців маньєризму. Вони разом працювали над розписом кьостру в монастирському комплексі Сантіссіма Аннунціата (Santissima Annunziata) в якій якраз брат Россо служив монахом.

Алтарний образ СпедалінгоРедагувати

 
Алтарний образ Спедалінго (Россо Фйорентіно, 1518)

Однією з перших самостійних робіт в якій відобразились риси його індивідуального стилю став алтарний образ Спедалінго (Pala dello Spedalingo), який передбачався для Церкви Всіх Святих у Флоренції. За твердженням Вазарі замовник коли побачив незакінчений варіант даної роботи був наляканий, лиця святих здавались нелюдяними та жахливими, але Вазарі передає, що Россо  перед закінченням роботи все таки трохи пом’якшив вирази фігур[3]. Врешті решт замовник прийняв роботу, але відправив її в маленьку церкву забуту серед Апеннінських гір. Даний шедевр залишався там протягом майже 400 років і був привезений і виставлений в галереї Уффіці лише в 1900 році. Дана робота в близькому компонуванні фігур, в їх самій об’ємності видає впливи рельєфів Донателло[4] а кощава, виснажена фігура святого Єроніма з його акцентованими худими ребрами, виразним кістьми ключиць, впалим животом свідчить не тільки про ймовірне вивчення анатомії на кадаврах, а й про зміну в відображенні даного сюжету в сторону більш темного та тривожного. Лиця святих вже не є безтурботними й повними гармонії, як це зустрічається в більшості картин даного типу. Вирази облич святих допитливі, стурбовані, виражають напруження та здивування[5].

Дані характеристики ще більш помітні в незакінченій картині Алегорія спасіння (Allegoria della Salvezza): кістлява, змарніла фігура святої Єлизавети зліва, тривога та біль в лиці Матері, що вже наперед знає трагічну долю свого малого сина, а також повна відсутність пейзажу і розміщення фігур в невизначеному, нематеріальному просторі[5].

Зняття з Хреста (Вольтерра)Редагувати

 
Зняття з Хреста (Россо Фйорентіно, Вольтерра, 1521)

В 1518-1522 роках Россо подорожував Італією в пошуках роботи: Пйомбіно, Неаполь, Рим, Вольтерра - на цей період припадають більшість зроблених ним потретів. В Пйомбіно для молодого володаря цього маленького прибрежного князівства він виконав портрет. З Пйомбіно він швидше за все відправляється в древнє місто Вольтера, що стоїть на високому схилі посеред досить безлюдної місцевості, там він виконав одні з своїх найвідоміших робіт.

Картина “Зняття з Хреста” яка знаходиться в муніципальному музеї Вольтерри - невеликого древнього міста в самому центрі Тоскани - є однією з найліричніших робіт всього Чинквеченто[6]. Тема зняття з хреста й покладення в труну буде цікавити художника протягом усього життя, сам Вазарі зазначає, що першою його роботою була фреска з мертвим Христом[3]. Россо також виконав роботу на цю тему для князя Пйомбіно, але вона не збереглася[6]. Ще одним шедевром є “Мертвий Христос” - картина яка знаходиться у Флоренції. Насамкінець рятуючись від жахливого розграбування Рима (1527) й опинившись в містечку Сан Сеполькро він ще раз повторить даний сюжет, але в набагато більш темних й химерних тонах.

Але вольтерське “Зняття з Хреста” є унікальним за своїм стилем. Вражає вся кольорова гама використана в картині, плавний, майже непомітний перехід синього неба з ясного в більш темне, що складає фон картини і відображає настання сутінків. Художник в цій роботі використовує яскраві компліментарні кольори, що доповнюють один одного і які в деяких місцях досягають майже флуоресцентної яскравості[7]. Лінії, майже геометризм картини не можуть залишитись непоміченими: різкі, загострені кути, які впираються в простір картини, геометризм та симпліфікація вбрання персонажів майже передчувають роботи кубізму[7]. Доведені до розпачу, збожеволілі лиця персонажів (в особливості святого Нікодима в самому верху картини) а також судорожні, конвульсивні тіла та рухи персонажів передають небачений трагізм й драматизм.

В Вольтеррі також знаходиться ще його одна картина - алтарний образ Вілламанья (La Pala di Villamagna) де зображена Мадонна з Дитям й по боках знаходяться Іоанн Хреститель і святий Варфоломій. Композиція картини надзвичайно проста, а характеристики, які проявились в його минулій роботі, стали ще більш акцентованими, настільки, що спрощення та геометризм фігур досяг тут свого максимуму, а лице Мадонни більш схоже на неовізантійську ікону[2].

Роботи у ФлоренціїРедагувати

Після робіт в Вольтеррі Россо повернувся у Флоренцію, але вже як відомий художник. У Флоренції він виконав картини “Обручення Діви Марії” та “Мойсей, який захищає дочок Їтро”. Як мінімум перша з них має вже більш класичний, граціозний та спокійний характер, який є характерним для флорентійської манери живопису і може бути свідченням того, що у Флоренції Россо мав дослухатись до смаків та побажань замовників і мав слідувати, хоча б частково, стилю, що був у моді[2].

Але в картині “Мойсей, який захищає дочок Їтро” в жорстокій і різкій динаміці бою, в лютих, скажених рухах знову проявляється нестримна манера художника - так звана terribilità. В даній роботі в анатомії і пластиці тіл дуже сильно відчутний вплив рисунка МікеланджелоБитва при Кашині”, а в жорстокості та експресивності “Битва при Анг’ярі” Леонардо[8]

 
Обручення Діви Марії (Россо Фйорентіно, 1523)

Розграбування РимуРедагувати

В 1524 році Россо Фіорентіно вже маючи трохи більше тридцяти років і будучи вже доволі відомим художником направляється в папський Рим, який надавав більше можливостей художникам і який з роботами Рафаеля та Мікеланджело вже перебрав у Флоренції титул столиці Ренесансу. На жаль у Римі його індивідуальна манера, сильно відмінна від класичних канонів встановлених Рафаелем була піддана критиці і він так і не закінчив розпис капелли Чезі (capella Cesi).

Згодом в Римі Россо став свідком страшних події. В 1527 році безконтрольні, неоплачувані, погано організовані війська Карла V, більшість з яких були Протестантами і які були розлючені розкішшю і багатством Папства підійшли до Риму й після недовгої облоги взяли його штурмом. Більшість захисників були вбиті, багато мешканців були закатовані солдатами, палаци та домівки були вщент пограбовані, вважається, що дане пограбування міста було ще гіршим ніж трагічно знамените розграбування Риму вандалами за тисячоліття до того. Россо, який тоді знаходився в Римі, як розказує Вазарі, “попав в полон до німців і з ним дуже погано обходились”. Коли його відпустили він втік в Перуджу, а звідти до міста Сан Сеполькро, там його прийняв єпископ, для якого він пару років тому намалював картину с сюжетом на тему мертвого Христа.

Зняття з Хреста (Сан-Сеполькро)Редагувати

В Сан Сеполькро він знову прийнявся за звичний для нього сюжет над яким він медитував вже багато років - Покладення в труну. В даній роботі його стиль відходить в сторону ще більш химерного, темного та моторошного, що не може не бути наслідком пережитого ним під час пограбування Риму. Вся картина занурена в морок та темряву, на передньому плані центральними є фігури мертвого Христа та його Матері. Мертве й змарніле тіло Христа зображено надзвичайно реалістично, сильно виділяється худа грудна клітка й ребра. А на задньому фоні, в темряві стоять дивні, химерні фігури - серед яких вирізняється страшне, звіряче, деформоване обличчя фігури, яку одні дослідники вважають персоніфікацією зла, інші римським солдатом, який розпинав Христа, треті взагалі персоніфікацією самого Диявола[2][9]

 
Покладення в труну (Россо Фйорентіно, Сан-Сеполькро, деталь, 1527)
 
Покладення в труну (Россо Фйорентіно, Сан-Сеполькро, 1527)

Також він виконав картину для міста Чітта ді Кастелло, а потім перебрався до Ареццо, де мав змогу познайомитись з молодим Вазарі, який потім напише його біографію, як і біографію інших відомих художників, скульпторів та архітекторів Ренесансу. З міст в яких він працював (Вольтерра, Пйомбіно, Сан Сеполькро) можна побачити, що він був художником радше для провінції й як художник маргіналізувався, до того ж замовники в цих маленьких містах сприймали його радикальні інновації, симпліфікації фігур, індивідуалізм в рисунку за архаїчний, традиційний стиль минулого століття до якого вони звикли.

Еміграція у ФранціюРедагувати

Але в 1530 році, можливо за посередництва посла Франції у Венеції, Россо перебирається до Франції та знаходить притулок при дворі Франциска I. У Франції вже знаходилось багато італійських художників, митців, поетів та політичних фігур, їх еміграція туди почалась з переїзду до Франції Леонардо да Вінчі й сильно посилилась після підкорення і остаточного знищення Флорентійської Республіки в 1532 році. Облога Флоренції в 1529-1530 й турбулентні перші роки нового герцогства зменшили можливості й кількість замовлень для художників й вони мусили або шукати роботу в провінції, або емігрувати в інші країни. Россо емігрував у Францію.

Там він був прийнятий з усіма почестями, отримав будинок в передмісті Парижа, 400 скуді на місяць й був назначений основним майстром над усіма роботами, розписами й декораціями королівського палацу в Фонтенбло. У Фонтенбло він розписав знамениту галерею Франциска I. У Франції Россо після багатьох поневірянь на батьківщині, розграбування Рима, роботи в провінційних містечках й знищення Флорентійської Республіки все таки зміг знайти благополуччя і спокій й мав, як передає Вазарі, апартаменти в королівському палаці, слуг, коней й жив як принц.

СмертьРедагувати

На жаль, він не дожив до щасливої старості. Вазарі розказує, що одного разу в нього пропала велика сума грошей і всі підозри пали на його учня - Франческо. Россо звинуватив його в крадіжці і Франческо було піддано спочатку допитам, а потім тортурам. Але Франческо був невинний і навіть під час допитів і тортур не видав нічого, що могло б звинуватити його в крадіжці. Россо зрозумівши, що помилково звинуватив свого друга й прирік того на тортури та страждання, відчував сором та ганьбу, до того ж проти нього були висунуті зворотні звинувачення в наклепі. Незабаром він попросив одного з своїх помічників привезти з Парижу сильну суміш, яка йому мала б знадобитись для створення і змішування фарб. Саме цю отруйну суміш Россо використав, щоб відібрати своє життя. Отрута подіяла дуже швидко і Россо помер у віці 46 років. Незадовго до цього Россо в останній раз звернувся до своєї улюбленої, багато раз обдуманої теми мертвого Христа й намалював П’єту, яка зараз знаходиться в Луврі.

Але хоч дані деталі смерті і розказані Вазарі, який в свою чергу є основним джерелом біографії Россо і який в юнацтві був знайомий з Россо, але вони не мають під собою фактичного підґрунтя. Скоріш за все дані незвичайні та трагічні деталі смерті є легендою, яка мала б дати адекватне пояснення несподіваній смерті незвичайного, ексцентричного митця, який зміг піднятись від оригінального, незрозумілого, але провінційного художника до статусу одного з головних художників при королівському дворі Франції[2]. Скоріш за все людська уява не могла змиритись з таким простим кінцем, як наприклад хвороба, для такого непростого й незвичайного художника й видумала таку легендарну історію його смерті, яка була і записана Вазарі.

Характеристика і особливості стилюРедагувати

Вазарі дав йому таку характеристику “він був дуже поетичним у композиції своїх фігур, в малюнку гордий і переконливий до якого ще й додавалась витончена манера і жах (так звана terrbilità) екстравагантних речей… В архітектурі він був найвидатнішим і надзвичайним, і завжди, яким би бідним він не був, він був багатий духом і величчю[3].

Стиль Россо виник із драматичної концепції життя, породженої крахом стабільних цінностей, що спонукало художника до безупинного експериментування та цікавості[10]. Россо був незалежний духом і усвідомлював всю оригінальність свого стилю[11].

Хоч він стояв на плечах таких гігантів Ренесансу як Мікеланджело, Леонардо та Рафаель, але він не був їх сліпим наслідувачем, а лише використав їх здобутки в пластиці фігур, композиції, колористиці для створення свого індивідуального, персонального стилю[11]. В його манері характеристики стилю Мікеланджело та Рафаеля підсилені й перебільшені - як наприклад яскрава кольорова гама фігур на фресках Мікеланджело на стелі Сікстинської Капелли в Россо перетворюється на гаму майже флуоресцентної яскравості.

Криза гуманізму стає в його картинах очевидною: на зміну ідеалізованим, пропорційним, атлетичним тілам і фігурам приходять химерні, кістляві, виморені святі (дана характеристика найбільш очевидна в цих роботах: Pala dello Spedalingo, Cristo Morto di San Sepolcro, Allegoria della Salvezza). Вирази святих й персонажів на його картинках більше не є застилими в спокої й гармонії, вони допитливі, повні емоцій, переживань, трагізму й знаходяться у великому контрасті з традиційними зображеннями даних сюжетів[2] (варто лише порівняти зображення Мадонни на картинах Рафаеля з зображеннями Россо)

Усі твори Россо відображають пошуки іншого шляху, потребу ствердження самобутньої мистецької індивідуальності[11].

ГалереяРедагувати

Див. ТакожРедагувати


ДжерелаРедагувати

  • Vasari G. Le vite de’ più eccellenti pittori, scultori ed architetti a cura di Luciano Bellosi e Aldo Rossi, Einaudi, Torino 1986
  • Marchetti Letta, E. Pontormo, Rosso Fiorentino. New York: Riverside, 1994
  • Falciani C, Natali A. Rosso Fiorentino. Firenze: Giunti Editore, 2014
  • Climent-Delteil P. Il Rosso Fiorentino, pittore della Maniera. Presses universitaires de la Méditerranée, 136 p., 2007
  1. Internet Archive, Elisabetta (1994). Pontormo, Rosso Fiorentino. Antella, Florence : Scala ; [New York?] : Riverside. с. 5. ISBN 978-0-09-474550-6. 
  2. а б в г д е GIOVANNI BATTISTA di Iacopo, detto il Rosso Fiorentino in "Dizionario Biografico". www.treccani.it (it-IT). Процитовано 9 січня 2023. 
  3. а б в г Vasari, Giorgio (1550). Le vite de' più eccellenti pittori, scultori, e architettori. 
  4. Falciani, Carlo; Natali, Antonio (2014). Rosso Fiorentino (Italiano). Firenze: Art e Dossier. с. 14. ISBN 9788809798076. 
  5. а б Marchia Letti, Elisabetta (1994). Pontormo, Rosso Fiorentino. Antella, Florence : Scala ; [New York?] : Riverside. с. 28. ISBN 978-0-09-474550-6. 
  6. а б Falciani, Carlo; Natali, Antonio (2014). Rosso Fiorentino. Firenze: Art e Dossier. с. 15. 
  7. а б Marchia Letti, Elisabetta (1994). Pontormo, Rosso Fiorentino. Antella, Florence : Scala ; [New York?] : Riverside. с. 60. ISBN 978-0-09-474550-6. 
  8. Marchia Letti, Elisabetta (1994). Pontormo, Rosso Fiorentino. Antella, Florence : Scala ; [New York?] : Riverside. с. 70. ISBN 978-0-09-474550-6. 
  9. Falciani, Carlo; Natali, Antonio (2014). Rosso Fiorentino (Italiano). Firenze: Art e Dossier. с. 29. ISBN 9788809798076. 
  10. Climent-Delteil, Pascale (2007). Il Rosso Fiorentino, pittore della Maniera (Italiano). Presses universitaires de la Méditerranée. с. 15. ISBN 978-2-84269-797-6. 
  11. а б в Marchia Letti, Elisabetta (1994). Pontormo, Rosso Fiorentino. Antella, Florence : Scala ; [New York?] : Riverside. с. 5–6. ISBN 978-0-09-474550-6.