Відкрити головне меню

Панотець Федір Іванович Востриков[1] (рос. отец Федор Иванович Востриков) — персонаж роману Ільфа і Петрова «Дванадцять стільців» (1928), священик церкви Фрола і Лавра в повітовому місті N. Бажання знайти скарби змушує героя мандрувати містами і протистояти підступам конкурентів. Образ персонажа та його роль у романі були неоднозначно сприйняті критиками і послужили приводом для літературної полеміки.

Федір Іванович Востриков
Фёдор Иванович Востриков
Портрет
Пам'ятник панотцю Федору в Харкові
Творець: Ілля Ільф, Євген Петров
Твори: «Дванадцять стільців»
Стать: чоловіча
Роль виконує: Рем Лебедєв
Михайло Пуговкін
Ролан Биков
Дом Делуїз
Борис Раєв
Юрій Гальцев

Історія персонажаРедагувати

Перша версія роману «Дванадцять стільців», опублікована в журналі «Тридцять днів» у 1928 році відрізнялася від його наступних редакцій. Готуючи книжкове видання твору, Ільф і Петров внесли серйозні корективи до тексту, переробили окремі глави та епізоди. За словами літературного критика Бориса Галанова, письменники позбавилися від численних дрібних, фрагментарних, дріб'язкових подробиць, що були в початковому варіанті, і одночасно наситили книгу по-справжньому яскравими деталями. Виправлення торкнулися і одного з найпомітніших персонажів роману — панотця Федора Вострикова. Якщо в «Тридцять днів» конкурент Остапа Бендера та Киси Вороб'янінова виглядав «чисто водевільним» героєм, який ніби зійшов зі сторінок ранніх комічних мініатюр Ільфа і Петрова, то в більш пізніх редакціях автори додали йому «нових барв»[2].

Згідно з першою версією, підприємницький запал панотця Федора не обмежувався розведенням кроликів і створенням «мармурового прального мила»; в перелік проектів Вострикова зі швидкого збагачення входила також собака Нерка, яку він купив «за 40 карбованців на Міуському ринку». Вона повинна була приносити регулярний елітний приплід від нареченого-медаліста, однак на шляху до майбутнього багатства встав «одноокий, відомий всій вулиці своєю порочністю пес Марсик»[3].

Літературознавець Бенедикт Сарнов, який вивчав історію роману, зазначив, що молоді автори «з веселими пустощами пародіювали все, що потрапляло в поле їх зору»[4]. Початок їх роботи над твором збігся з виходом книги «Листи Федора Достоєвського до дружини» (1926). Порівнюючи тексти листів російського літератора і персонажа «Дванадцяти стільців», Сарнов звернув увагу на низку майже дослівних збігів, включаючи підписи: «Твій вічний чоловік Федя Достоєвський» — «Твій вічний чоловік Федя»[5]:

«

Друга пригода в тому, що я купив парасольку…
Поставив в куточок парасольку і вийшов, забувши про неї.
Через півгодини схаменувся, йду і не знаходжу: забрали
Понеділок, завтра закриті крамниці, якщо і завтра дощ,
То що зі мною буде. Пішов і купив, і здається,
Цей паскудний, шовковий, за 14 марок (на нашу до 6 руб.).
          З листа Ф. М. Достоєвського до дружини[6]

 
Ілля Ільф та Євгеній Петров

Так! Спочатку забув розповісти тобі про
Дивний випадок, що стався зі мною сьогодні.
Милуючись тихим Доном, стояв я біля мосту. Тут
Піднявся вітер і забрав в річку картузик брата твого
Булочника. Довелося піти на нові витрати: купив
Англійський кепі за 2 крб. 50 к.
         З листа панотця Федора до Катерини Олександрівни[6]

»

Рецензії та полемікаРедагувати

В одній з перших значних рецензій на роман, що з'явилася в «Літературній газеті» влітку 1929 року, йшлося про те, що Ільфу та Петрову вдалося поєднати в своєму творі іронію, такт і насмішку. Автор публікації Анатолій Тарасенков відгукнувся про «Дванадцять стільців» у цілому схвально і рекомендував їх для подальших видань. Єдине, що здалося критику зайвим, — це сюжетна лінія, пов'язана з панотцем Федором: вона, на думку Тарасенкова, була «чисто штучно приліплена до основного сюжету роману і зроблена слабко»[7][8].

Як зауважив літературознавець Яків Лур'є, панотцю Федору більше, ніж будь-якому з інших персонажів роману, дісталося від критиків. Того ж 1929 року рецензент журналу «Октябрь» писав, що епізод із глави «Під хмарами», в якій священик, забравшись на прямовисну скелю, почав втрачати розум, «розрахований на голий сміх» і включений до твору виключно «для більшої втіхи»[9].

Дискусія навколо цього персонажа продовжилася і через десятиліття. Якщо Бенедикт Сарнов вважав, що «імітація стилю класика, присутня в листах панотця Федора дружині Катерині Олександрівні, є виправданою, особливо з урахуванням того, що Федір Михайлович і сам інколи вдавався до такого ж пародіювання чужих текстів», то літературознавець Людмила Сараскіна у відповідь назвала Ільфа і Петрова «новими растіньяками», які «завдали удару по вершинним точкам Достоєвського»[10].

Характер і доляРедагувати

Панотцю Федору не пощастило не лише з критиками — його романна доля також виявилася «не лише комічною, але й трагічною». Жоден з придуманих ним способів збагачення не обернувся успіхом, зокрема і гонитва за скарбами Клавдії Іванівни Пєтухової. Спочатку невдалий «мисливець за діамантами» став жертвою маніпуляцій завідувача архівом Варфоломія Коробейникова; потім, тримаючи в руках ордер на гарнітур генеральші Попової, Востриков в пошуках марних меблів поневірявся країною; придбавши, нарешті, стільці і не виявивши в них скарбу, він залишився в повній самоті «за п'ять тисяч кілометрів від дому з двадцятьма карбованцями в кишені».

Діапазон думок про панотця Федора досить великий. Борис Галанов побачив персонаж «стяжателя», яким Востриков залишався «на всіх етапах своєї духовної та громадянської кар'єри»[2]. З ним згодна літературознавець Ванда Супа (пол. Wanda Supa), яка вважає, що образ цього персонажа несе в собі риси користолюбних мольєрівських героїв[11]. До числа захисників Вострикова належить також і Яків Лур'є — на його думку, панотець Федір «наївний і добродушний», а його трагічна доля на кшталт історії Паніковського з роману «Золоте теля» — героїв об'єднує не лише сумний фінал, але й «тема бунту маленької людини», яка веде знову-таки до Достоєвського.

Маршрут герояРедагувати

 
Дар'яльська ущелина — кінцева точка маршруту панотця Федора. Художник Руфін Судковський

Дочка Іллі Ільфа — Олександра Іллівна — в статті «Муза далеких мандрівок» простежує маршрути «мисливців за діамантами», відзначаючи, що в окремих точках вони у конкурентів збігаються, потім розходяться і повністю суміщаються ближче до завершення роману. Маршрут панотця Федора містить не менше десяти ключових точок: повітове містечко N → Старгород → ХарківРостов-на-ДонуБаку → Зелений Мис → МахінджауріБатумі → Тифліс → Хрестовий перевал → Дар'яльська ущелина[12].

Про свої подорожні враження герой розповідає у листах, в кожному з яких є незмінна тема: «Брунса тут уже немає». У листі, відправленому з Харкова, Востриков просить дружину позичити в зятя 50 карбованців і вислати їх до Ростова. З донських берегів панотець Федір сповіщає Катерину Олександрівну про «жахливу дорожнечу» і пропонує їй готуватися до нових витрат: цього разу потрібно продати «діагоналевий студентський мундир». Про Баку мандрівник розповідає, як про велике місто, яке «мальовничо омивається Каспійським морем», і тут же додає, що дістатися до Брунса, що живе тепер на Зеленому Мисі, не може через відсутність грошей: «Вийшли 20 сюди телеграфом». Потім листи змінюються телеграмами: отець Федір терміново просить паніматку продати що завгодно і відправити 230 карбованців на придбання «знайденого товару»; та, в свою чергу, відгукується відчайдушною депешею: «Продала все і залишилася без жодної копійки… Катя»[12].

« За законом жанру, подорож може закінчитися щасливо. Подорож може закінчитися і повним фіаско. Мотив втрати скарбів так само традиційний, як і гонитва за скарбами. У нашому випадку подорож закінчується трагічно... Навряд чи панотець Федір покине стіни психіатричної лікарні[12]. »

КіновтіленняРедагувати

У різні роки роль панотця Федора виконували Рем Лебедєв, Михайло Пуговкін, Ролан Биков, Дом Делуїз та інші актори. Серед численних екранізацій роману літератор Борис Рогінський окремо виділив кіноверсію Леоніда Гайдая, в якій інтер'єр житла Вострикових нагадує оздоблення музею Федора Достоєвського: панотець Федір у трактуванні Пуговкіна — аж ніяк не негідник. Його герой, потрапивши в ситуацію спокуси, не може не скористатися випадком, який підвернувся; він щиро вірить, що скарби мадам Пєтухової тепер нікому не належать і знайти їх зможе той, хто виявиться спритнішим та моторнішим. Однак шлях до діамантів виявляється настільки тернистим, що персонаж Пуговкіна не в змозі довго зберігати початкову благодушність — він «спочатку ніби розігрівається, потім плавиться, доходить до червоного розжарення, поки не вибухає і не гине під страшним пресом втраченої надії»[13].

Пам'ятник панотцю ФедоруРедагувати

У 2001 році в Харкові вставлено пам'ятник Федору Вострикову. Романний персонаж зовні схожий на виконавця ролі отця Федора у гайдаївській картині Михайла Пуговкіна — це мандрівник, який тримає в руках чайник і лист Катерині Олександрівні. Напис, викарбуваний на постаменті, являє собою фрагмент епістолярної розповіді героя про чергову точку в його довгому маршруті: «Харків — місто галасливе, центр Української республіки. Після провінції здається, начебто за кордон потрапив».

ПриміткиРедагувати

  1. Ільф І. А., Петров Є. П. Дванадцять стільців/Пер. з рос. М. Пилинська, Ю.Мокрієв. — Київ: Дніпро, 1989.
  2. а б Галанов, 1961
  3. Илья Ильф, Евгений Петров. Двенадцать стульев. — М.: Вагриус[ru], 2000. — 464 с. — ISBN 5-264-00504-4.(рос.)
  4. Сарнов, 2007, с. 10
  5. Сарнов, 2007, с. 11
  6. а б Сарнов, 2007, с. 12—13
  7. Анатолий Тарасенков. Книга, о которой не пишут // Литературная газета. — 1929. — № 17 июня.
  8. Михаил Одесский, Давид Фельдман. Литературная стратегия и политическая интрига // Дружба народов. — 2000. — № 12.
  9. Яков Лурье. В краю непуганых идиотов. Книга об Ильфе и Петрове. — СПб.: Издательство Европейского университета в Санкт-Петербурге, 2005. — ISBN 5-94380-044-1.
  10. Людмила Сараскина. Л. Ф. Толстоевский против Ф. Достоевского // Октябрь[ru]. — 1992. — № 3. — С. 188—197.
  11. Wanda Supa. Сатирического наследие И. Ильфа и Е. Петрова вчера и сегодня // Studia Wschodnioslowianskie. — 2012. — Т. 12.
  12. а б в Александра Ильф. Муза дальних странствий // Альманах «Дерибасовская — Ришельевская». — 2013. — № 54.
  13. Шилова, 1973, с. 228

ЛітератураРедагувати

ПосиланняРедагувати