Вікіпедія

Користувач:An-tu/Лабораторія

< Користувач:An-tu

/* Сторінку створено для того, щоб не експериментувати з оригінальною статтею */

Джиммі Пейдж
Зображення
Jimmy Page
Jimmy Page
Основна інформація
Повне ім'я Джеймс Патрік Пейдж (James Patrick Page)
Роки активності 1957 — по нині
Громадянство Велика Британія Велика Британія
Професія Музикант, автор пісень, продюсер
Інструменти Гітара, мандоліна, бас-гітара, ситар, терменвокс
Жанр Хард-рок, блюз-рок, фолк-рок, рок-н-рол
Псевдоніми ZoSo
Гурти The Yardbirds, Led Zeppelin, The Honeydrippers, The Firm, Coverdale and Page, Page and Plant, XYZ
Співпраця Рой Харпер, Джо Кокер, Едж, Джек Вайт, Донован, The Black Crowes
Лейбл Atlantic, Swan Song, Geffen, Fontana, Mercury
Нагороди Офіцер ордена Британської імперії
Офіційний сайт

Дже́ймс Па́трік "Джи́ммі" Пе́йдж (англ. James Patrick "Jimmy" Page, 9 січня 1944(19440109), Гестон, Міддлсекс, Англія) — англійський музикант, композитор та автор пісень, продюсер. Починав кар'єру як студійний гітарист у Лондоні, у подальшому був членом гурту The Yardbirds з 1966 по 1968, після чого заснував рок-гурт Led Zeppelin.

Критики, фанати та колеги-музиканти вважають Пейджа одним з найвпливовіших гітаристів та авторів у рок-музиці.[1][2][3] Журнал Rolling Stone описував Пейджа «першопроходець потужних риффів та, мабуть, артист, звучання якого у поп музиці копіюють найчастіше після Джеймса Брауна».[4] У 2010 році рейтинг виробника гітар Gibson розмістив Джиммі Пейджа на другу сходинку у своєму рейтингу «Топ 50 гітаристів всіх часів».[5] Журнал Classic Rock у рейтингу 2007 року «100 найзухваліших героїв гітари» надав музикантові 4 місце.[6] Перевиданий у 2011 році список «100 найвеличніших гітаристів всіх часів» за версіює журналу Rolling Stone, розмістив Джиммі на 3-й позиції.[7] Двічи включений до Зали слави рок-н-роллу: як учасник The Yardbirds (у 1992)[8] та Led Zeppelin (у 1995).[9]

Дитинство та юність ред.

Джиммі народився у родині Джеймса Патріка Пейджа, менеджера з персоналу, та Патрісії Елізабет Пейдж (ірландка за походженням[10], дівоче прізвище Ґаффкін[11]), секретарки лікаря в районі Гестон Західного Лондона, який зараз відомий як боро Гаунслоу. Джиммі був єдиною дитиною у родині, і до того часу як пішов до школи він не мав друзів-однолітків. Він згадував:

  Ця рання ізоляція, можливо, найбільше вплинула на вибір того шляху, який я обрав. Одинак. Чимало людей не можуть залишатися на самоті. Це їх лякає. Ізоляція мене зовсім не турбує. Навпаки, надає відчуття безпеки.
Оригінальний текст (англ.)
That early isolation... It probably had a lot to do with the way I turned out. A loner. A lot of people can't be on their own. They get frightened. Isolation doesn't bother me at all. It gives me a sence of security.
  

— Джиммі Пейдж, інтерв'ю журналу Rolling Stone[12]

У 1952 році родина переїхала до Фелтгему, а пізніше до Майлз-роуд в Епсоні, Суррей, де Джиммі вперше побачив гітару. «Не знаю, чи то її залишили колишні мешканці будинку, чи їх друзі — взагалі ніхно не знав чому вона була там»,[13] — згадує Пейдж. Вперше він зіграв на ній у 12 років[12], взяв декілька уроків у сусідньому Кінгстоні, але здебільшого був самоук:

  Грати на гітарі було [особистим заняттям]... Коли я ріс, то не було так багато гітаристів... У моїй школі був один, який показав мені деякі акорди і я їх вивчив, та продовжив вчитися сам. Мені було нудно і я вчився грати, слухаючи записи. Тому, очевидно, це була дуже особитса річ.
Оригінальний текст (англ.)
Playing guitar was [private]... When I grew up there weren't many other guitarists ... There was one other guitarist in my school who actually showed me the first chords that I learned, and I went on from there. I was bored so I taught myself the guitar from listening to records. So obviously it was a very personal thing.
  

— Джиммі Пейдж, інтерв'ю National Public Radio[14]

Суттєвий вплив на молодого Пейджа здійснювали рокабілі гітаристи Скотті Мур та Джеймс Бертон, які грали з Елвісом Преслі. Пісня «Baby Let's Play House» у виконанні Елвіса, була джерелом натхнення для молодого музиканта у грі на гітарі.[15] Першим інструментом була Selmer/Futurama Grazioso, копія Fender Stratocaster, яку згодом він замінив на оригінал.[15][16]

До музичного смаку Джиммі входили скіфл (популярний на той час жанр в Англії), фолк на акустиці, особливо у виконанні Берта Дженша та Джона Ренборна, блюз Елмора Джеймса, Бі Бі Кінга, Отіса Раша, Бадді Гая, Мадді Вотерса, Фредді Кінга та Губерта Самліна.[17]. «Власне, то й був початок: суміш року й блюзу».[15]

У віці 13 років Пейдж у складі скфіл-квартету з'являється у шоу талантів для дітей All Your Own Хью Велдона, яке транслювалося на BBC TV. Гурт виконав пісню «Mama Don't Want To Skiffle Anymore» та «In Them Ol' Cottonfields Back Home» в американському стилі. Велдон спитав у Пейджа чим той хоче займатися після школи, Джиммі відповів «біологічними дослідженнями», щоб винайти «ліки проти раку, якщо їх не знайдуть до того часу».[18] Джиммі щодня брав із собою гітару до школи, яку у нього забирали та повертали після 16:00[19] Йому запропонували роботу лаборанта, але він остаточно вирішив залишити середню школу Денетрі, Західний Юелл, щоб займатися музикою.[19]

Спочатку Пейджу було важко знайти музикантів для регулярних репетицій. «О, їх було дуже мало. Значно менше ніж здавалося. Я грав у багатьох гуртах... але насправді жоден з них так і не зміг дати концерт.»[16] Він обмежувався граючи на фоні під час виступів поета Ройстона Елліса у театрі Мермейд, та співака Реда Л'юіса у 1960—61 роках.[10] Пізіше його запросив до свого гурту The Crusaders Ніл Крістіан, який побачив п'ятнадцятирічного Пейджа на виступі у місцевій концертній залі.[16] Джиммі провів з гуртом майже два роки, і продовжив співпрацювати з Крістіаном, зокрема записавши з ним сингл «The Road to Love» у листопаді 1962 році. Під час турне він один з перших в Лондоні використовував педаль-квакушку.[20]

Під час свого турне з Крістіаном, Пейдж важко захворів на інфекційний мононуклеоз і залишив гурт.[16] Відновлюючись, він вирішив почекати з музичною кар'єрою і сконцентруватися на своєму другому вподобанні — малюванні — та поступив до Школи мистецтв Саттона, Суррей.[3]. Як Джиммі пояснював у 1975-му:

  Весь час ми подорожували на автобусі. Я робив це протягом двох років, після того як закінчив школу, і у цей момент я почав непогано заробляти собі на хліб. Але я захворів. Тому я повернувся до школи мистецтв. Це був поворот у зворотньому напрямку. Ось чому я кажу, що це [змінити все] можна зробити. Я був так присвячений грі на гітарі, я знав, що продовжуючи так і далі можу залишитися таким [хворим] назавжди. Кожні два місяці у мене починався мононуклеоз. Тому наступні 18 місяців я жив на 10 долларів на тиждень і відновлював здоров'я. Проте я продовжував грати.
Оригінальний текст (англ.)
[I was] travelling around all the time in a bus. I did that for two years after I left school, to the point where I was starting to get really good bread. But I was getting ill. So I went back to art college. And that was a total change in direction. That's why I say it's possible to do. As dedicated as I was to playing the guitar, I knew doing it that way was doing me in forever. Every two months I had glandular fever. So for the next 18 months I was living on ten dollars a week and getting my strength up. But I was still playing.
  

— Джиммі Пейдж, інтерв'ю журналу Rolling Stone[12]

Проте Джиммі не просто «продовжив грати». У батьківському домі він організував свого роду студію.[20] Наприкінці тиждня до нього заходив Джефф Бек з друзями, і юнаки днями слухали та грали улюблені соло, записували свої композиції.[20] Під час літніх канікул Пейдж автостопом подорожував до Скандинавії, а одного разу доїхав навіть до Індії.[20]

Студійний музикант ред.

Ще будучи студентом Джиммі часто грав на сцені клубу The Marquee з гуртами All-Stars Сиріла Дейвіса, Blues Incorporated Алексіса Корнера та гітаристами Джеффом Беком та Еріком Клептоном. Під час одного з таких виступів його помітив Джон Ґібб з Brian Howard & The Silhouettes, та запросив допомогти при записі синглів для Columbia Graphophone Company, включаючи «The Worrying Kind». Майк Леандр з Decca Records перший запропонував Джимові регулярну роботу у студії. Його перша сессія для лейблу включала запис пісні «Diamonds» Джета Гарріса та Тоні Міхана, яка досягла 1-ї позиції у чарті синглів на початку 1963 року.[16]

Після коротких записів з Carter-Lewis and the Southerners, Mike Hurst and the Method, та Mickey Finn and the Blue Men, Пейдж вирішив піти на повну зайнятість до студії. Як студійний музикант він був відомий під прізвиськом «Маленький Джим» (англ. Little Jim), тому його було неможливо сплутати з іншим відомим студійним гітаристом Біг Джимом Салліваном. В основному Пейдж був музикантом «про запас» і грав у випадках, коли необхідно було замінити гітариста чи записати другу гітару. «Нас було двоє: я та барабанщик, проте зараз вони ніколи не згадують про нього, лише про мене... Мені просто пощастило. Всім були необхідні гітаристи, тому люди зверталися до Біг Джима, чи до мене», — згадував Джиммі.[16] На початку своєї роботи Пейдж грав те, що йому пободалося, оскільки він не знав нотного запису.[21]

Пейдж швидко пристосувався до студійних законів. Він вивчив нотний запис та навчився гарти на акустичній гітарі:

  Необхідно було справлятися з цим дуже швидко, оскільки це від тебе очікувалося. На початку було чимало людей з вулиці (вуличних музикантів), з якими мені доводилося боротися і це була гарна наука.
Оригінальний текст (англ.)
And you come to grips with it very quickly too, very quickly, because it's what is expected. There was a lot of busking (singing on street corners) in the earlier days, but as they say, I had to come to grips with it, and it was a good schooling.
  

— Джиммі Пейдж, інтерв'ю журналу Modern Guitar[15]

Джиммі був улюбленим студійним музикантом продюсера Шела Талмі. У результаті він брав участь у записі пісень The Who та The Kinks.[22] Йому приписують партії на дванадцятиструнній акустиці з пісень дебютного альбому The Kinks «I'm a Lover Not a Fighter» та «I've Been Driving On Bald Mountain»,[23] та на зворотній стороні «I Gotta Move».[24] Він грав на ритм-гітарі для першого сингу The Who «I Can't Explain»[21] (хоча й Піт Тауншенд був проти того, щоб робота Пейджа потрапила до фінального запису, але Джиммі зіграв партію соло-гітари у пісні «Bald Headed Woman»[25], одним з перших в Лондоні використавши ефект фузз[20]). У 1964 році Пейдж бере участь у записах пісень «As Tears Go By» Маріанни Фейтфул, «Tobacco Road» гурту The Nashville Teens, «Heart of Stone» (видана в альбомі Metamorphosis) від The Rolling Stones, «Baby Please Don't Go» та H«ere Comes the Night» гурту Them та Ван Моррісона, «The Crying Game» and «My Baby Left Me» Дейва Беррі, «Is It True» Бренди Лі і «Downtown» Петули Кларк.

У цей час виникає цікава історія з піснею «You Really Got Me» гурту The Kinks: начебто Джиммі записав всі гітарні партії для цієї пісні. Відновідно до цього журнал Guitar World писав: «якщо Джиммі дійсно зіргав рифф "You Really Got Me", то це означає що саме він у той час винайшов хеві-метал».[22] Факт того, що соло зіграв Пейдж, стверджував Джон Лорд,засновник Deep Purple, який у той час був студійним клавішником та приймав участь у записі пісні.[26] Проте, Лорд заявив, що брати Дейвіси заперечували це.[26] Пейдж згодом сам заперечив те, що брав участь у записі цієї композиції: «...я грав на гітарі. Але я не записував "You Really Got Me", і ось чому він [Рей] так лютує».[27]

У 1965 році Пейджа наймає менеджер Rolling Stones Ендрю Луг Олдем для щойно створеного лейблу Immediate Records, де Джиммі займає посаду голови відділу артистів та репертуару. Пейдж стає не просто музикантом, а й звукорежисером. Музикант працює з такими виконавцями як Джон Мейолл, Ніко, Кріс Фарлоу, Twice as Much та Еріком Клептоном. З романтичним інтересом він провів коротку сесію з Джекі Дешенон. Разом з Біг Джимом Салліваном бере участь у записі альбому The Maureeny Wishful Album для Джона Вільямса. Джиммі грає для альбомів Sunshine Superman Донована (1966), Jeune Homme (1968) та Je Suis Né Dans La Rue (1969) Джонні Холлідея, Love Chronicles Ела Стюарта (1969), та записує п'ять треків для дебютного альбому Джо Кокера With a Little Help from My Friends. З 1970 він знайомиться з Роєм Гарпером та записує для нього 10 партій, загальною тривалістю 81 хвилину.

Працюючи на Олдема, Джиммі стає добрим другом Еріка Клептона, який на той час грав у складі гурту John Mayall Bluesbreakers. Цей колектив повинен був записуватися у Immediate, тому Пейдж та Бек відвідали найближчий концерт та познайомилися з Клептоном. Вони швидко заприятелювали і навіть зіграли вдома у Пейджа джем-сесію майже на годину.[20] Одного разу, Джиммі сказав Олдему, що у нього є записи з Клептоном. Тоді керівник Immediate наказав Пейджу передати їх у власність лейблу, так як Джиммі забов'язаний це робити за контрактом. Не зважаючи на всі аргументи Пейджа, щодо поганої якості цих плівок, вони все-таки опинилися у власності Immediate і згодом вийшли у серії платівок «Антологія британскього блюзу».[20] Коли, згодом, про факт продажу записів з репетицій дізналися Бек та Клептон, то вони дуже розлютилися, а Клептон взагалі припинив спілкування з Пейджем на дуже довгий строк.[20]

Коли Пейджа запитують про пісні, де він грав, особливо про ті, де існують певні розбіжності, то Джиммі наголошує на тому, що він не може точно пригадати що точно він грав, бо провів величезну кількість сесій за той час.[21][22] У радіо-інтерв'ю він пояснював: «Я брав участь у трьох сесіях за день. Це п'ятнадцять за тиждень. Я грав то з деяким гуртом, то записував музику для фільму, чи то фолк... Я міг увійти до кожної з цих ролей.»[14] Особливо напруженим видався 1966 рік, коли Біг Джим Салліван поїхав на гастролі з Томом Джонсоном. Саме під час цього періоду Джиммі записував майже все: від реклами до джазу та фолку. На одній з таких сесій Девід Маккалум, знайомий скрипаль Пейджа, спитав, чи намагався той коли-небудь грати на гітарі смичком.[20][28] Джиммі спробував і широкий діапазон звуків: від дуже виского писку, до потужного ревіння та шуму. У подальшому він вдосконалив цей прийом і часто використовував його на концертах.

Джиммі багато записувався з відомими музикантами, більша частина цих треків доступна у вигляді бутлегів, деякі з яких були видані фан-клубом Led Zeppelin у 1970-х роках. Одна з цих давніх джем-сесій між Джиммі Пейджем та гітаристом Rolling Stones Кітом Річардсом є кавер на пісню «Little Queen of Spade» Роберта Джонсона. Деякі з таких пісень були видані на подвійному альбомі Jimmy Page: Session Man.

Пейдж вирішив залишити роботу студійного музиканта, коли американський лейлб Stax Records ввів моду на духові інстументи та оркесторі елементи, а гітара відійшла на задній план та інколи використовувалая щоб зіграти який-небудь рифф.[15] Проте, він заявив що час, який він провів у якості студійного музиканта, дуже сильно посприяв його розвитку:

  Моя робота під час сесій була неоціненною. Бувало я грав по три сесії за день шість днів на тиждень! І я навіть не знав заздалегіть що буду грати. Але я щось вивчав для сабе навіть на найгірших сесіях — і повірте мені, я грав дуже жахливі речі. І я вирішив зав'язвати з цим після того, як мені почали дзвонити з Muzak. Я вирішив, що не можу так жити далі — це було так безглуздо. І, думаю, це була доля, оскільки через тиждень після того як я закінчив роботу у студії, з The Yardbirds пішов Пол Самвелл-Сміт і я зміг зайняти його місце. Хоча на початку, коли я був студійним музикантом, було здорово — прекрасна студійна дисципліна. Вони просто відлічують пісні, а ти не маєш жодного права на помилку.
Оригінальний текст (англ.)
My session work was invaluable. At one point I was playing at least three sessions a day, six days a week! And I rarely ever knew in advance what I was going to be playing. But I learned things even on my worst sessions – and believe me, I played on some horrendous things. I finally called it quits after I started getting calls to do Muzak. I decided I couldn't live that life any more; it was getting too silly. I guess it was destiny that a week after I quit doing sessions Paul Samwell-Smith left The Yardbirds, and I was able to take his place. But being a session musician was good fun in the beginning – the studio discipline was great. They'd just count the song off, and you couldn't make any mistakes.
  

— Джиммі Пейдж, інтерв'ю журналу Guitar World[17]

Період The Yardbirds ред.

Докладніше: The Yardbirds
 
Джиммі Пейдж у складі The Yardbirds (другий зліва) 1966 рік

Наприкінці 1964, на початку 1965 років між Еріком Клептоном та Джорджио Ґомельським, менеджером гурту, виникає конфлікт щодо майбутнього розвитку The Yardbirds, в результаті якого Клептон покинув колектив. Тоді Гомельский пропонує Пейджу зайняти місце Еріка. Оскільки Пейдж та Клептон були добрими друзями, і Джиммі не бажав псувати стосунки, він відмовився від пропозиції і запропонував замість себе Джеффа Бека.[16] У знак подяки Бек подарував Пейджу Fender Telecaster, розмальовану у психоделічному стилі, перед першим турне з Yardbirds по США.[20]

У 1966 році Пейдж, Бек, барабанщик Кіт Мун, басист Джон Пол Джонс та клавішник Нікі Гопкінс записують «Beck's Bolero» у лондонській IBC Studio. Під враженням від процесу запису, Пейдж пропонує створити супергурт у складі себе та Бека на гітарах, та учасників The Who: Кіта Муна на барабанах та Джона Ентвістла на басу.[17] Саме Мун вигадав назву «Lead Zeppelin» (укр. свинцевий дирижабль), після чого Ентвістл пожартував, що ідея Джиммі «злетить як свинцева повітряна кулька» (англ. would take to the air like a lead balloon). Проект дійсно не реалізувався, бо гурт не мав належного вокаліста і кожного з музикнатів обмежували контрактні забов'язання.

Після повернення гурту з Америки, Пейдж відвідав їх концерт у Оксфорді. Після виступу він зайшов за лаштунки, де Пол Самвелл-Сміт заявив, що залишає колектив.[15] Проте, Джефф Бек вже був на місці соло-гітариста, тому Джиммі зайняв місце бас-гітариста. Дуже швидко Пейдж переходить позицію другого соло-гітариста, і разом зі своїм давнім другом Джеффом Беком влаштовував на сцені справжні гітарні дуелі. За деякими відомостями, це була ініціатива Бека, який бажав втамувати свої музичні амбіції.[20] У своєму фільмі «Фотозбільшення» Мікеланджело Антоніоні засняв виступ гурту з двома соло-гітарами. На цей період музичний потенціал гурту було виснажено, виходить лише один сингл «Happenings Ten Years Time Ago». Між учасниками постійно виникали конфлікти, зумовлені, здебільшого, тривалими гастролями, які не принесли бажаного комерційного успіху. Найбільше страждав Джефф Бек, оскільки у нього буле слабке здоров'я, і під час останніх концертів непртомнів, нервові розлади давали про себе знати після виступів. По закінченню американських гастролей 1966 року музиканти-засновники відмовилися грати разом з Беком. Джефф пішов, але перед тим запитав, чи піде разом з ним Пейдж. Джиммі відмовився і Бек припинив свої відносити з ним на дуже великий строк.[20]

Коли гурт залишив Бек, The Yardbirds знову стали квартетом. Вони записали єдиний альбом з Пейджем на позицій соло-гітариста — Little Games. Альбом не отримав однозначної оцінки і був невдалим у комерційному плані, зайнявши 80 місце у чартах Billboard. Незважаючи на мейнстримовий звук на платівках, живі виступи гурту були «важчими» та містили чимало експериментальних ідей. У подальшому Пейдж впровадив їх на концертах Led Zeppelin, особливо під час виконання «Dazed and Confused».

У 1968 році The Yardbirds розпадаються остаточно: Кіт Релф та Джим Маккарті покинули гурт. Але попереду був тур по Скандинавії. Джиммі повинен був набрати новий склад, і як він казав:

  Якщо вони [ті Yardbirds] вирішили закінчити, то продовжу я. І підніму все це на рівень вище... Необхідно було зібрати людей які, власне, могли грати разом. На той час було чимало віртуозних музикантів, які не могли дати концерт як гурт. У цьому й був ключ: зібрати гурт, яктй міг запалити по повній!
Оригінальний текст (англ.)
Once [the other Yardbirds] decided not to continue, then I was going to continue. And shift the whole thing up a notch ... The whole thing was putting a group together and actually being able to play together. There were a lot of virtuoso musicians around at the time who didn't gel as a band. That was the key: to find a band that was going to fire on all cylinders.
  

— Джиммі Пейдж, інтерв'ю журналу Uncut[29]

Пейдж запрошує вокаліста Роберта Планта та барабанщика Джона Бонема, а також басиста Джона Пол Джонса. Під час туру у Скандинавії гурт виступає під назвою The New Yardbirds, але Джиммі згадує жарт Муна та Ентвістла та називає свій нових гурт Lead Zeppelin. Менеджер Пітер Ґрант змінює назву на Led Zeppelin щоб уникнути непорозумінь, пов'язаних з вимовою Leed Zeppelin.[11]

Led Zeppelin ред.

Докладніше: Led Zeppelin

Із самого початку Джиммі знав у якому напрямку буде розвиватися музичний стиль нового гурту:

  У мене було чимало ідей, які залишилися з часів The Yardbirds. The Yardbirds дозволяли мені багато імпровізувати під час концертних виступів і я завів собі нотатник ідей, які я з часом використав у Zeppelin. До цих ідей я також хотів додати акустичної фактури. Нарешті, я бажав щоб Zeppelin були поєднанням блюзу, хард-року та акустичної музики, увінчані важкими приспівами — все це раніше ніколи не поєднували. Багато світла і тіні в музиці.
Оригінальний текст (англ.)
'I had a lot of ideas from my days with The Yardbirds. The Yardbirds allowed me to improvise a lot in live performance and I started building a textbook of ideas that I eventually used in Zeppelin. In addition to those ideas, I wanted to add acoustic textures. I wanted Zeppelin to be a marriage of blues, hard rock and acoustic music topped with heavy choruses – a combination that had never been done before. Lots of light and shade in the music.
  

— Джиммі Пейдж, інтерв'ю журналу Guitar World[17]

У Led Zeppelin Пейдж проявив себе не лише як композитор та виконавець, а й як талановитий звукорежисер та продюсер. Зокрема, він був першим, хто використав техніку луни, що випереджає.[17] Також він запровадив нові технології стереозапису та запису ударних інструментів, надаючи звукові на платівці об'єму.[17]

У цей період Джиммі стає палким прихильником творчості Алістера Кроулі і окультизму взагалі. На початку 70-х він придбав книгарню-видавництво окультної літератури «The Equinox Booksellers and Publishers» у Лондоні. Проте, дуже скоро він відійшов від справ книгарні, так як успіх гурту призвів до того, що у Джиммі не вистачало часу на це хоббі.

Тоді ж музикант придбав відому садибу Кроулі Болскін-хауз у Шотландії недалеко від озера Лох-Несс. Навколо цього будинку була величезна купа пліток: що це місце прокляте, оскільки там катували та вбивали людей (серед яких діти), а сам Кроулі проводив свої сатанинські ритуали. Сам Джиммі розповідав:

  Садибою володів Алістер Кроулі, але до нього у неї було ще два-три власники. На місці будинку була церка, яка згоріла вщент разом з парафіянами.
Оригінальний текст (англ.)
The estate was owned by Aleister Crowley but there were two or three owners before Crowley moved into it. On the site of the house there was also once a church that burned to the ground with the congregation inside.
  

— Джиммі Пейдж, інтерв'ю журналу Rolling Stone[12]

  Дивні речі, які траплялися у тому домі, не мають жодного відношення до Кроулі. Та погана атмосфера була тут раніше.
Оригінальний текст (англ.)
Strange things have happened in that house which have nothing to do with Crowley. The bad vibes were already there.
  

— Джиммі Пейдж, інтерв'ю журналу Rolling Stone[12]

Загалом весь цей період Джиммі характеризує як синтез музики та магії.[30]

Пост-цеппелінівський період ред.

 
Пейдж під час виступу у Сан-Франциско, 2 грудня 1983

Led Zeppelin розпалися у 1980 році після смерті барабанщика Джона Бонема вдома у Пейджа. Джиммі відмовлявся навіть торкатися гітари оскільки був у смутку у зв'язку з втратою друга.[21][31] Але у березні 1981 року він повернувся на сцену разом з Джеффом Беком у Гаммерсміт Одеон[32] У тому ж році Пейдж приєднується до колишніх учасників Yes: басиста Кріса Сквайра та барабанщика Алана Вайта, з якими формує супергурт XYZ (ex-Yes-Zeppelin). Вони провели декілька репетицій, після чого проект було відкладено до кращих часів. Демо-записи цих сессій з'явилися у вигляді бутлеґів, а деяка частина матеріалу пізніше була використана в інших проектах. Так, серед них слід відзначити пісню «Fortune Hunter» від The Firm, та пісні «Mind Drive» та «Can You Imagine?» у виконанні Yes. Пізніше Пейдж виступатиме з Yes у 1984 році в Вестфаленхоллі, Дортмунд, Німеччина, де виконає «I'm Down».

У 1982 році Джиммі співпрацював с режисером Майклом Віннером для запису саундтреку до фільму «Жага смерті 2». Цей та деякі записи, зроблені пізніше, зокрема для фільму «Жага смерті 3», були записані та вироблені на його власній студії The Sol у Кукхемі, яку він придбав у Ґаса Даджена на початку 1980-х.

У 1983 році Пейдж бере участь у благодійних концертах фонду A.R.M.S. (Action Research for Multiple Sclerosis), які проводилися після того як стало відомо про хворобу басиста Small Faces Ронні Лейна. Для першого концерту, який проходив в Альберт-холлі, Пейдж приготував декілька композицій з саундтреку Death Wish II зі Стіві Вінвудом на вокалі та інструментальну версію «Stairway to Heaven». Для участі в турі по містах Америки, Вінвуда замінив Пол Роджерс з Bad Company. Під час туру Пейдж та Роджерс виконували «Midnight Moonlight», яка потім ввійшла до дебютного альбому The Firm. На кожному виступі відбувався джем під пісню «Layla», яку Пейдж виконував разом з Джеффом Беком та Еріком Клептоном. Відповідно до «Hammer of the Gods», це був той час, коли Джиммі повідомив друзям, що відмовився від героїну, який вживав протягом останніх семи років. 13 грудня 1983 року Пейдж приєднався до Роберта Планта, з яким виконав одну пісню на біс у лондонському Гаммерсміт Одеон.

Пізніше, у 1984, Пейдж приєднується до Роя Харпера, якому допомогає записати альбом «Whatever Happened to Jugula?» та бере участь у концертах, які відбулися на підтримку платівки. Це були фолкові фестивалі, де програма Джиммі скаладалась в основному з акустичних композицій. Музиканти виступали під численними псевдонімами, наприклад MacGregors та Themselves. У тому ж 1984 році Пейдж співпрацює з Плантом у рамках проекту The Honeydrippers, випустивши альбом The Honeydrippers: Volume 1, та Джоном Полом Джонсом над саундтреком до фільму «Крик про допомогу».

Співпраця Пейжда з Полом Роджерсом вилилася у проект The Firm. У 1985 році вийшов перший альбом, однойменний до назви гурту — The Firm. До нього ввішли досить популярні композиції, такі як «Radioactive» та «Satisfaction Guaranteed». Альбом посів 17 місце у поп-чартах Billboard та здобув статус золотого у США. Наступний альбом Mean Business вийшов у 1986 році. Гурт вирушив у турне на підтримку обох альбомів, але досить швидко розпався.

У середині 1980-х Джиммі також співпрацював з такими музикантами як Грем Неш, Стівен Стіллз та The Rolling Stones (над їх синглом 1986 року «One Hit (to the Body)»). У 1986 Пейдж приймає участь у записі декількох композицій для альбому Strange Land гурту Box of Frogs, утвореного учасниками Yardbirds.[33] Перший сольний альбом Пейджа Outrider вийшов у 1988 році. Деякі композиції на ньому були записані разом з Плантом, якому Джиммі допомагав у записі альбома Now and Zen. у 1993 році Пейдж співпрацює з Девідом Ковердейлом утворивши достатньо успішний проект Coverdale and Page.

Протягом цих років Джиммі також cпівпрацював з учасниками Led Zeppelin на живих виступах, серед яких найвизначнішим був Live Aid 1985 року. Місце за барабанною установкою зайняли Філ Коллінз та Тоні Томпсон. Проте, учасники гурту вважали виступ некондинційним, оскільки Les Paul Пейджа був погано наладжено.[34] Пейдж, Плант та Джонс, разом з сином Бонама — Джейсоном — завершували 12-тигодинне шоу з нагоди 40-річчя Atlantic Records 14 травня 1988 року.[34] У 1990 році у Небворті відбувся концерт на підтримку Nordoff-Robbins Music Therapy Centre та Лондонської школи виконавчих мистецтв та технологій. Під час виступу Планта до нього несподівано приєднався Пейдж, і вони разом виконали «Misty Mountain Hop», «Wearing and Tearing» та «Rock and Roll».

У 1994 році Пейдж та Плант взяли участь у передостанньому випуску передачі «Unplugged» каналу MTV. Дев'яностохвилинний виступ, названий Unledded, отримав найвищий рейтинг в історії MTV. У жовтні того ж року він вийшов на CD під назвою No Quarter: Jimmy Page and Robert Plant Unledded, а у 2004 році на DVD No Quarter Unledded. На підтримку No Quarter Пейдж та Плант вирушили у тур в середині 90-х, за яким випустили альбом Walking into Clarksdale у 1998 році.

Починаючи з 1990 року Пейдж займався ремайстерингом бек-каталогу Led Zeppelin, час від часу виступаючи на різноманітних благодійних концертах, зокрема для Action for Brazil's Children Trust (ABC Trust), заснованого його дружиною Хіменою Ґомез-Паратча у 1998 році. У тому ж році Джиммі зіграв партию гітари для композиції «Come with Me» репера Паффа Дедді. Це був семпл «Kashmir», який згодом додали до саундтреку фільму Ґодзилла. Пізніше обидва музиканта з'явилися у шоу Saturday Night Live.

У 1999 році Джиммі долучився до The Black Crowes, з якими провів два вечірніх концерта, в які входили композиції Led Zeppelin та блюзові і рокові стандарти. Концерт було записано та згодом видано як подвійний альбом під назвою Live at the Greek у 2000 році. Наступного року Пейдж разом з фронтменом Limp Bizkit Фредом Дрестом та Весом Скентліном з Puddle of Mudd виконали пісню «Thank You» на церемонії вручення MTV Europe Video Music Awards.[35]

 
Джиммі Пейдж під час концерту воз'єднання Led Zeppelin (2007)

У 2005 році Пейдж отримав звання Офіцера Ордена Британської імперії у знак визнання його благодійності у Бразилії для фондів Task Brazil та Action For Brazil's Children's Trust,[36] став почесним мешканцем Ріо-Де-Жанейро та отримав нагороду Grammy.[37]

У листопаді 2006 року Led Zeppelin було включено до Зали музичної слави Великобританії. Телевезійна версія дійства складалася з представлення гурту багатьма відомими прихильниками (зокрема Роджер Тейлор, Слеш, Джо Перрі, Стівен Тайлер, Джек Вайт та Тоні Айоммі), вручення нагороди Пейджу та короткої промови гітариста. Після цього гурт Wolfmother виконав композицію «Communication Breakdown»[38][39]

Після цього Джиммі дав інтерв'ю BBC, у якому поділився планами на майбутнє. Серед іншого він заявив, що хоче записати новий альбом у 2007 році: «це альбом, якого я дійсно потребую, щоб вийти зі своєї системи... це чудовий альбом і він вже готовий до випуску» та «також на горизонті є деякі речі щодо Zeppelin».[40]

10 грудня 2007 року Led Zeppelin у складі Плант, Пейдж, Джонс та сина Бонама — Джейсона — відіграли грандіозний концерт у лондонській O2 арені.

На Олімпійських іграх 2008 року Джиммі Пейдж, Девід Бекхем та Леона Льюїс представляли Британію на церемонії закриття 24 серпня 2008 року. Девід виїхав на двоповерховому автобусі на стадіон, а Пейдж та Льюїс виконували на ньому «Whole Lotta Love».[41]

У тому ж році Пейдж був сопродюсером документального фільму Девіса Ґуггенхайма під назвою «Приготуйтеся, буде гучно» (англ. It Might Get Loud). Фільм досліджує історію електрогітари, зосереджуючись на стилях Пейджа, Еджа та Джека Вайта. Прем'єра відбулася 5 вересня 2008 року на Міжнародному кінофестивалі у Торонто.[42] Також Пейдж приймав участь у 3-й частині документального фільму BBC London Calling: The making of the Olympic handover ceremony 4 березня 2009.[43] 4 квітня 2009 року Пейдж включав Джеффа Бека до Зали слави рок-н-роллу.[44] 16 грудня 2009 року в інтерв'ю Sky News Пейдж анонсував свій сольний тур 2010 року.[45][46]

7 червня 2008 року Пейдж та Джон Пол Джонс з'явилися на заключній частині концерту Foo Fighters на Вемблі, з якими виконали «Rock and Roll» та «Ramble On».[47]

У січні 2010 року Джиммі Пейдж повідомив, що він випускає автобіографію, зроблену вручну, через Genesis Publications у малому тиражі 2500 примірників.[48] Пейдж став лауреатом першої нагороди Global Peace Award організації Pathways to Peace ООН після чого був серед хедлайнерів грандіозного благодійного концерту Show of Peace Concert у Пекіні 10 жовтня 2010 року.[49][50]

3 червня 2011 року Пейдж та Донован двічі виконали «Mellow Yellow» та «Sunshine Superman» у лондонському Альберт холі. Весь концерт було заснято. 13 липня 2011 року він був неоголошеним гостем на концерті The Black Crowes у Лондоні. Того ж дня він грав на концерті з нагоди 70-ї річниці Роя Харпера у лондонському Роял Фестиваль холі.

У листопаді 2011 року Луїза Менш, член Консервативної партії британськго парламенту, розпочала кампанію із надання Пейджу звання лицаря за його внесок у музичну індустрію.[51]

Спадок та вплив ред.

«Завдяки дуже оригінальному та всеосяжному стилю гри на гітарі, зумовленого блюзом, кантрі та міднародною фольклорною музикою, Джиммі Пейдж є одним з найбільш шанованих та впливових авторів у рок-музиці.»
—Real Rock Guitar: A Classic Rock Bible of the '60s and '70s[52]

Досвід, який Пейдж отримав під час роботи у студії та з The Yardbirds, дуже посприяв успіху Led Zeppelin у 1970-х. Як композитор, продюсер та гітарист він зробив Led Zeppelin прототипом для незліченної кількості майбутніх рок-гуртів, і був однією з найголовніших рушійних сил у звучанні року тієї ери, впливаючи на безліч гітаристів.[53] Видання Allmusic стверджує, що «кожний гітарист, від кінця 60-х/початку 70-х до сьогоднішнього дня, зазнав впливу Джиммі Пейджа часів Led Zeppelin».[3] Наприклад, басист гурту The Dictators Енді Шерноф запевняє, що швидкий рифф, що спускається, Пейджа у «Communication Breakdown» містить елементи протопанку,[54][55] а сама пісня вплинула на розвиток стилю Джонні Реймона з The Ramones.[56] Реймон, який казав що Пейдж «можливо, найкращий гітарист з усіх, що коли-небудь жили»,[57] у документальному фільмі «Ramones:The True Story» розповідав, що граючи цю пісню знову і знову більшу частину початку своєї кар'єри, він удосконалював свій стиль.[58] Браян Мей з Queen, який також зазнав впливу Пейджа,[59] сказав: «Я не думаю що хто-небудь втілив написання риффів краще, ніж Джиммі Пейдж — він один з найкращих ро́зумів рок-музики».[60] Том Шольц з Boston був сильно вражений грою Джиммі Пейджа і приписує здвоєному гітарному співзвуччю у «How Many More Times» вплив на особливе звучання Boston.[61] Соло Пейджа у «Heartbreaker» стало для Едді Ван Халена поштовхом до розвитку техніки дворучного тепінгу, після того як він побував на концерті Led Zeppelin у 1971 році.[62] Так само про пісню сказав і Стів Вей у інтерв'ю журналу Guitar World: «У молодості вона [Heartbreaker] найбільше вплинула на мене. Вона була задирливою, енергійною, та ріжуча як пекло. Це дійсно визначальне соло на гітарі у році».[63]

 
Джиммі Пейдж у 2008 році на врученні Mojo Awards

Стиль Пейджа вплинув на багатьох інших гітаристів, зокрема Ейса Фрейлі,[64] Джо Сатріані,[65] Джона Фрусчанте,[66] Джеймса Гетфілда,[67] Кірка Хаммета,[68] Закка Вайлда,[69] Інгві Мальмстіна[70], Тоні Айоммі,[71] Джо Перрі,[72] Річі Самбора,[73] Ангуса Янга,[74] Слеша,[75] Дейва Мастейна,[76] Майка Маккріді,[77] Джеррі Кантрелла,[78] Стоуна Ґоссарда,[79] Міка Марса,[80] Пола Стенлі,[81] Алекса Лайфсона[82] та Дена Гокінса.[83]

Журнал Uncut описує Пейджа як «найвеличніший та найзагадковіший герой рок-гітари»[84] Згідно з NBCNews.com Джиммі Пейдж «грав одні з найфундаментальніших та важкозабуваних гітарних партій в історії рок-музики — від важкого гуркотіння до делікатних акустичних перебирань».[85] Читачі журналу Guitar World та Total Guitar визнали соло Пейджа у «Stairway to Heaven» найкращим соло всіх часів.[86] У 1970-х п'ять разів визнавався гітаристом року за версією читачів журналу Creem. Редакція Guitar World писала: «Справжній бог гітари, Джиммі Пейдж один з найчарівливіших солоїстів у рок-музиці, яких знав світ».[87] У 1996 році журнал Mojo опублікував рейтинг «100 найвеличніших гітаристів всіх часів», де Джиммі Пейдж зайняв 7-ме місце.[88] За версією опитування читачів журналу Total Guitar у 2002 році Пейдж є другим найркащим гітаристом всіх часів.[89] У 2007 році журнал Classic Rock надав Пейджу четверту позицію у своєму рейтинзі «100 приголомшливих героїв гітари».[90] Музичний онлайн-журнал Gigwise.com у 2008 році видав рейтинг «50 найвеличніших гітаристів всіх часів», де Джиммі зайняв друге місце.[91] У 2009 році журнал Time надав музикантові 6-ту сходинку у своєму рейтинзі найкращих виконавців на електрогітарі.[92] У 2010 році рейтинг виробника гітар Gibson розмістив Джиммі Пейджа на другій позиції у своєму рейтингу «Топ 50 гітаристів всіх часів».[5] Перевиданий у 2011 році список «100 найвеличніших гітаристів всіх часів» за версіює журналу Rolling Stone, розмістив Джиммі на 3-й позиції.[7]

Девід Фрік, головний редактор журналу Rolling Stone, у 1998 році описав Пейджа як «першопроходець потужних риффів та, мабуть, артист, звучання якого у поп музиці копіюють найчастіше після Джеймса Брауна».[4] Фронтмен The Who Роджер Долтрі довгий час є фанатом Пейджа[93] і висказав своє бажання утворити разом з ним супергурт у 2010 році, сказавши: «я б хотів зробити щось, я б хотів записати альбом з Джиммі Пейджем».[94] Гітарист The Rolling Stones Кіт Річардс сказав, що Джиммі Пейдж «один з найкращих гітаристів, яких я знаю».[95] У серпні 2004 року у Лондоні відкрилася Алея Зірок, і Джиммі Пейдж був першим, кого до неї додали.[96] У 2007 році Джиммі Пейдж був нагороджений званням «Жива легенда» журналом Classic Rock.[97] 20 червня 2008 року Джиммі Пейдж за свої заслуги в музичній індустрії отримав почесну докторську ступінь в Університеті Суррея.[98][99] 11 червня 2010 року журнал Mojo під час церемонії нагородження додав Джиммі Пейджа до своєї Зали Слави.[100]

30 листопада 1997 року Марк та Клер Армстронг відкрили новий астерої, який отримав назву 44016 Джимміпейдж.[101]

У серпні 2010 року випускник Обернського університету назвав новий вид риб на честь Led Zeppelin — Lepidocephalichthys zeppelini, оскільки грудний плавник риби нагадував йому двогрифову гітару, яку використовував Джиммі Пейдж.[102][103]

Обладнання та техніка запису ред.

 
Джиммі Пейдж був одним з перших, хто грав на двогрифовій гітарі Gibson EDS-1275 під час концертів

Гітари ред.

Для запису більшої частини матеріалу Led Zeppelin, починаючи з другого альбому, Пейдж використовував Gibson Les Paul, яку він придбав у Джо Волша, з підсилювачами Marshall. Для запису Led Zeppelin III та Led Zeppelin IV та під час концертів з березня 1971 по червень 1972 використовувався Harmony Sovereign H-1260. Під час роботи над Led Zeppelin, а також для запису соло у «Stairway to Heaven», Пейдж використовував Fender Telecaster, яку йому подарував Джефф Бек. Також він використовував Danelectro Shorthorn, наладжену за схемою DADGAD, особливо для виконання «Kashmir». Також Пейдж був одним з небагатьох гітаристів, які грали смичком,[10][20][104][105][106] особливо під час концертного виконання «Dazed and Confused» та «How Many More Times». Цю техніку він розробив та вдосконалив під час своєї студійної роботи.[22] Цю ідею — грати на гітарі смичком від скрипки — йому підказав Девід Маккалум, який у той час також був студійним музикантом.[20]

Відомі гітари ред.

  • Fender Telecaster 1959 (подарована Джеффом Беком, розмальована у психоделічному стилі за задумом Пейджа) на якій він грав у Yardbirds. Використовувалася для запису першого альбому Led Zeppelin, під час турне 1968—1969 рр., та для соло у «Stairway to Heaven».
  • Gibson Les Paul Standard (No. 1) 1959 (придбана у Джо Волша) з вкороченим грифом. Gibson використав цю модель, щоб зробити іменну гітару Пейджа у 2004 році. Вироблені Gibson, ефект старовини для яких зробив майстер Том Мерфі, це покоління іменних гітар було випущено у накладі 25 екземплярів підписаних Пейджем особисто, а всього гітар у такому стилі було вироблено 150.[107][108]
  • Gibson Les Paul Standard (No. 2) 1959 також з вкороченим грифом, щоб спіпала за формою з No. 1. Він додав 4 потенціометри до катушки, щоб роз'єднати хамбакери і фази, а після розпаду Led Zeppelin зробив ряд перемикачів, які знаходяться під накладкою (англ. pickguard).
  • У 1991 році англійський майстер Роджер Ґіффін виготовив для пейджа гітару, яка засновувалася на моделі No. 2. Пізніше Gibson скопіював її для нової серії іменних гітар Джиммі Пейджа у середині 1990-х.[107][10]
  • Gibson EDS-1275 1971 — використовувалася на концертах для виконання «Stairway to Heaven», «The Song Remains the Same», «The Rain Song», «Celebration Day», «Tangerine» під час концертів у Ерлс Корт 1975 та «Sick Again» під час туру Північною Америкою 1977 року.
  • Danelectro 59-DC 1959 (наладжена за схемою DADGAD, використовувалася на концертах для виконання «White Summer», «Black Mountain Side», «Kashmir» та «Midnight Moonlight» з The Firm).
  • Danelectro 3021 (наладжена за схемою «open G» і використовуваля під час туру Outrider для виконання «In My Time Of Dying». У цієї моделі значно менша накладка, у порівнянні з «парусом» на попередній гітарі).
  • 12-тиструнна Vox 1967, яка використовувалася для запису альбому Little Games з Yardbirds, а також на концертах.
  • Чорна Gibson Les Paul Custom 1960 (Black Beauty) з тремоло від Bigsby — вкрадена у 1970 році. Пейдж подав оголошення про розшук свого значно модифікованого інструменту, але гітару так і не повернули. У 2008 році Gibson Custom Shop випустив обмежену серію з 25 екземплярів, копій цієї гітари з тремоло Bigsby та новим 6-типозиційним перемикачем.[109]
  • Botswana Brown Fender Telecaster 1953 з B-Bender[110] Парсона і Вайта, з кленовим грифом, який було замінено палісандровим грифом Dragon Telecaster. Здебільшого використовувалася у 1980-х, в період The Firm та Outrider. Також була помічена під час турне Led Zeppelin по США у 1977 році, коли виконувалися «Ten Years Gone» та «Hot Dog».
  • Gibson Les Paul Standard 1969 — помічена у «The Song Remains The Same» під час виконання соло у «Whole Lotta Love», а також на концері в О2 арені 2007 року під час виконання «Kashmir». Згодом цю гітару обладнали B-Bender Парсона і Вайта і вона використовувалася у 1980-х, зокраме під час туру на підтримку Outrider, а також у «Unledded» Пейджа/Планта на MTV.
  • Lake Placid Blue Fender Stratocaster 1964 — використовувалася при записі In Through the Out Door, на концертах в Ерлс Корті 1975 року та Небворті 1979 для «In the Evening».
  • Cream Fender Telecaster 1966 — використовувалася при записі Physical Graffiti та для «All My Love» під час євпропейського туру 1980.
  • Fender Electric XII (12 струн) 1965 — використовувалася для запису «Thank You» та «Stairway to Heaven».
  • Martin D28 1972 використовувалася для запису акустичних композицій після Led Zeppelin IV. На сцені була помічена під час концертів у Ерлс Корті в 1975 році.
  • У 1994 році Енді Менсон отримав завдання виготовити для Пейджа тригрифову гітару. Вона була використана під час виступу Unledded разом з Робертом Плантом.[111]

Струни ред.

  • Ernie Ball Super Slinky .009s-.042s[112]
  • Ernie Ball Everlast Coated 80/20 Bronze Acoustic Medium[112]
  • Ernie Ball Coated Titanium RPS Slinky Acoustic Medium Light[112]

Іменні моделі ред.

До 1999 року Gibson виробляв іменні гітари Jimmy Page Signature Les Paul. З 2004 року їх виробництво було відновлено, але згодом знову припинено. У 2004 році було вироблено 25 екземплярів, які Пейдж підписав особисто, ще 150-м гітарам було зроблено ефект старовини відомим майстром Gibson, та ще 840 звичайних примірників. Також було вироблено Jimmy Page Signature EDS-1275. Нещодавно Gibson зробили аналог 1960 Les Paul Black Beauty Пейджа — тієї, що вкраши у 1970 році — з сучасними удосконаленнями. Було продано 25 таких гітар з особистим підписом Пейджа, та ще 500 інструментів без візи.

У грудні 2009 Gibson випустив Jimmy Page "Number Two" Les Paul.[113] Це відтворення відомої Gibson Les Paul Standard (No. 2) Пейджа, яку він використовує з 1974 року по нині. Інструмент має таку ж саме систему перемикачів звукознімачів, скорочений профіль грифа, звукознімач Burstbucker на грифі та Pagebucker на бриджі. Всього було вироблено 325 екземплярів: 25 з ефектом старовини від Тома Мерфі, підписаних та перевірених Пейджем (вартістю 26 000 долларів США), 100 «постарілих» ($16 000) та 200 моделей VOS ($12 000).

Підсилювачі та ефекти ред.

Зазвичай у студії Пейдж використовував підсилювачі Vox AC30, Orange та Fender. Для першого альбому та соло «Stairway to Heaven», коли він грав на Fender Telecaster, — підсилювач Supro.[114]

Пейдж використовував досить мало ефектів, серед яких Maestro Echoplex[114][115][116], Dunlop Cry Baby, MXR Phase 90, Vox Cry Baby Wah, Boss CE-2 Chorus, Yamaha CH-10Mk II Chorus, Sola Sound Tone Bender Professional Mk II, MXR Blue Box (дисторшн/октавер) та DigiTech Whammy.[114] Також Пейдж грав на терменвоксі.

Технології запису ред.

Джерела ред.

  1. ↑ George-Warren, Holly; Romanowski, Patricia; Pareles, Jon (2001), The Rolling stone encyclopedia of rock & roll, Нью-Йорк: Fireside Publishing House, с. 773, ISBN 0-7432-0120-5 (англ.)
  2. ↑ Gulla, Bob (2008), Guitar Gods : The 25 Players Who Made Rock Histor, Вестпорт: Greenwood Publishing Group, с. 151, ISBN 0-313-35806-0 (англ.)
  3. ↑ а б в Prato, Greg. Jimmy Page biography. Allmusic. Процитовано 27 липня 2012. (англ.)
  4. ↑ а б Fricke, David (25 серпня 1988). Outrider review. Rolling Stone. Процитовано 27 липня 2012. (англ.)
    Оригінальний текст: "the pontiff of power riffing & probably the most digitally sampled artist in pop today after James Brown."
  5. ↑ а б Gibson.com Top 50 Guitarists of All Time – 10 to 1. Gibson. 28 травня 2010. Процитовано 27 липня 2012. (англ.)
  6. ↑ Jimi Hendrix crowned “Wildest Guitar Hero” of all-time. Future plc. 7 березня 2007. Процитовано 27 липня 2012. (англ.)
  7. ↑ а б Perry, Joe (23 листопада 2011). Jimmy Page. 100 GREATEST GUITARISTS. Rolling Stone Music. Процитовано 27 липня 2012. (англ.)
  8. ↑ The Yardbirds. The Inductees. Rock and Roll Hall of Fame. 1 січня 1992. Процитовано 27 липня 2012. (англ.)
  9. ↑ Led Zeppelin. The Inductees. Rock and Roll Hall of Fame. 12 січня 1995. Процитовано 27 липня 2012. (англ.)
  10. ↑ а б в г Case, George (2007). Jimmy Page: Magus, Musician, Man: An Unauthorized Biography. Нью-Йорк: Hal Leonard Books. с. 5. ISBN 1-4234-0407-6. (англ.)
  11. ↑ а б Davis, Stephen (2008). Hammer of the Gods: The Led Zeppelin Saga. It Books. ISBN 978-0-06-147308-1. (англ.)
  12. ↑ а б в г д Crowe, Cameron (13 березня 1975), The Durable Led Zeppelin, Rolling Stone: 32—57, процитовано 28 липня 2012 (англ.)
  13. ↑ Murray, Charles Shaar (серпня 2004), The Guv’nors, Mojo: 67(англ.)
  14. ↑ а б Guitar Legend Jimmy Page. National Public Radio. 2 червня 2003. Процитовано 28 липня 2012. (англ.)
  15. ↑ а б в г д е Rosen, Steven (25 травня 2007), 1977 Jimmy Page Interview, Modern Guitars, процитовано 28 липня 2012(англ.)
    (оригінал статті опубліковано у червні 1977 у журнлаі Guitar Player)
  16. ↑ а б в г д е ж Schulps, Dave (жовтня 1977), Interview with Jimmy Page, Trouser Press, процитовано 28 липня 2012(англ.)
  17. ↑ а б в г д е Interview with Jimmy Page, Guitar World, 1993, процитовано 28 липня 2012(англ.)
  18. ↑ Jimmy Page 1957 на YouTube
  19. ↑ а б Kendall, Paul (червня 1981). Led Zeppelin In Their Own Words. Music Sales+ Corporation. с. 11. ISBN 978-0860019329. (англ.)
  20. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р Новгородцев, Сева (2008). Рок-посевы. Т. 1 (вид. Т.1). Санкт-Петербург: ТИД Амфора. с. 9—105. ISBN 978-5-367-00794-7. {{cite book}}: Перевірте значення |authorlink= (довідка) (рос.)
  21. ↑ а б в г Du Noyer, Paul (серпня 1988), Who the hell does Jimmy Page think he is?, Q: 5—7 (англ.)
  22. ↑ а б в г Kingsmill, Richard (12 липня 2000). triple j music specials: Led Zeppelin. Australian Broadcasting Corporation. Процитовано 29 липня 2012. (англ.)
  23. ↑ Буклет альбому The Kinks Deluxe Edition, Sanctuary Records 2011
  24. ↑ Буклет збірки Kinks' Picture Book, Sanctuary Records 2008
  25. ↑ The Who Interview на YouTube (англ.)
  26. ↑ а б Lalaina, Joe (січня 1989). Jon Lord’s PURPLE REIGN. Modern Keyboard Magazine. Процитовано 29 липня 2012. (публікація оригінальної статті на фан-сайті Deep Purple)(англ.)
  27. ↑ Buskin, Richard (вересня 2009). The Kinks ‘You Really Got Me’ | Classic Tracks. Sound On Sound. Процитовано 29 липня 2012. (англ.)
  28. ↑ Jimmy Page » Cello Bow. Studio and Live Gear. http://www.led-zeppelin.org/. Процитовано 1 серпня 2012. (англ.)
  29. ↑ «I first met Jimmy on Tolworth Broadway, holding a bag of exotic fish...». Uncut. The Real Jimmy Page: 36—48. січня 2009. {{cite journal}}: |access-date= вимагає |url= (довідка) (англ.)
  30. ↑ Tolinski, Brad (11 січня 2008), Flying high again, Guitar World: 70—84 {{citation}}: |access-date= вимагає |url= (довідка) (англ.)
  31. ↑ Cavanagh, David (2010), Interview with John Paul Jones, Uncut, архів оригіналу за 1 січня 2011 (англ.)
  32. ↑ Case, George (1 квітня 2007). Jimmy Page: Magus, Musician, Man: An Unauthorized Biography (вид. 1). Нью-Йорк: Hal Leonard. с. 164. ISBN 978-1423404071.
  33. ↑ Zeppelin defend Live Aid opt out. BBC News. 4 серпня 2004. Процитовано 8 жовтня 2012.(англ.)
  34. ↑ а б Lewis, Dave; Simon Pallett (17 листопада 2005). Led Zeppelin: Concert File (англійська) . Лондон: Omnibus Press. с. 139. ISBN 978-1844496594.
  35. ↑ Weiss, Neal; Cabral, Stephanie (11 жовтня 2001), Led Zep's Page Joins Limp Bizkit's Durst And Puddle Of Mudd's Scantlin On Stage, архів оригіналу за 16 червня 2007 (англ.)
  36. ↑ Jimmy Page given OBE for charity work, 14 грудня 2005, архів оригіналу за 22 вересня 2010 (англ.)
  37. ↑ Zeppelin's Page made Rio citizen. BBC News. 22 вересня 2005. Процитовано 8 жовтня 2012. (англ.)
  38. ↑ Led Zeppelin make UK Hall of Fame. BBC News. 12 вересня 2006. Процитовано 8 жовтня 2012. (англ.)
  39. ↑ Werksman, Hans (21 вересня 2006). WOLFMOTHER LIVE AT LED ZEP'S INDUCTION. Процитовано 8 жовтня 2012. (англ.)
  40. ↑ Jimmy Page Talks On New Album. Ultimate Guitar. 16 листопада 2006. Процитовано 8 жовтня 2012. (англ.)
  41. ↑ На закрытии Олимпиады прозвучит классика Led Zeppelin. Lenta.ru. 21 серпня 2008. Процитовано 8 жовтня 2012. (рос.)
  42. ↑ It Might Get Loud (PDF) (Пресреліз). Sony Pictures. 1 серпня 2009. Процитовано 8 жовтня 2012.(англ.)
  43. ↑ This is London…. radiomovies. 28 лютого 2009. Процитовано 8 жовтня 2012. (англ.)
  44. ↑ Jeff Beck. The Inductees. Rock and Roll Hall of Fame. 4 квітня 2009. Процитовано 8 жовтня 2012. (англ.)
  45. ↑ Jimmy Makes It Celebration Day For Fans. Sky News. 16 грудня 2009. Процитовано 8 жовтня 2012. (англ.)
  46. ↑ Jimmy Page Announces Free Concert, Wins U.N. Peace Award, Plots Solo Tour. Gibson. 18 січня 2010. Процитовано 8 жовтня 2012. (англ.)
  47. ↑ Участники Led Zeppelin сыграли вместе с Foo Fighters на "Уэмбли". Lenta.ru. 9 червня 2008. Процитовано 8 жовтня 2012. (рос.)
  48. ↑ 'Jimmy Page by Jimmy Page' Sells Out (PDF). Genesis Publications. 1 листопада 2010. Процитовано 8 жовтня 2012. (англ.)
  49. ↑ Guitarist Jimmy Page receives UN award, 15 січня 2010, архів оригіналу за 19 січня 2010 (англ.)
  50. ↑ Page Lands Peace Prize. Contactmusic. 15 січня 2010. Процитовано 8 жовтня 2012. (рос.)
  51. ↑ Dunning, Craig (16 листопада 2011). British MP lobbying for Knighthood for Led Zeppelin guitarist Jimmy Page. The Daily Telegraph. Процитовано 8 жовтня 2012. (англ.)
  52. ↑ Chipkin, Kenn (20 січня 2003). Real Rock Guitar: A Classic Rock Bible of the '60s and '70s (англійська) . Ван Нейз: Alfred Publishing Co., Inc. с. 85. ISBN 978-0757909870.
  53. ↑ Their Time is Gonna Come. Classic Rock Magazine (англійська) : 28. 14 листопада 2007. Процитовано 9 жовтня 2012.
  54. ↑ Album Guide. Led Zeppelin. Rolling Stone. 28 червня 2011. Процитовано 9 жовтня 2012. (англ.)
  55. ↑ Hoskyns, Barney (28 листопада 2006). Led Zeppelin IV. Rock of Ages (англійська) . Еммаус: Rodale Books. с. 160. ISBN 978-1594863707.
  56. ↑ True, Everett (1 вересня 2005). Hey Ho Let's Go: The Story of the Ramones (англійська) (вид. 2-е). Лондон: Omnibus Press. с. 13. ISBN 978-1844494132.
  57. ↑ Jones, Robert (2 квітня 2003). Interview with Johnny Ramone. Процитовано 9 жовтня 2012. (англ.)
  58. ↑ Ramones: The True Story (DVD). Classic Rock Legends. 21 лютого 2006.
  59. ↑ Prato, Greg. Biography. Brian May. Allmusic.com. Процитовано 9 жовтня 2012. (англ.)
  60. ↑ Personal Quotes. Brian May. IMDB. Процитовано 9 жовтня 2012. (англ.)
  61. ↑ Cocks, Jay (25 вересня 1978). Music: Boston's Sonic Mystery Tour. Time ((англійська)) . Процитовано 9 жовтня 2012.
  62. ↑ Chilvers, C.J. (29 січня 2001). The Van Halen Encyclopedia (англійська) . Блумінгтон: iUniverse. с. 6. ISBN 978-0595166695.
  63. ↑ Kitts, Jeff; Brad Tolinski (1 жовтня 2002). Guitar World Presents the 100 Greatest Guitarists of All Time (англійська) (вид. 1-e). Вінова: Hal Leonard. с. 189. ISBN 978-0634046193.
  64. ↑ Warnock, Matt (12 серпня 2009), Ace Frehley Interview, Modern Guitars Magazine, архів оригіналу за 5 січня 2011 (англ.)
  65. ↑ Interview With Joe Satriani. metal-rules.com. Процитовано 9 жовтня 2012. {{cite web}}: |first= з пропущеним |last= (довідка)(англ.)
  66. ↑ John Frusciante. Star Quotes. quotesstar.com. Процитовано 9 жовтня 2012 (англ.)
    Уривок з інтерв'ю музиканта 2004 року Mucchio Selvaggio    .
  67. ↑ Prato, Greg. Biography. James Hetfield. Allmusic.com. Процитовано 9 жовтня 2012. (англ.)
  68. ↑ Kirk Hammett. The Band. metallica.com. Процитовано 9 жовтня 2012. (англ.)
  69. ↑ Ankeny, Jason. Biography. Zakk Wylde. Allmusic.com. Процитовано 9 жовтня 2012. (англ.)
  70. ↑ Huey, Steve. Biography. Yngwie Malmsteen. Allmusic.com. Процитовано 9 жовтня 2012. (англ.)
  71. ↑ Prato, Greg. Biography. Tony Iommi. Allmusic.com. Процитовано 9 жовтня 2012. (англ.)
  72. ↑ Elliott, Paul (12 серпня 2004). Interview with Joe Perry. Mojo. Процитовано 9 жовтня 2012. (англ.)
  73. ↑ Warnock, Matt, Richie Sambora, Music Publishing Company of America, архів оригіналу за 27 листопада 2010 (англ.)
  74. ↑ Prato, Greg. Biography. Angus Young. Allmusic.com. Процитовано 9 жовтня 2012. (англ.)
  75. ↑ Fan Questions/SLASH Answers - 2003. snakepit.org. 2003. Процитовано 9 жовтня 2012. (англ.)
  76. ↑ My Life Isn't About Name-Calling And Mud-Slinging. Blabbermouth. 5 квітня 2010. Процитовано 9 жовтня 2012. (англ.)
  77. ↑ Prato, Greg. Biography. Mike McCready. Allmusic.com. Процитовано 9 жовтня 2012. (англ.)
  78. ↑ Prato, Greg. Biography. Jerry Cantrell. Allmusic.com. Процитовано 9 жовтня 2012. (англ.)
  79. ↑ Prato, Greg. Biography. Stone Gossard. Allmusic.com. Процитовано 9 жовтня 2012. (англ.)
  80. ↑ Edvardsson, Peter (2 лютого 2005), Mick Mars chattar angående den kommande turne´n, getmetal.com, архів оригіналу за 20 серпня 2008 (англ.)
  81. ↑ Prato, Greg. Biography. Paul Stanley. Allmusic.com. Процитовано 9 жовтня 2012. (англ.)
  82. ↑ Alex Lifeson Interview. Guitar Player Magazine. 1 лютого 2006. Процитовано 9 жовтня 2012. (англ.)
  83. ↑ Farley, Mike (23 грудня 2005). Dan Hawkins Interview. bullz-eye.com. Процитовано 9 жовтня 2012. (англ.)
  84. ↑ Hasted, Nick. THE REAL JIMMY PAGE - PART 2. Uncut. Процитовано 9 жовтня 2012. (англ.)
  85. ↑ Olsen, Eric (30 березня 2004). The 10 best rock bands ever. NBCNews.com. Процитовано 9 жовтня 2012. (англ.)
  86. ↑ Cross, Dan. 100 Greatest Guitar Solos. About.com. Процитовано 10 жовтня 2012. (англ.)
  87. ↑ Kolb, Tom (14 квітня 2012). Jimmy Page. Soloing Strategies. Guitar World. Процитовано 10 жовтня 2012. (англ.)
  88. ↑ 100 Greatest Guitarists Of All Time. rocklistmusic.co.uk. Процитовано 10 жовтня 2012. (англ.)
  89. ↑ Hendrix tops guitar greats poll, BBC News, 7 серпня 2007, архів оригіналу за 3 грудня 2009 (англ.)
  90. ↑ JIMI HENDRIX, DIMEBAG, TONY IOMMI, EDDIE VAN HALEN Are Among 'Wildest Guitar Heroes'. Blabbermouth.net. 6 березня 2007. Процитовано 10 жовтня 2012. (англ.)
  91. ↑ THE 50 GREATEST GUITARISTS... EVER!. Gigwise.com. 18 лютого 2008. Процитовано 10 жовтня 2012. (англ.)
  92. ↑ The 10 Greatest Electric-Guitar Players. Time. Процитовано 10 жовтня 2012. (англ.)
  93. ↑ Daltrey eyes Page collaboration. Сanoe.ca. 24 лютого 2010. Процитовано 10 жовтня 2012. (англ.)
  94. ↑ Roger Daltrey Wants To Form Band With Led Zeppelin's Jimmy Page. Gigwise.com. 22 лютого 2010. Процитовано 10 жовтня 2012. (англ.)
  95. ↑ Keith Richards - About Led Zeppelin на YouTube
  96. ↑ Page gets first star on British Walk of Fame. The Associated Press. 23 серпня 2004. Процитовано 10 жовтня 2012. (англ.)
  97. ↑ Singer, Jeremy (11 червня 2007), Jimmy Page Awarded Living Legend Award at Classic Rock Magazine's Roll of Honour 2007, Gibson.com, архів оригіналу за 29 червня 2011
  98. ↑ UNIVERSITY OF SURREY AWARDS HONORARY DOCTORATE TO JIMMY PAGE. surrey.ac.uk. 26 червня 2008. Процитовано 10 жовтня 2012. (англ.)
  99. ↑ Led Zeppelin's Jimmy Page awarded honorary doctorate. NME.UK. 26 червня 2008. Процитовано 10 жовтня 2012. (англ.)
  100. ↑ Led Zeppelin's Jimmy Page celebrated at Mojo Awards. BBC News. 11 червня 2010. Процитовано 10 жовтня 2012. (англ.)
  101. ↑ (44016) Jimmypage. minorplanetcenter.net. Процитовано 11 жовтня 2012. (англ.)
  102. ↑ Bright, Leeann (1 вересня 2010). Museum receives $2.7 million to study largest group of freshwater fish. Florida Museum of Natural History. Процитовано 10 жовтня 2012. (англ.)
  103. ↑ Vaughan, Andrew (19 жовтня 2010). Hammer of the Cods: Led Zeppelin’s Fishy Tale. Gibson.com. Процитовано 10 жовтня 2012. (англ.)
  104. ↑ Lewis, Dave; Paul Kendall (1 серпня 2004). Led Zeppelin "Talking" (англійська) (вид. 1-e). Нью-Йорк: Omnibus Press. с. 67. ISBN 978-1844491001.
  105. ↑ Fast, Susan (20 вересня 2001). In the Houses of the Holy: Led Zeppelin and the Power of Rock Music (англійська) (вид. 1-e). Нью-Йорк: Oxford University Press. с. 210. ISBN 978-0195117561.
  106. ↑ Coelho, Victor Anand (21 липня 2003). The Cambridge Companion to the Guitar. Cambridge Companions to Music (англійська) (вид. 1-e). Нью-Йорк: Cambridge University Press. с. 119. ISBN 978-0521000406.
  107. ↑ а б Bacon, Tony (1 березня 2006). Electric Guitars: The Illustrated Encyclopedia (англійська) (вид. 1-e). Thunder Bay Press. с. 121. ISBN 978-1592230532.
  108. ↑ Higgs, Simon. Jimmy Page's Signature Les Paul. higgs.com. Процитовано 10 жовтня 2012. (англ.)
  109. ↑ Ward, Bruce (3 квітня 2008). Gibson built, Jimmy Page OK'd, yours for just $20,999. Ottawa Citizen. Процитовано 10 жовтня 2012. (англ.)
  110. ↑ Механічний пристрій, якій піднімає другу струну на тон (з B на C#)
  111. ↑ Manson Triple Neck Acoustic Instrument. Studio and Live Gear. led-zeppelin.org. Процитовано 11 жовтня 2012. (англ.)
  112. ↑ а б в Jimmy Page. Artists. ernieball.com. Процитовано 11 жовтня 2012. (англ.)
  113. ↑ Jimmy Page “Number Two” Les Paul. Gibson. Процитовано 11 жовтня 2012. (англ.)
  114. ↑ а б в Gress, Jesse (червня 2011). 10 Things You Gotta Do To Play Like Jimmy Page. Guitar Player (англійська) : 74—88.
  115. ↑ Cleveland, Barry (серпня 2008). Passing Notes: Mike Battle. Guitar Player (англійська) .
  116. ↑ Campion, Chris (28 вересня 2009). Walking on the Moon: The Untold Story of the Police and the Rise of New Wave Rock (англійська) (вид. 1-e). Нью-Йорк: Wiley. с. 62. ISBN 978-0470282403.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Користувач:An-tu/Лабораторія&oldid=36978891