Кандиба Наталія Григорівна
Наталія Григорівна Кандиба (29 серпня (11 вересня) 1914 х. Весело-Сім'янівка, нині у складі смт Дубов'язівка Конотоп. р-ну Сум. обл.[1] — 16 лютого 1983 Київ) — українська акторка з козацького старшинського роду Кандиб. Мати кінознавиці Оксани Мусієнко, бабуся мистецтвознавиці Наталії Мусієнко.
| Кандиба Наталія Григорівна | ||||
|---|---|---|---|---|
 | ||||
| Народилася | 29 серпня (11 вересня) 1914  | |||
| Померла | 16 лютого 1983 (68 років) Київ, Українська РСР, СРСР | |||
| Громадянство |  Російська імперія →  СРСР | |||
| Діяльність | акторка | |||
| Alma mater | Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого | |||
| Заклад | Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка і Національна філармонія України | |||
| IMDb | nm7548724 | |||
|
| ||||
Біографія
ред.Народилася 11 вересня 1914 р.(за новим стилем, згідно з джерелом з енциклопедії)[2] на хуторі Весело-Сім'янівка у дворянській родині, яка володіла маєтностями в Курилівці, Дубов'язівці, Полтавці. У 1930-ті роки цей хутір злився з с. Дубов'язівка Конотопського району Сумської обл.
Закінчила робфак і Київський театральний інститут. Славне козацько-дворянське походження стало лише на заваді юній Наталці під час навчання в Київському театральному інституті в 1930-х роках. Її намагалися виключити як «класово-ворожий елемент», хоча батько вже давно загинув у вирі тяжких воєнно-революційних років. Врятувало те, що вітчим, Грищенко Семен Михайлович, працював робітником заводу Арсенал.
Після закінчення Інституту збуваються найсміливіші бажання — Наталія Кандиба стає акторкою Київського театру ім. Івана Франка. В роки війни молода акторка, як і мільйони співвітчизників, залишилася на німецькій території. Проте в Києві дружині офіцера-фронтовика залишатися було небезпечно. Родина перебирається до Білої Церкви, де акторка починає працювати в пересувному театрі. Мистецтвознавець В. Гайдабура в своїх книжках «Театр, захований в архівах»[3] та «Театр між Гітлером і Сталіним»[4], де згадує ім'я Наталії Кандиби, довів, що митці, які волею долі грали в театрах України у воєнну добу, стверджували духовні цінності національної культури та підтримували віру і надію в серцях людей. Згодом вони ставали об'єктами несправедливих звинувачень — адже вже саме перебування на окупованій території розцінювалося радянським режимом як зрада. Такого осуду зазнали режисер І. Кавалеридзе, співак Б. Гмиря та інші.
Ще йшла війна, а Наталія Кандиба в складі радянської концертної бригади виступала фронтовими шляхами Польщі, Угорщини, Австрії, іноді і під обстрілами, і під бомбардуваннями.
Після війни акторка їде до чоловіка Станіслава Вишинського, який служив в радянській військовій частині у німецькому місті Веймарі, а після повернення до Києва працював у кінематографі. Тут Наталія Кандиба вступає до театру при будинку офіцерів і грає провідні ролі як у класичному репертуарі («Пізня любов» Островського), так і у п'єсах сучасників («За тих, хто в морі» Лавреньова). Невдовзі на театр чекає сумна доля. Майже вся трупа театру складалася з акторів, які були евакуйовані німцями для виступів перед українцями — працівниками німецьких підприємств. Цих акторів на чолі з головним режисером М. Корниловим було заарештовано за звинуваченням у співпраці з Німеччиною.
З 1954 року Кандиба працює в Київському театрі ім. Івана Франка, де її талант не розкривався в повній мірі, ролі були дещо схематичними. Істинне покликання вона знайшла у художньому читанні українській поезії. З 1960 року Наталія Кандиба стає акторкою Київської державної філармонії.
Українська поетеса і драматургиня Любов Забашта писала про неї, що вона «…віддала себе на вівтар мистецтва безповоротно, до останнього дихання». Основою репертуару акторки стає українська поезія, як класична, так і сучасна. Серед улюблених авторів-сучасників: Максим Рильський, Андрій Малишко, Платон Воронько, Леонід Вишеславський. Молоді поети охоче довіряли акторці виконання своїх творів, бо знали, що її високий професіоналізм стане запорукою успіху.
Подяки
ред.«Дорогій Наталці Кандибі, артистці з пристрасною душею, що віддала себе на вівтар мистецтва безповоротно, до останнього дихання», Любов Забашта (1967)
Деякі з них: «Шановній Наталії Григорівні Кандибі — чудесному пропагандистові поетичного слова.- Від широго серця. Іван Гончаренко» (1960)
«Чудовій артистці Кандибі на велике щастя, сердечно» — Платон Воронько (1964)
"Наталі Кандибі, чудовій артистці та людині, Лідія Компанієць" (1967)
«Любій і милій Наталії Григорівні — справжньому майстру художнього слова і справному світлому моєму другові! Сердечно, Платон Воронько» (1976)
«Наталії Григорівні Кандибі з глибокою повагою та вдячністю — на щастя, Борис Олійник» (1976)
У 1966 році поет Леонід Вишеславський присвятив Наталії Кандибі рядки:
|
Голос і очі артистки Наталі |
|
Театральні роботи
ред.- Ніна — «Угрюм-река»;
- Ліда — «Платон Кречет»;
- Надя — «Калиновий гай».
Фільмографія
ред.Знімалась у фільмах:
- 1955 — «Пригоди з піджаком Тарапуньки», (короткометражний)
- 1959 — «Олекса Довбуш» (в епізоді)
- 1960 — «Фортеця на колесах», (в епізоді)
- 1963 — «Повернення Вероніки» (в епізоді)
- 1970 — «Шлях до серця»,
- 1964 — «Тіні забутих предків»: Озвучення нею матері Іванка здобуло високу оцінку у статті І. Дзюби.
Примітки
ред.- ↑ Кандиба Наталія Григорівна [Архівовано 31 жовтня 2020 у Wayback Machine.].
- ↑ Дату народження було встановлено за свідченнями нащадків актриси, дублікат свідоцтва про ] народження якої містив технічні помилки. Н. Кандиба про них знала, але не виправила. Деякі мистецтвозначі статті спираються на помилкові дані дублікату, замість 1914 року - 1916, інший місяць тощо.
- ↑ Гайдабура В. М. Театр, захований в архівах (Сценічне мистецтво в Україні періоду німецько-фашистської окупації 1941—1944 рр.) К., 1998. С.10.
- ↑ Гайдабура В. М. Театр між Гітлером і Сталіним: Україна. 1941—1944. Долі митців// К., 2004. С.32.
- ↑ Мусієнко Н. Оксана Станіславівна Мусієнко: матеріали до біографії ; передм. В. Скуратівський, худ. Г. Вишеславський //К.: Логос. 2014, ст. 43-44. ISBN 978-966-171-825-7
Джерела
ред.- Кандиба Наталія Григорівна [Архівовано 31 жовтня 2020 у Wayback Machine.]. Енциклопедія сучасної України [Архівовано 9 серпня 2018 у Wayback Machine.]