Забашта Любов Василівна

українська поетеса, письменниця і драматургиня

Любов Василівна Гришко, у шлюбі Забашта (3 лютого 1918, Прилуки — 21 липня 1990, Хмільник) — українська поетеса, драматургиня, прозаїкиня, член Спілки письменників СРСР.

Любов Василівна Забашта
фото 1962 року
Ім'я при народженні Любов Василівна Гришко
Народилася 3 лютого 1918(1918-02-03)
Прилуки
Померла 21 липня 1990(1990-07-21) (72 роки)
Хмільник
Поховання Байкове кладовище
Громадянство СРСР СРСР
Діяльність поетеса, драматург, прозаїк
Alma mater Одеський водний інститут
Заклад Кузня на Рибальському і Дніпро
Членство СП СРСР
Партія КПРС1953 року)
У шлюбі з Забашта Валентин Федорович
Малишко Андрій Самійлович
Нагороди медаль та Почесна грамота Президії Верховної Ради УРСР[1].

Біографія

ред.

Народилася 3 лютого 1918 року в сім'ї Василя та Єфросинії Гришків[2]. Навчаючись у четвертому класі прилуцької школи № 4, почала писати вірші. 1935 року на обласній нараді молодих літераторів у Чернігові її поезію почув і похвалив Павло Тичина. Уперше вірші Любові Гришко були надруковані в газеті «Правда Прилуччини» 1935 року.

Після закінчення школи навчалася в Одеському водному інституті[3], який закінчила в 1940 році. 1939 року одружилася з Валентином Забаштою, народила сина Ігора[2]. Під час війни працювала інженеркою-конструкторкою на Рибінській судноверфі. 1942 року прийшло повідомлення, що чоловік зник безвісти в боях під Новоросійськом[2]. Після війни, залишившись з малим сином на руках, Любов Забашта працювала кораблеконструкторкою на київському заводі «Ленінська кузня» та редагувала заводську багатотиражку, в якій публікувала також свої вірші. «Без відриву» закінчила мовно-літературний факультет педінституту імені Горького (нині Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова). Далі — завідувала відділом поезії журналу «Дніпро».

У грудні 1956 року одружилася з українським поетом Андрієм Малишком.

 
Меморіальна дошка

Мешкала в Києві в будинку письменників «Роліт», на фасаді якого 12 березня 2003 року їй встановлено бронзову пам'ятну дошку (скульптор М. І. Білик)[4].

 
Могила Любові Забашти

Померла 21 липня 1990 року під час лікування в Хмільнику (не витримало серце)[5]. Похована в Києві на Байковому кладовищі поруч з Андрієм Малишком (ділянка № 1).

Творчість

ред.

Творчий доробок Любові Забашти нараховує кілька поетичних збірок, книжок прози, п'єс і драматичних поем. Чимало віршів, покладених композиторами на музику, стали популярними піснями.

Авторка поетичних збірок: «Калиновий кетяг» (1956), «Квіт папороті» (1959), «Берег надії» (1974), «Київська гора» (1982), присвячених праці кораблебудівників, хліборобів, захисникам Вітчизни.

Драматичні та ліро-епічні поеми: «Маруся Чурай (Дівчина з легенди)» (1968); «Роксолана (Дівчина з Рогатина)» (1971); «Леся Українка», (1973); «Софія Київська», (1982) відбивають глибокий інтерес поетеси до української історії та культури.

У доробку Забашти також роман «Там, за рікою, — молодість» (1970), художньо-документальна повість «Будинок мого дитинства» (1983), дитяча лірика. Її творчості властивий гуманізм, віра у самовідданість і доброту людини.

Тарасові Шевченку присвятила драматизовану поему «Тернова доля», поезії «Землі Бояне славний», «Міцні, як Шевченкове слово», «Шевченко й Олдрідж» (1961) та інші.

Внесок у дитячу літературу

ред.
 
Пам'ятник Л.Забашті у Прилуках

Як дитяча поетеса Любов Забашта оспівує в поезії красу та гармонію світу, передаючи природну «дитинність» стихії («дощик» грається — поливає поле «через ситечко») і «дорослість» дитини («хлопчина» поспішає стати «сівачем»), створює відчуття значимості описуваного. Світ належить людині, навіть якщо вона ще маленька. Людина відповідає за доручений їй великий світ і тому вона — завжди «дитина» людства.
Окремою темою у ліриці для дітей є численні, засновані на народнопісенній традиції мініатюри, присвячені рослинам («Колосок», «Волошки», «Кленове листя»). Так, молода берізка — «мавка лісова», дівчатко з «кісками» на білих «нозях». Тому, природно, що не можна точити з неї сік, а слід посадити поряд «сестричку» та змайструвати шпаківню, щоб мала доброго друга-птаха («Берізонька»). «Малою сестричкою» описана вербичка, що виросла та «силу взяла» з пагона, принесеного з рідного лугу («Вербичка»).

Поетеса розповідає про силу духу й краси, про велич звичного довколишнього світу, його гармонійність і природну доброту. Її світ — світ птахів і дерев, світ гармонії, де людина бачить зразки любові та відданості, родинності та красивого життя у найглибшому, вічному значенні слова. Тому не відсторонено змальовує природу ніби звіддаля, а говорить з нею як із рівнею: майже всі вірші — пряме звертання до квітки, пташки, дерева («Моя мала сестричко, / Зеленая вербичко…»; «Дубочку, мій дубочку…»; «Лелеченько, лелеко,..»). Саме так розмовляли зі світом наші пращурі, показуючи світ простим, багатобарвним і відкритим. Крім окремих тематичних поезій, писала загадки, примовки, вірші до свят.

Хоч Любов Забашта і не створювала поезій спеціально для дітей, вони займають вагому частку в її творчому доробку, поряд з прозою та драматичною спадщиною.[6]

Примітки

ред.
  1. Забашта Любовь Васильевна. kiev-necropol.narod.ru. Архів оригіналу за 20 лют. 2014 р. Процитовано 25 лип. 2022 р..
  2. а б в Євгенія Лозинська. «Любов Забашта — талановита дружина Андрія Малишка». Опубліковано 03. 02. 2022. Сайт «Український інтерес». Архів оригіналу за 6 лютого 2022. Процитовано 6 лютого 2022.
  3. Степаненко, Микола (2013). Літературно-мистецька Полтавщина (укр.) . Гадяч: Гадяч. с. 67—69. ISBN 978-617-567-058-3.
  4. У СТОЛИЦІ ВІДКРИТО МЕМОРІАЛЬНУ ДОШКУ НА ЧЕСТЬ ВИДАТНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПИСЬМЕННИЦІ ЛЮБОВІ ЗАБАШТИ. photo.ukrinform.ua. Процитовано 2 серп. 2022 р..{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
  5. Сайт міста Прилук. Архів оригіналу за 21 листопада 2010. Процитовано 27 травня 2011.
  6. Любов Забашта [Електронний ресурс] // Українська література: [вебсайт]. — Режим доступу : http://www.ukrlit.vn.ua/biography/zabashta.html [Архівовано 6 серпня 2013 у Wayback Machine.]. - Заголовок з екрану.

Література

ред.

Посилання

ред.