Гуманізм
Гумані́зм (лат. humanitas — «людяність», humanus — «людяний», homo — «людина») — це філософська та етична позиція, яка надає особливого значення цінності людей та сприянні людям (як індивідуумам, так і групам), і загалом віддає перевагу критичному мисленню та доказам (раціональним та емпіричним) над прийняттям догмату або забобонів.
Гуманізм | |
Гештег | humanism[1] |
---|---|
Кількість підписників у соціальних мережах | 26 396 |
Протилежне | Антигуманізм |
Гуманізм у Вікісховищі |
Поняття гуманізму, як суспільного явища, вперше з'явилось в епоху Відродження. На той час людство накопичило досить вагомі надбання в культурі, мистецтві, природничих та суспільних науках. Це була епоха заперечення норм життя середньовіччя з його жорстокістю людей один до одного, до природи, міждержавними війнами, переходу до нових стосунків. Таким чином в історії людства з'явилась нова ідеологія, яка почала відстоювати найкращі сторони в стосунках між людьми, яка заперечувала нерівність людей в фінансовому, майновому та інших відносинах. Ідея гуманізму полягає в закріпленні норм людяності в суспільстві, в звільненні людини від рабського, феодального способу мислення. Надалі поняття гуманізму розповсюдилось і на міжнаціональні, міжрасові та міждержавні відносини людей. Багато тез, які відстоює гуманізм втілювались в релігійних вченнях різних народів світу. Про це, наприклад, свідчать славнозвісні заповіді Біблії (не вбий, не вкради і т.д.). Найпершим його носієм в ті часи був поет тієї епохи Петрарка.
Класифікація
ред.У дослідженні Ю. Чорного «Сучасний гуманізм» наводиться класифікація гуманістичних поглядів, яку в 1949 році у своїй студентській роботі запропонував майбутній американський дослідник Воррен Аллен Сміт
- Гуманізм — інтерес до людини або до вивчення гуманітарних дисциплін (study of the humanities).
- Древній гуманізм — поняття, що належить до систем поглядів Аристотеля, Демокріта, Епікура, Лукреція, Перікла, Протагора, Сократа чи Конфуція.
- Класичний гуманізм — гуманізм епохи Відродження; поняття, що належить до древніх гуманістичних ідей, які мали розвиток в епоху Ренесансу у таких мислителів, як Бекон, Боккаччо, Еразм Роттердамський, Монтень, Томас Мор і Петрарка.
- Теїстичний гуманізм[en] — поняття, яке охоплює як християнських екзистенціалістів, так і сучасних теологів, які наполягають на здатності людини працювати над своїм порятунком спільно з Богом.
- Екзистенціальний гуманізм — гуманізм, який базується на ідеях Жана-Поля Сартра та ін.
- Комуністичний гуманізм — поняття, що характеризує переконання деяких марксистів (наприклад, Фіделя Кастро), які вважають, що послідовним натуралістом і гуманістом був Карл Маркс.
- Натуралістичний (або науковий) гуманізм — еклектичний набір установок, що народились в сучасну наукову епоху і концентруються на вірі у вищу цінність і самовдосконалення людської особистості.
- Нормативний гуманізм — позиція, яка виходить із визнання того, що у людини є специфічні людські потреби, які необхідно задовольняти. Причому не людина повинна пристосовуватися до суспільства, а суспільство має вважати задоволення людських потреб нормою свого функціонування.
Критика
ред.Цей розділ потрібно повністю переписати відповідно до стандартів якості Вікіпедії. |
Православна богословська критика гуманізму
ред.В сучасному суспільстві християнство вимушене розглядати проблему гуманізму та його релігії людинообоження, для якої “суспільність” приблизно відповідає святості, бо у ній закладене саме те “єдине на потребу”, що у собі самому має і зміст, і виправдання. В порівнянні з таким світоглядом християнство здається холодним, стриманим, недовірливим. “Християнство з тривогою дивиться на гуркіт, з яким знову будується Вавилонська вежа, в прискореному русі колісниці прогресу вбачає симптом майбутніх катаклізмів, що наближують кінець. В цей прогрес воно не вірить, і такого прогресу християнство не хоче”[2]. Вкрай важливим є усвідомлення глибинних відмінностей між так званою гуманністю, що складає серцевину земного щастя і прогресу, та християнською любов'ю, що може здатись негуманною, навіть суворою у своїй вимогливості. З гуманістичного погляду, будь-які страждання - зло, бажаним є зробити всіх задоволеними та щасливими. Православна любов відає очищувальну силу страждань, а задоволення всіх потреб згідно з гедоністичним ідеалом щастя стало б духовним полоном у князя світу цього. Для гуманності гріх не існує, зло є наслідком недосконалого суспільства; для християнства соціальне зло є лише одним із проявів зла космічного, проявом не вищим, не граничним. Соціальний прогрес поряд з досягненнями гуманізму, а частково і внаслідок гуманістичних досягнень, може супроводжуватися найтоншими формами зла духовного, як і сам гуманізм може стати оболонкою антихриста. “Велика провина тут... на нелюдському і антилюдському розумінні Бога і на безбожному розумінні людини, перетворення її у виключно природну та соціальну, тобто залежну істоту”[3].
“Тому, непримиренне зі злом духовним, християнство позбавлене такої непримиренності до зла зовнішнього, власне до соціального як похідного, тут воно охоче схиляється до практики опортунізму і консерватизму”[2]. Православ’я знає заповідь віруючого терпіння, яка не є пасивністю. Ця заповідь - велика спокуса для гуманізму, бо надає гуманізмові можливість “випередити” християнство у гуманності[4].
Вже на початку існування християнство відчуло це, бо проявило “квієтизм”, навчаючи рабів терпляче нести своє ярмо “заради Господа”; тоді проявлено і соціальний консерватизм у недовірливому ставленні до зовнішніх новацій (“всякий нехай залишається у тому званні, у якому покликаний” (1 Кор. 7:20)), але при повному збереженні есхатологічності. Непримиренність християнства до Римської імперії базувалася не на суспільно-політичних, а виключно на релігійних мотивах, риса методологічного консерватизму властива християнству і в подальшому історичному процесі. Православ’я в соціальній сфері не визнає безумовного зла або безумовного добра, на відміну від гуманізму, для якого вони у соціальній сфері існують. Отже, жодне звершення гуманістичне, здійснене завдяки прогресу, не має безумовної цінності - ні скасування рабства, ні падіння кріпосного права, ні будь-яка конституція “свободи”; відбувалися ці події з ентузіазмом безбожжя та прямим викликом християнству, але й це ще може не знищувати їх відносної цінності.
Вочевидь, для історичного Православ'я в цьому аспекті є спокуса спотворення, що ми спостерігаємо, коли терпіння підмінюється лицемірством, підлабузництвом, а незалежний консерватизм - боягузливим опортунізмом, тупою нерухомістю або самолюбною реакційністю; в силу цього внутрішнього змертвіння виходить антигуманізм або гуманізм вивернутий. Християнство має свої позитивні аргументи на користь соціального прогресу, які частково збігаються з гуманістичними; християнству притаманні рух, динамічність, здатність окреслити свої вимоги до суспільного сумління. “Рушійною силою гуманітарного прогресу є не любов, не жалість, а гордлива мрія про земний рай, про людинобоже царство від світу цього; це - найновіший варіант старого юдейського лжемесіанства. Прогрес вірить у знищенність зла, в перемогу над стражданням і в розв’язання трагедії в межах історії силами однієї людини“[2]. Для християнства позитивним суспільним мотивом є добродійство- милосердя, жалість, співстраждання, що, по суті, має тільки паліативний характер, тому в даному аспекті християнська політика є також організованим добродійством і нічим іншим бути не може; справи милосердя завжди складали силу історичного християнства.
"Історично “гуманність” виникає у процесі секуляризації християнської етики, але, зрозуміло, відірваної від своєї основи, вона отримує характер двозначний і навіть спотворений"[2]. Гуманність, стверджена без Христа, поза Христом, є релігійним обманом, спокусою безбожним добром і безбожною любов’ю, етичним ідолопоклонством, а її успіхи набувають значення жертв перед вівтарем людинобожжя. Це - зростаюча антихристиянська лжецерква, що заманює “багатьма знаменнями”. Звідси, до речі, ще не виходить, що усе, що протиставлене гуманізму, вже має бути добром; антигуманізм не здобуває позитивного значення тільки через таке протиставлення. За словами С. Л. Франка, “гуманізм нового часу виник у прямій опозиції до християнського світогляду і саме у такій формі визначив характер віри в людину аж до нашої епохи”[5]. Почуття віри в саму себе і в своє велике призначення на землі охопило людину на початку епохи, що зветься “новим часом”. Джордано Бруно - один з найперших, найвпливовіших його провісників - визначив пафос нового самоусвідомлення людини як “героїчний ентузіазм, з яким заради високої мети, заради високої ідеї людина безстрашно йде на загибель”[6]. Гуманізм почав стверджувати самодостатність людини і розрив з вічною істиною християнства, започаткував підґрунтя для всієї трагедії нової історії, трагічну діалектику гуманізму, в якій самодостатність людини переходить, по суті, у заперечення людини.
Преподобний Авва Дорофей джерелом всіх страждань називає “марнославність, користолюбство, ласолюбство”[7]. Нехристиянська свідомість частіше шукає виправдання цим вадам, культивує їх і, в результаті, стає джерелом для виникнення страждань - від приватних проблем до конфліктів світового масштабу; на цих підступних засадах, по суті, і розвиваються так званий прогрес людства та його гуманізація. І. Аксаков з цього приводу писав: “Прогрес, що заперечує Бога і Христа, урешті-решт стає регресом; цивілізація завершується здичавінням; свобода - деспотизмом і рабством. Знявши з себе Образ Божий, людина неминуче зніме, і вже знімає з себе - образ людський, і ревнуватиме за образом звіриним”[7]
Див. також
ред.Примітки
ред.- ↑ а б в г Булгаков С.Н. Свет Невечерний. - С. 347
- ↑ Бердяев Н. Истинность и откровение. - С. 184.
- ↑ Протоієрей Володимир Сміх. Духовність і Гуманізм.//Православний вісник. – 2000. – № 9-10
- ↑ Франк С.Л. Духовные основы общества.- М., 1992. - С. 413.
- ↑ Свободомыслие и Атеизм в древности, средние века и в эпоху возрождения. - М., 1886. - С. 280.
- ↑ а б Наука, философия, религия в христианском мире. - М., 1999. - с. 108.
Джерела та література
ред.- Воронкова В. Г. Деконструкція гуманізму в умовах постмодерністської глобалізації. Монографія.: Запоріжжя., 2010.: ЗДІА, № 40
- Галицький І. В. Толерантність у правовому житті сучасного суспільства: автореферат дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.12 –філософія права / І. В. Галицький, — Одеса, 2011. — 17 с.
- Грищук О. В. Формування та розвиток ідеї гуманізму в праві. — Хмельницький.: 2013. — 288 с.
- Грищук О. В. Людська гідність у праві: філософські проблеми / О. В. Грищук. — Л. : Львівський державний університет внутрішніх справ,2007. — 428 с.
- Гуманізм // Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / О. В. Петришин (відп. ред.) та ін.. — 2017. — Т. 3 : Загальна теорія права. — С. 77. — ISBN 978-966-937-233-8.
- Копєйчиков В.В. Гуманізм [Архівовано 26 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998. — Т. 1 : А — Г. — С. 660. — ISBN 966-7492-00-X.
- Литвинов В. Ренесансний гуманізм в Україні. — К.: Основи, 2000. — 472с.
- Нічик В. М., Литвинов В. Д., СтартійЯ. М. Гуманістичні реформаційні ідеї на Україні. — К.: Наукова думка,1990. — 372с.
- Попович М. В. Гуманізм[недоступне посилання з липня 2019] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 253. — ISBN 966-00-0405-2.
- Попович М.В. Гуманізм [Архівовано 2 лютого 2017 у Wayback Machine.] // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001–2024. — ISBN 966-02-2074-X.
- Політологічний енциклопедичний словник / уклад.: Л. М. Герасіна, В. Л. Погрібна, І. О. Поліщук та ін. За ред. М. П. Требіна. — Х. : Право, 2015
- Погребняк С. Втілення принципу гуманізму в праві [Текст] / С.Погребняк // Вісник Академії правових наук України. 2007 р. № 1(48). -Х. : Право, 2007. — С. 33-42.
- Стратій Я. М., Андрушко В. А., Литвинов В. Д. Ідеї громадянського гуманізму. — К.: Наукова думка,1987.
- Шумна Л. П. Соціальна підтримка як організаційно-правова форма соціального забезпечення: автореф. дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.05 / Л. П. Шумна ; наук. конс. О. М. Ярошенко ;Чернігів. держ. технолог. ун-т. — Харків, 2014. — 39 с.
Посилання
ред.- Людяність [Архівовано 14 вересня 2020 у Wayback Machine.] // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Буенос-Айрес, 1960. — Т. 4, кн. VII : Літери Ле — Ме. — С. 872. — 1000 екз.
- Гуманізм // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 1 : А — Л. — С. 246.
Це незавершена стаття з філософії. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |