Відкрити головне меню

Зелений Гай (Новоселицький район)

Зелений Гай (рум. Leuşenii Tăutului, Леушені-Тивтулуй) — село в Україні, в Чернівецькій області, Новоселицькому районі. У населеному пункті проживає близько 1800 людей.

село Зелений Гай
Країна Україна Україна
Область Чернівецька область
Район/міськрада Новоселицький район
Рада/громада Зеленогайська сільська рада
Код КОАТУУ 7323082401
Основні дані
Населення 1891
Площа 5,4 км²
Поштовий індекс 60307
Телефонний код +380 3733
Географічні дані
Географічні координати 48°13′38″ пн. ш. 26°12′50″ сх. д. / 48.22722° пн. ш. 26.21389° сх. д. / 48.22722; 26.21389Координати: 48°13′38″ пн. ш. 26°12′50″ сх. д. / 48.22722° пн. ш. 26.21389° сх. д. / 48.22722; 26.21389
Середня висота
над рівнем моря
137 м
Місцева влада
Адреса ради 60307, Чернівецька обл., Новоселицький р-н, с. Зелений Гай, вул. Шевченка, 14А , тел. 64-2-31
Карта
Зелений Гай. Карта розташування: Україна
Зелений Гай
Зелений Гай
Зелений Гай. Карта розташування: Чернівецька область
Зелений Гай
Зелений Гай
Зелений Гай. Карта розташування: Новоселицький район
Зелений Гай
Зелений Гай
Мапа

ГеографіяРедагувати

Село Зелений Гай розташоване на лівому березі річки Прут за 5 кілометрів від районного центру. Поруч із селом проходить залізнична колія Чернівці-Київ, автомагістраль Чернівці-Кишинів.

ІсторіяРедагувати

Територія села була заселена ще у кам'яну добу.
Історія міст і сіл Української СРСР Чернівецька область відмічає першу писемну згадку про Зелений Гай (Легучени Теутул) в 1754 р (засновано на території Молдови). Після розпаду Київської держави територія села, як і вся Північна Буковина, ввійшла до складу Галицького, а пізніше — Галицько-Волинського князівства та Молдови.
Час появи поряд з Легученами Гоголини документально не зафіксовано. За словами Володимира Васильовича Гуцула, старожила, який був довгі роки головою сільради, аматора історії рідного краю, першими поселенцями Гоголини були вихідці з Топорівки, Чорнівки та Ринганчі, а саме сім'ї Довганюків, Горбатюків, Горданюків. Чи вони з-за численності птахів-гоголів назвали село Гоголиною, чи сусіди прозвали їх так за гордливість — навряд чи ми колись про це взнаємось. В. В. Гуцул стверджує, що неврожаї спонукали поляків покидати свою батьківщину. Перші поляки- землероби мали в Гоголині маленькі наділи, а вже потім з'явилися і заможніші Малатинські, Черкавські, Тігайчуки. Досі урочище «Фільварок», що ближче до Припруття, нагадує про ті часи. Коли село стало багатолюдним поява євреїв Пейсика, Таубера, Маркуса не викликала подиву, а ось хутір «Сербія», де живе багато сербулів, і зараз здається дещо загадковим. Гоголинська церква і цвинтар були «вкрадені» у села Прутом, який постійно наступає у бік села. Колись у повоєнні роки всі три кути Гоголини: Штубіяни, Дінілеу, Гоголина відмежувались від Леїучен Теутул перелазом і хрестом. Тут проходив кордон між Садгірським і Новоселицьким районами.
Під час російсько-турецької війни (1768—1774 р.р.) наш край був окупований російськими військами генерал-фельдмаршала П.Рум'янцева. Військова адміністрація здійснила перепис населення. Згідно з даними «Рум'янківського перепису» в 1772 році в Легученах Теутулуй зареєстровано 41 двір і 31 сім'ю. Відмічено також, що земля належала мазилам (відставним боярам), тобто місцевій шляхті: Іллі, Іоану, Василю, Іоніце Теутулам та Лупашкові Мургулецу.
Після російсько-турецької війни (1768—1774) село потрапило під владу Австрії. Під цією владою Австро-Угорської імперії село було аж до 1918 року. Першими поселенцями були втікачі. Спочатку виникло поселення Гучулина (теперішня Голубівка), яке складалося з кількох сімей на прізвища Толаю і Горбатюк.
Згодом виникає поселення Леушені-Тивтулуй — теперішній Зелений Гай, де оселилися сім'ї Бомбак, Костюк, Шинкарюк та інші. Пізніше ці два поселення об'єдналися в одне село, де вже було 120 дворів. Першим поміщиком був Тевтул, якому належало 60 га землі.

1886 рік — протягнуто залізницю з міста Чернівці до початку Новоселиці. У багатьох людей нашого села з'являється професія — колійник (залізничник).

Ліберальна політика Австрійської імперії давала змогу та широкі можливості землекористувачам, внаслідок чого були досягнуті певні успіхи в сільському господарстві Багато жителів села служили солдатами в австрійські армії.

На той час наше село було на кордоні трьох держав. Адже село було австрійським, Строїнці — російське, а за Прутом — румуни. Як жартували раніше: «Один добрий півень на три державі піє».

У другій половині XIX ст. у всіх селах виникають школи. В Гоголині школа була заснована 1862 року і вона обслуговувала також Легучени Теутул.

В 1894 р. в Гоголині налічувалося 1138 мешканців. В школі навчалося 183 учні (94 хлопці і 89 дівчат). За національністю вони розподілялися таким чином: німців — 3, румунів — 21, рутенів (українців) — 150, поляків — 9, за конфесійною належністю −29 римо-католиків, 4 греко-католики, 147 греко-ортодоксів, 3 юдеї. Слово Боже викладали священики Костянтин Воронка і Бец Василько. Граматович Михайло був єдиним «чистим» учителем.

Через 10 років (1904 р.) школа вже була двокласною. Дітей шкільного віку в селі налічувалось 215, з них школи відвідували 206 (99 хлопчиків та 107 дівчаток.) Серед них були 1 німець, 6 румунів, 179 рутенів, 20 поляків. Вчителювала в Гоголині Марія Немец.

З 1918 року село було включено до складу Румунії, де мешканцям села забороняли розмовляти рідною мовою. Найкращі землі захопили румунські поміщики. Зокрема, Черкавський-Бецул володів до 70 % землі у Голубівці і Зеленому Гаї.

Після анексії Північної Буковини з боку сталінського СССР, в селі відкрито дві початкові школи, два клуби, бібліотеку, медичний пункт. Перший голова сільської ради — Лозовінський Костянтин.

Встановилась нова влада — румунська. На території сучасного Зеленого Гаю в 1929 р. заснували дві школи — в Гоголині і Леїученах Теутул. На той час в Гоголині з 130 дітей шкільного віку до школи були записані — 73, а справно відвідували — 67 учнів (39 хлопчиків і 28 дівчаток). Кількість вчителів стала більшою: Беделуце Георгій (директор), Аксані Штефанка, Альбота Олексій, Альбота Марія-Магдалена. А в Легученах Теутул з 132 дітей шкільного віку школу відвідувало 113 учнів. Вчителювали Райлян Костянтин (директор), Райлян Стефанія і Оцет Єфрозіна.

28 червня 1940 року жителі села з радістю зустрічали Червону Армію. Але їхня радість була короткою. Адже 26 червня 1941 року розпочалася Німецько-радянська війна, а вже 6 липня 1941 року село було знову окуповане німецько- румунськими загарбниками.

2 квітня 1944 року наше село було звільнене від німецько — румунських загарбників воїнами 42 гвардійської стрілецької дивізії (51 корпусу) під командуванням Героя Радянського Союзу генерала-майора Д. О. Боброва.

30 односельчан загинуло під час Другої світової війни. У повоєнні роки жителі села жорстоко переслідувались карателями СССР, багато людей загинуло від рук НКВД.
Спогадами про війну ділиться Лозовінська Домка:
«— Це була неділя. Ми сиділи на толоці на траві. Раптом почули гудіння літаків. З лісу, з-за Прута летіли три німецьких літаки. Один з них полетів у бік Банчен, другий — на залізницю, третій — до нас на Сирбію (кут села з боку Припруття), коли пролітав над нами, то почав стріляти. Мене поранило в ногу. А потім кожного дня над нашим селом летіли літаки — бомбардувати Чернівці».
Після звільнення села до Червоної Армії було призвано 59 чоловік, із них 25 — не повернулися, полягли смертю хоробрих, за Батьківщину. Їхні імена навіки викарбувані на дошці меморіалу загиблим воїнам Другої Світової війни.
У 1946 році сталася знаменна в історії села подія — об'єднання двох сіл: Лехучени-Тевтул та Голубівки. У 1948 році в с. Зелений Гай організовано перший колгосп. Нове об'єднане село назвали Зеленим Гаєм. А воно і справді нагадує гай. З весни до осені зеленіє кожне подвір'я, кожна вуличка, кожен куток. Слід згадати, що до об'єднання в одне село наші села були досить різними. Лехучени -Тевтул відносилось до Садгірського району, а Голубівка-до Новоселицького.
При укрупненні сільських рад місцеве самоврядування в Гоголині зникло і центр перемістився в Зелений Гай і поступово Гоголина стала кутом села, який зараз називають ще і Голубівкою. А на 11 землях хазяйнувати розташувались ПМК-4, ХРУМСТ, станція автосервіс, завод ЗБВ, які вважають, що знаходяться в територіальних межах Новоселиці.
На сьогоднішній день на території села знаходиться агровиробниче об'єднання «Зелений Гай».

НаселенняРедагувати

Національний склад населення села Гоголина за даними перепису 1930 року[ro] у Румунії[1]:

Національність Кількість осіб Відсоток
румуни 420 65,63 %
українці 190 29,69 %
поляки 29 4,53 %
чехи, словаки 1 0,16 %

Мовний склад населення за даними перепису 1930 року[1]:

Мова Кількість осіб Відсоток
румунська 386 60,31 %
українська 226 35,31 %
польська 27 4,22 %
чеська, словацька 1 0,07 %

Сучасний станРедагувати

Довжина села 3750 метрів, ширина 1990 метрів. Загальна площа села 5,4 км². Центр села — Зеленогайська сільська рада. Село розташоване за 4 км від районного центру — м. Новоселиця, за 1 км від залізничної станції Лихучени, за 25 км від обласного центру — м. Чернівців. Через село проходить дорога міжнародного значення.

Нині в селі діє загальноосвітня школа, фельдшерсько-акушерський пункт, пошта, магазини. До послуг жителів населеного пункту ошатний сільський клуб та бібліотека. У клубному закладі функціонують аматорські колективи: сольного співу, танцювальний. Особлива увага надається розвитку та популяризації досягнень народних умільців.

В 1983 році було побудовано нову школу на 320 місць зі спортзалом майстернею, спальнею, ігровою кімнатою, медичним та логопедичним кабінетами. Зараз в школі навчається 192 учнів і працює 28 педагогів.

За час існування зі стін школи вийшло сотні випускників, якими нині пишається село. Є серед них вчителі і медики, журналісти і письменники, інженери та військовослужбовці. Серед них — Герой Соціалістичної праці, колишня ланкова місцевого агроформування Сидонія Шинкарюк, член Національної спілки журналістів Денис Горбатюк. Місцеву школу закінчив Роман Кухарук — член Національної спілки письменників України, автор книг «Йой», «Небилиці» та «Пригоди Кота Мури».

Розвиваючись, у 2004 р. в с. Зелений Гай відкрився ДНЗ «Віночок». В центрі села, під вербою, що зажурено схилила голову, стоїть на постаменті фігура воїна визволителя, який рукою вказує на обеліск з викарбуваними на ньому іменами воїнів, які в роки війни віддали своє життя за мирне і щасливе сьогодення.

67 років, що відділяють нас від хвилюючих травневих днів 1945 року, принесли величезні зміни в життя людини. Так селі Зелений Гай на даний час налічується близько 20 підприємців. Вони відкрили магазини, кафе, кузню, надають, побутові послуги. Також існують станція технічного обслуговування автомашин, газозаправна та автозаправна станції.

На території села розташований асфальтно-бетонний завод Чернівецького МАЛ «Агрошляхбуд» та дробильно-сортувальна дільниця Новоселицького заводу залізобетонних виробів.

Видатні людиРедагувати

  • Кухарук Роман Васильович (1968, Чернівці) — український прозаїк, поет, журналіст і громадський діяч. В Зеленому Гаї, звідки родом його мати, пройшло його дитинство
  • Сидонія Флорівна Шинкарюк — В селі народився і проживає Герой Соціалістичної праці Народилась 15 серпня в 1937 році в селі Зелений Гай в сім'ї селян, освіта середня. Свою трудову діяльність розпочала з 19S5 року у місцевому колгоспі. Сидонія Флорівна й дня не працювала різноробочою, а одразу очолила ланку, яка вирощувала цукрові буряки. Так п'ятдесят років і відпрацювала ланковою.
У 1961 року вступила до Компартії. В 1977 року ланка Сидонії Флорівни зібрала по 550 центнерів цукрових буряків з гектара. За високі врожаї цукрових буряків ланковій присвоєно почесне звання Герой Соціалістичної Праці (1977). Має багато нагород: медаль «Золота Зірка», два ордени Леніна, орден Трудового Червоного Прапора, інші медалі.
  • Литвин Спиридон Констянтинович — кавалер ордена Леніна: Народився в селі Зелений Гай в селянській сім'ї. Юнаком розпочав трудовий шлях у місцевому колгоспі. Вимогливий до себе, прагнув в усьому бути найкращим. Дисциплінованого, працелюбного трудівника помітили, і правління рекомендувало його на посаду бригадира рільничої бригади. У своєму виборі воно не помилилося. Невдовзі очолювана Спиридоном Костянтиновичем бригада, виконуючи рекомендації агрономів та інших спеціалістів сільського господарства, стала постійно, незважаючи на примхи погоди й інші негаразди, добиватися високих врожаїв. Особливо щедро вродила кукурудза у 1966 роді. За високий врожай цієї культури Спиридон Костянтинович нагороджений орденом Леніна. Нерідко правління колгоспу направляло С. К. Литвина на ті ділянки виробництва, де треба було усунути недоліки, поліпшити стан справ. Коли виникли проблеми у тваринницькій галузі, Спиридона Костянтиновича призначили завідуючим фермою великої рогатої худоби. І з приходом нового керівника справи зрушилися з місця: підвищилися добові надої молока, зросли прирости ваги телят, що перебували на відгодівлі. Навіть перебуваючи на пенсії, Литвин С. К. не розлучався з роботою. Тривалий час працював їздовим. А всього його загальний трудовий стаж становить 45 років.

Топало Валерій Дмитрович. Народився та провів свою юність в селі Зелений Гай. В подальшому житті став успішним підприємцем. Став власником 5-ти виробничих цехів в різних містах України, в 2006 році став депутатом Чернівецької міської ради, був директором багатьох підприємств

З дитинства він плекав у собі любов до рідної землі, до Буковини, і переніс цю любов у слово, з яким завжди йшов до людей.
Навчався в Чернівецькому педагогічному училищі та Кишинівському університеті, а пізніше — на відділенні журналістики ВПШ в Москві, коли працював учителем, директором школи, на журналістській роботі. Спочатку працював головним редактором Чернівецького радіомовлення, головним редактором студії телебачення. Своїм словом у теленарисі «Мрії збуваються» він проклав першу сходинку до популярності своєї краянки Софії Ротару, яка стала народною артисткою Радянського Союзу, України, Молдови, Героєм України. Впродовж ЗО років Денис Флорович очолював Головну редакцію Всесвітньої служби радіо України, яка готувала передачі на закордон англійською, німецькою, українською, румунською мовами.
Як журналіст-міжнародник, щомісячно готував радіопередачі «Дискусійний клуб» і «Політична студія», в яких висвітлював процес розбудови України, її економічні, культурні й політичні зв'язки з багатьма країнами світу. Він пише і розмовляє українською і румунською мовами, є автором численних нарисів, статей, репортажів, опублікованих в часописах України і Молдови. Видав книги «Люди землі буковинської», «Творці добробуту», «За щастя народів», нариси про Дмитра Гнатюка, Софію Ротару, Івана Холоменюка, відомих людей праці Буковини. Денис Горбатюк шість років поспіль брав участь у міжнародних семінарах журналістів СІЛА («Голос Америки»), Англії («бнбі-Сі»), Німеччини («Німецька хвиля»), Китаю, Туреччини, Ізраїлю та інших.
Дениса Флоровича Горбатюка, члена спілки журналістів України, нагороджено знаком «Відмінник телебачення і радіомовлення». Указом президента йому присвоєно високе звання заслуженого журналіста України.

Відомості про воїнів інтернаціоналістівРедагувати

У Зеленому Гаї народилися і проживають також воїни-інтернаціоналісти, які ризикували своїми юнацькими життями під небом Афганістану. Доля привела молодого юнака — Горбатюка Івана Флоровича 1987 року до м. Термес в Узбекистані. Півроку проходив навчання або, як тоді говорили «учебку». А пізніше потрапив до м. Баграм, у провінцію, що в Афганістані.
Народився Іван Флорович Горбатюк 1969 року в с. Зелений Гай. Батьки — Горбатюк Ольга Іллівна та Іванюк Флорій Георгійович виховали його працьовитим, дисциплінованим. Раділи, що син служитиме у лавах Радянської армії, це було дуже почесно — захищати Батьківщину.

Афганська природа не надто мальовнича — суворі гори, пісок, кам'янисті ґрунти. Скільки їх — юнаків — голубооких, русявих, чорнявих, одружених і тих, до яких не прийшло ще кохання, загинуло на тій землі.

1987—1989 рр. — це той період служби, яку Іван Флорович пройшов в Афганістані. Батькам не повідомив про місце проходження служби, не хотів, щоб мати хвилювалася, плакала, щоденно думаючи про долю сина. Поряд з Іваном Флоровичем служили юнаки з усього колишнього Радянського Союзу.

Про бойовий шлях колишнього афганця свідчать нагороди.
 — нагороджений ювілейною медаллю «70 лет Вооруженных Сил СССР»;
 — нагороджений медаллю «Воину-интернационалисту от благодарного афганского народа»;
 — нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни»;
 — нагороджений грамотою Президії Верховної Ради СРСР;
 — за зразкове виконання військового обов'язку Міністерство Оборони СРСР нагородило Горбатюка І. Ф. наручним годинником.

Щороку в цей день схилятимуть знамена над полеглими, подаватимуть на службу Божу за тих, що загинули, лунатимуть скупі тости тих, хто вижив. Вони згадуватимуть військову дружбу, людську честь, мужність побратимів. Попри смерть, втрату друзів, пролиту кров, вони по — доброму пам'ятатимуть Афганістан, який багато чого навчив їх.
За довгих 10 років цієї війни на цвинтарях з'явилося багато свіжих могил з фотографіями юних облич. Останки загиблих воїнів привозили в оцинкованих гробах. І не було у батьків упевненості в тому, ховають вони свого сина чи когось іншого… І ще довго ятритимуть душу запитання без відповіді.

Костреба Георгій Ілліч народився 29 березня 1969 року у с. Михальча Сторожинецького району Чернівецької області. Батьки — Костреба Ілля Іванович та Зінаїда Петрівна, виховуючи сина, мріяли про те, що він стане опорою їм, справжнім помічником.

Служба Георгія Ілліча в Афганістані проходила у м .Кабулі — столиця країни (дод.№ 10). Кабулові надавалось велике військово-стратегічне значення, тому військові частини, які захищали важливі об'єкти у місті, були під особливим контролем командування.

Костреба Георгій Ілліч за виконання інтернаціонального обов'язку за мужність і військову доблесть у 1987 році був нагороджений грамотою Президії Верховної Ради СРСР та медаллю «Воину-интернационалисту от благодарного афганского народа».

Георгій Ілліч служив у Кабулі один рік, але батькам не повідомляв про місце проходження служби, бо добре знав, що вони не зможуть спокійно сприймати цей період, який приносив українським матерям цинкові домовини.

Пержан Василь Петрович службу проходив у місті Кабул (1984—1986). Військове звання старшина, посада механік-водій. Інвалід третьої групи.
 — нагороджений ювілейною медаллю «70 лет Вооруженных Сил СССР»;
 — нагороджений медаллю «Воину-интернационалисту от благодарного афганского народа»;
 — нагороджений грамотою Президії Верховної Ради СРСР;
 — нагороджений медаллю за хоробрість;
 — орден Червоної Зірки.

Негруца Володимир Іванович службу проходив у місті Баїрам, (1985—1987). Військове звання рядовий. На посаді стрільця. Інвалід другої групи.
 — нагороджений ювілейною медаллю «70 лет Вооруженных Сил СССР».
 — нагороджений медаллю «Воину-интернационалисту от благодарного афганского народа»
 — нагороджений грамотою Президії Верховної Ради СРСР
 — нагороджений медаллю за хоробрість.

ПриміткиРедагувати

  1. а б Recensământul general al populației României din 1930. Процитовано 2018-10-22.  (рум.)(фр.)

ПосиланняРедагувати