Жидичинський Свято-Миколаївський монастир

(Перенаправлено з Жидичинський монастир)

Свято-Миколаївський Жидичинський монастир - найдревніша твердиня українського православ’я, яка своєю історією сягає ще Х століття. Належить до Волинської єпархії ПЦУ.

Жидичинський Свято-Миколаївський монастир
Church Zhydychin Nicholas Monastery.jpg
Жидичинський Миколаївський монастир

50°48′35″ пн. ш. 25°18′18″ сх. д. / 50.809722° пн. ш. 25.305111° сх. д. / 50.809722; 25.305111Координати: 50°48′35″ пн. ш. 25°18′18″ сх. д. / 50.809722° пн. ш. 25.305111° сх. д. / 50.809722; 25.305111
Тип монастир
Країна

 Україна

Розташування Жидичин
Конфесія Православна церква України
Єпархія Волинської єпархії
Засновано 13 століття
Сайт chernectvo.org
Ідентифікатори й посилання
Жидичинський Свято-Миколаївський монастир. Карта розташування: Україна
Жидичинський Свято-Миколаївський монастир
Жидичинський Свято-Миколаївський монастир (Україна)
Жидичинський Свято-Миколаївський монастир. Карта розташування: Волинська область
Жидичинський Свято-Миколаївський монастир
Жидичинський Свято-Миколаївський монастир (Волинська область)

CMNS: Жидичинський Свято-Миколаївський монастир у Вікісховищі

ІсторіяРедагувати

Древній періодРедагувати

Про те, що монастир у Жидичині існував вже у 975 році знаходимо свідчення в одній із редакцій базиліанських хронік. Згідно документів, настоятель обителі Анект дарує книгу, очевидно Євангеліє, церкві в Жидичині. Існування на Волині православного монастиря ще до офіційного Хрещення Русі, пояснюється діяльністю на цих теренах Моравської єпархії. Керували нею знані просвітителі слов’ян Кирило і Мефодій. Межі єпархії проходили по руслу річки Стир на якій, власне, і розташований Жидичинський монастир.

Перша літописна згадка, православний періодРедагувати

Першою письмовою літописною згадкою про монастир у Жидичині є запис у Волинсько-Галицькому літописі: «У рік 6735 [1227]… Коли ж сидів Ярослав [Інгварович] у Луцьку, поїхав Данило в Жидичин поклонитися і помолитися святому Миколі. І звав його Ярослав до Луцька, і сказали йому бояри його: „Візьми Луцьк, схопи тут князя їх“. Але він, [], відповів: „Я приходив сюди молитву вчинити святому Миколі і не можу сього вдіяти“. І пішов він у Володимир» (пер. Л. Махновця). Проте, вважається, що ще до виникнення спільножитійного монастиря в Жидичині, поблизу ремісничого поселення Скуделичі, несли послух ченці-самітники[1].

У ХІІІ ст. монастирі несли послух близько 80 ченців, яких через кілька років вирізали татари. Відроджувати святиню лишилися троє монахів. І вже за певний період Жидичинська обитель охоплювала понад 10 сіл і містечок. З ХVІ ст. походить «поминальник луцького й володимирського князя Федора Любартовича» (помер 1431 року), який зберігався в монастирі. У 1429 році в Луцьку відбувся з'їзд правителів європейських держав. Частину його учасників приймав Жидичин. 1496 року на Волинь увірвалися кримські татари на чолі з синами хана Менґлі-Ґерая і спалили монастир, пізніше обитель було відбудовано коштом місцевої шляхти. 4 грудня 1507 року король надав Жидичинський монастир Костянтину Івановичу Острозькому правом «доживоття».[2]

Архімандритом монастиря був Іоан Борзобагатий-Красенський[3] у 1569—1582 роках (отримав посаду від короля Сигізмунда ІІ Августа 26 грудня 1569).[4]

З відома луцького старости, католика Олександра Семашка підстароста Щенсний Ґаленський 18 травня 1591 напав і пограбував Жидичинський монастир, збирав мито від купців, які приїхали на ярмарок.[5]

У XVII ст. Жидичинський монастир за своїми статками й значенням для Київської митрополії вважався другим після Києво-Печерської лаври.

Греко-католицький періодРедагувати

10 травня 1618 року король Речі Посполитої Сигізмунд ІІІ Ваза доручив митрополиту Йосифові Велямину Рутському представити кандидатуру нового намісника обителі після смерті попередника — Гедеона Балабана.[6] Після нього архимандритом в 1619 році був призначений Йосиф Баковецький-Мокосій — колишній секретар короля Сигізмунда ІІІ, який приступив до роботи 18 вересня 1626 року.[7]

У XVII столітті, за часів Петра (Могили), монастир перейшов до греко-католиків, які привнесли у його життя свій устрій. Монастир підпорядкувався чернечому ордену василіан. Намісник монастиря греко-католицький митрополит Яків Суша у 1644 році писав тут книгу «Фенікс»(«Phoenix tertiato redivivus»), де зібрав чудеса біля Холмської чудотворної ікони Божої Матері.

Владика Йосиф (Левицький) розгорнув у Жидичині велике будівництво. Поруч із церквою постав архієрейський палац, будинок семінарії, келії, господарські приміщення, два флігелі, а весь комплекс оточено високим валом. Василіяни розвинули садівництво і городництво, дбали про розвиток освіти, вели хроніки.

Римо-католицький періодРедагувати

Після третього поділу Речі Посполитої у 1795 року російська імператриця Катєрина ІІ обмежила діяльність василіанського чину, у тому числі й монахів Жидичинського монастиря. Царським указом 1826 р. обитель розформували, закрили, а через 3 роки імператор Олександр І передав її будівлі римо-католикам. У 1839 р. монастир остаточно припинив існувати, частину будівель і мурів розібрали, а цеглу перевезли до Ківерців для будівництва залізничного вокзалу.

Монастир у XIX-XX століттіРедагувати

Після ліквідації обителі будівлі знаходилися у напівзруйнованому стані, але 1894 р. опіку над ними узяв архієпископ Житомирський і Волинський Модест. Він вирішив одновити будинок і повернути йому початкове призначення. Так палац постав у новій красі, а через чотири роки в ньому було освячено домовий храм на честь віленських мучеників Антонія, Йоана і Євстафія. Під час Першої світової війни 1914 року в будівлі розміщався штаб 11-го Ізюмського полку. Після війни, коли волинські землі увійшли до складу Польщі, споруда стала сиротинцем — єдиним опікунським закладом на Волині, у якому викладання велось українською мовою. Лише на початку 30-х років ХХ ст. це місце знову зайняли господарі. Православний митрополит Полікарп (Сікорський) організував тут свою резиденцію, так звані архієрейські палати. У 1936 р. під його керівництвом у Жидичині працювала комісія з перекладу Святого Письма.

У часи Другої світової війни тут розміщався притулок для сиріт, який утримували місцеві жителі, а з 1947 року діяла сільська школа. Після того як у 1990-му вона перейшла в нове приміщення, палац митрополитів — пам'ятка архітектури національного значення — знову почав поступово руйнуватися.

Відновлення монастиряРедагувати

На початку ХХІ ст. за відродження обителі взялася Українська православна церква Київського патріархату. Навесні 2003 р. у Свято-Троїцькому соборі з благословення митрополита Якова (Панчука) єпископ Чернігівський і Сумський Михаїл постриг у ченці з ім'ям Марко випускника Волинської духовної семінарії Михайла Левківа (нині — єпископ Кіровоградський і Голованівський ПЦУ), якого через кілька місяців Священний Синод призначив намісником обителі. Коли отець Марк прийшов у ці руїни, тут вже був один насельник на ім'я Костянтин. Він облюбував Жидичинську обитель, створив тут елементарні умови для життя. Для Костянтина цей монастир став останнім притулком. На зорі відродження обителі самітник помер від раку, похований на Київщині.

З 2008 р. намісником Жидичинського монастиря є ігумен Константин (в миру — Марченко Іван Васильович, 1980 р.н.). Сьогодні тут живе близько десятка ченців, є послушники, які випробовують свою готовність до чернечого подвигу. Насельникам доводиться важко працювати. Самі обробляють землю, проводять ремонтні роботи. Фізично відпочивають лише у свята, духовно — ніколи. Монастирський комплекс перебуває під охороною держави як пам'ятка архітектури. Ченцям вдалося відреставрувати приміщення архієрейських палат, облаштувати в них келії, трапезну і домову церкву св. прп. Миколи Святоші. При монастирі діє бібліотека з доступом для мирян, недільна школа "Промінчик", культурологічна світлиця, молодіжне братство "Мирт", хор "Воскресіння", просвітницько-видавничий центр св. прп. Миколи Святоші, князя Луцького, музей історії обителі. Щороку проводяться наукові Жидичинські Миколаївські читання. Запланована побудова соборного храму в ім’я Успіння Пресвятої Богородиці (нижній престол)та Воскресіння Христового (верхній престол).

Почалося відновлення монастирських скитів, які раніше оточували монастир. Відбудовано скит св. Духа з однойменною церквою, жіночий скит Петра і Павла, ведеться відбудова скиту в ім’я ікони Божої Матері «Живоносне Джерело» між селами Жидичин і Липляни.

У лютому 2019 року церковна громада Свято-Миколаївського храму перейшла до Православної церкви України[8][9]. У ніч з 22 на 23 лютого настоятель Свято-Миколаївського храму протоієрей Володимир Гелета відкрив прицільний вогонь з вогнепальної зброї по людях, які охороняли храм. Також тієї ж ночі була спроба підпалу господарських споруд з живим поголів’ям на території монастирської економії, проте пожежу селяни загасили власними силами.[10] Настоятелем релігійної громади Святителя Миколая Чудотворця ПЦУ було призначено архімандрита Константина.

Святині монастиряРедагувати

 
ікона Всецариці Жидичинського монастиря
 
Чудотворна ікона Миколая у Жидичині
 
чудотворна ікона преподобного Агапіта

Найбільшою святинею монастиря є виконаний у XVII ст. список чудотворної ікони св. Миколая, яка зберігалася у Жидичинському монастирі з часів Київської Русі. Саме до неї, як пише Іпатіївський літопис, 1227 року приїздив на поклоніння сам князь Данило Галицький. У монастирі зберігається також часточка мощей Святителя Миколая Мерелікійських, на честь якого освячено головний храм обителі. Щочетверга в монастирі звершується акафіст перед його мощами та чудотворною іконою.

В домовому храм обителі знаходиться чудотворна ікона преподобного Агапіта, лікаря і чудотворця Києво-Печерського з частичкою його мощей. Перед іконою звершуються численні зцілення від різноманітних хвороб.

Жидичинські ченці вже більше 15 років підносять свої молитви перед чудотворною іконою «Всецарииця», оригінал якої зберігається на горі Афон. Господь дарував благодатну силу цьому образу зцілювати ракові захворювання. Люди оковані недугою сподіваються тільки на диво, і з ласки Божої вони його отримують у Жидичині. Свідченням цього є численні дари, які приносять Цариці Небесній люди, що отримали зцілення. Так, щонеділі в Свято-Миколаївському монастирі звершується Акафіст до Всецариці перед її чудотворною іконою.

 
Монастирська усипальниця у Жидичинській обителі

Споконвіку православні християни шанобливо ставилися до своїх померлих предків. Особливе значення для вірян мали поховання ченців, священнослужителів та ієрархів церкви. Подібна усипальниця була і в найдревнішій українській Лаврі – Свято-Миколаївському Жидичинському монастирі і у 2020 році братією обителі її  було віднайдено. В часи «господарювання» радянської влади вона була понівечена і розграбована. Пізніше, представниками Російського православ’я у Жидичині крипту з похованнями забетонували і забули. І лише після того як древній Миколаївський храм повернувся у відання Православної Церкви України, дослідження древньої історії обителі знов стало актуальним, а пошанування святих мощей преподобних, які там знаходяться – просто необхідним.

Скити монастиряРедагувати

 
Сято-Духівський скит с. Жидичин

Скит Святого Духа – місце зародження чернечого життя в Жидичині. Саме пагорб «Святий дух», як його з давніх часів називають місцеві, вважається першим місцем розташування Свято-Миколаївського Жидичинського монастиря. У 2010 році з ініціативи братії розпочалось відродження землі, яка дихає святістю. Сьогодні на скиту – храм Святого Духа, дві каплички і три келії. Братія розводить голубів, які здавна слугують символом Святого Духа. В цьому місці відчуваєш незвичне умиротворення, спокій та тишу. А  прекрасні краєвиди на заплаву річки Стир не залишають байдужими кожного із відвідувачів древньої монастирської обителі.

 
Петро-Павлівський жіночий скит с. Липляни

Петро-Павлівський жіночий скит – розміщений у селі Липляни, що за 3 кілометри від Жидичина. Більше як 300 років ця територія не мала православного храму й за ініціативи братії Жидичинського монастиря тут у 2015 році постав скит.  Село починає свій історичний відлік із 1562 року, свого часу було чеською колонією, поселенням словаків. Особливо шанованим святим тут є Священномученик Мирон. У часи політичних репресій Радянської доби він був засуджений до розстрілу за знайдені в нього святе Євангеліє та хрест. Нині в Липлянський скит приїздять на молитву до Миронівського поклонного хреста, щоб отримати зцілення від різних страхів та невпевненості. При скиту  діє недільна школа, несуть послух черниці, облаштовано сквер. У цьому мальовничому куточку природи можна віднайти душевний спокій та відчути Божу благодать.

 
Скит ікони Божої Матері "Живоносне Джерело"

Скит ікони Божої Матері «Живоносне джерело» – на пагорбі річки Стир між селами Жидичин і Липляни у 2011 році братією було закладено скит на честь ікони Божої Матері «Живоносне джерело». Назва вибрана не випадково, адже поблизу крутого пагорба, на якому знаходиться скит, ченцями було знайдено джерело. З XVI ст. в українських монастирях існує звичай освячувати монастирські джерела, і оспівувати там  Божу Матір. Жидичин не став винятком. Братія взяла його під опіку, облагородила і зараз усі охочі можуть брати з нього кришталево чисту та смачну воду. Спогад великих чудес пов’язаних із іконою Божої Матері «Живоносне джерело» та власне її пошанування відбувається в п'ятницю Світлої седмиці.

Архітектурний комплекс монастиряРедагувати

 
Велика дзвіниця монастиря, пам'ятка архітектури ХVIII ст.
 
Свято-Миколаївська церква Жидичинського монастиря
 
Палац Митрополита XVIII ст.

Архітектурний комплекс монастиря склався на початку XVIII ст. Він включає в себе муровані споруди, які на відміну від дерев’яних, збереглися до нашого часу. Це — церква святителя Миколая та дзвіниця, збудовані 1723 року, а також архієрейські палати, зведені як будівля келій наприкінці XVIII ст.

Церква має форму тринавної базиліки з апсидою та розташованим із заходу входом, прикрашеним сегментованим бароковим фронтоном. На фронтоні дата побудови: «1723 р.» Розписи й внутрішнє оздоблення належать переважно до поч. ХХ ст. (реставрація 1913 р.).

Дзвіниця — надбрамна двоярусна є характерною пам'яткою українського бароко початку XVIII ст. В нижньому ярусі розташована парадна брама монастирського комплексу. У верхньому — власне дзвіниця. Аналогічні споруди можемо бачити у Києво-Печерській лаврі (значно багатше декоровані дзвіниці другої половини XVIII ст. на Дальніх та Ближніх печерах). Значення споруди полягає в тому, що на відміну від, скажімо, дзвіниці Корецького монастиря, дзвіниця в Жидичені не зазнала пізніших перебудов. Поблизу дзвіниці збереглися залишки оборонного валу, що оточував монастир.

ПриміткиРедагувати

  1. Рожко В. Печерні монастирі Волині і Полісся. — Луцьк: Волинська книга, 2008. — С. 78. —  ISBN 978-966-316-213-3.
  2. Zbysław Wojtkowiak. Ostrogski Konstanty Iwanowicz książę (ok. 1460—1530) / Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk: Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1979. — Tom XXIV/3, zeszyt 102. — S. 487—488. (пол.)
  3. Лариса Жеребцова. НАПАД НА ГОСПОДАРСЬКОГО МИТНИКА ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО ІВАНА ЯЦКОВИЧА БОРЗОБАГАТОГО (на основі матеріалів луцької ґродської книги за 1561 р.) // Український історичний збірник, вип. 16, 2013. — С. 409.
  4. Ks. Józefat Skruteń ZSBW. Borzobohaty Kraseński Jan Jonasz // Polski Słownik Biograficzny. — Kraków : Nakładem Polskiej Akademii Umiejętności, Skład Główny w Księgarniach Gebethnera i Wolffa, 1936. — tom II. — S. 367. Reprint: Zakład Narodowy im. Ossolińskich, Kraków 1989, ISBN 8304032910
  5. Janusz Byliński. Siemaszko Aleksander h. własnego (zm. 1597 bądź 1598) // Polski Słownik Biograficzny.— Warszawa — Kraków: PAN, 1996. — Tom XXXVI/4, zeszyt 151. — S. 602. (пол.)
  6. Chodynicki K. Bałaban Gedeon (Hryhory) († ok. 1618) // Polski Słownik Biograficzny. — Kraków : Nakładem Polskiej Akademji Umiejętności, Skład Główny w Księgarniach Gebethnera i Wolffa, 1935. — Т. 1, zeszyt 1. — S. 251. Reprint. Kraków : Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 1989. — ISBN 8304034840. (пол.)
  7. Ks. Józefat Skruteń. Z. S. W. B. Bakowiecki-Mokosiej Józef (†ok. 1655) // Polski Słownik Biograficzny. — Kraków : Nakładem Polskiej Akademji Umiejętności, Skład Główny w Księgarniach Gebethnera i Wolffa, 1935. — Т. 1, zeszyt 1. — Reprint. Kraków : Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 1989. — S. 227. — ISBN 8304034840. (пол.)
  8. Майже одноголосно: селяни у Жидичині підтримують перехід у ПЦУ, – монастир. Перший. 9 лютого 2019. Процитовано 29 квітня 2019. 
  9. Як закон пише: на Волині перша громада офіційно перейшла до ПЦУ. Конкурент. 28 лютого 2019. Процитовано 29 квітня 2019. 
  10. На Волині через перехід громади до ПЦУ сталась стрілянина. Прямий. 23 лютого 2019. Процитовано 29 квітня 2019. 

ДжерелаРедагувати