Вікіпедія

Жевахов Микола Давидович

Князь Микола Давидович Жевахов (Джавахішвілі; 24 грудня 1874 (5 січня 1975), маєток Ліновиця, Пирятинський повіт, Полтавська губернія - 1946[2], Закарпаття) - російський державний, громадський і релігійний діяч правого спрямування. Виконуюючий обов'язки товариша обер-прокурора Святійшого синоду Миколи Раєва (з 15 вересня 1916 року до 28 лютого 1917 року). Брат-близнюк єпископа Йоасафа (Жевахова) (1874-1937).

Жевахов Микола Давидович
Народився 24 грудня 1874 (5 січня 1875)
Линовиця, Линовицька волость, Пирятинський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія
Помер 16 квітня 1945(1945-04-16) (70 років)
Відень, Окупація Австрії союзниками
Країна  Російська імперія
Діяльність письменник, політик, правник, державний службовець
Галузь церковне служінняd[1], політична діяльність[1], соціальна активність[d][1], державна служба[1], Мемуарна літератураd[1] і право[1]
Alma mater Юридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Знання мов російська[1]
Партія Російські збори
Брати, сестри Йосаф Джавахішвілі (єпископ)
Нагороди
Орден Святого Володимира IV ступеня

Біографія ред.

Народився 24 грудня 1874 року (за старим стилем) у сім'ї поміщика Полтавської губернії Давида Жевахова, представника російської гілки грузинського князівського роду Жевахових. Дитинство Миколи Давидовича Жевахова пройшло в родовому маєтку Ліновиця і в Києві, де його мати мала власний будинок на Стрітенській вулиці[3].

Середню освіту здобув у 2-й Київській гімназії та Колегії Павла Галагана.

Ще будучи студентом, в 1897 році, отримав свою першу нагороду - темно-бронзову медаль за праці за першим загальним переписом населення[3].

1898 року, закінчивши юридичний факультет Університету святого Володимира у Києві з дипломом другого ступеня, Микола Давидович вступив на державну службу.

На державній службі ред.

На початку своєї кар'єри він обіймав різні дрібні посади в Київській судовій палаті і в канцелярії Київського генерал-губернатора[3].

У травні 1902 року обійняв посаду земського начальника у Полтавській губернії. У цьому виборі служби виявилася властива інтелігенції на той час ідеалізація простого народу. Сам Жевахов так описує свої погляди: «повільно і поступово, наполегливо і наполегливо перетворювався на моїх очах „народ- богоносець“ на звірячу та жорстоку масу». Проте, з іншого боку, хоча «там були звірі, і їх було більшість; але були й такі, яких ніде не було і ніде не можна було знайти, люди недосяжної моральної чистоти та величі духу». Під час перебування земським начальником вперше спробував себе на полі політичного публіциста: в 1904 року на сторінках консервативного журналу «Громадянин», що видавався князем В. Мещерським, друкувалися його «Листи земського начальника»[3].

Наприкінці квітня 1905 був зарахований для подальшої служби до Державної канцелярії у відділення зводу законів. Жив у Петербурзі[3]. Дослужився до посади помічника статс-секретаря (начальника відділення) та чину статського радника.

З 1906 займався збиранням відомостей про життя єпископа Білгородського Іоасафа (Горленка), далеким родичем якого був, і відіграв значну роль у його прославленні в 1911 році. Підсумком його досліджень стали три томи «Матеріалів для біографії Святителя Йоасафа Горленка, єпископа Білгородського та Обоянського», що були видані у Києві у 1907—1911 роках. Складався товаришем голови Братства святителя Іоасафа.

4 травня 1909 року, будучи переконаним монархістом, він став дійсним членом Російських Зборів[4].

Постановою Імператорського православного палестинського товариства 10 грудня 1910 разом із протоієреєм Іоанном Восторговим був відряджений в Барі (Італія) для вибору земельної ділянки під храм і будинок для паломників з Росії; виїхали до Італії у січні 1911 року та виконали доручення. 12 травня того ж року став членом відкритого Барбарського комітету. У травні 1913 року відряджений у Барі як представник Барградського комітету і 9 травня був присутній під час урочистої закладки храму та будинку.

6 травня 1914 року надано звання камер-юнкера найвищого двору.

15 вересня 1916 року найвищим іменним указом він призначався «що виконує обов'язки посади товариша обер-прокурора Святійшого синоду, з залишенням у придворному званні» камер-юнкера[5]; найвищим наказом від 22 жовтня того ж року йому надавалася утримання з скарбниці, яке раніше вироблялося товаришу обер-прокурора Миколі Зайончковському[6], проти якого були налаштовані Григорій Распутін і митрополит Петроградський Пітирим (Вікнов)[7].

До 6 грудня (тезоіменитство імператора Миколи II) 1916 нагороджений орденом Святого Володимира 4-го ступеня[8].

1 січня 1917 року удостоєний чину дійсного статського радника і наданий званням камергера.

26 лютого 1917 року запропонував першоприсутньому члену Синоду митрополиту Київському Володимиру (Богоявленському) випустити звернення до населення на захист монарха — «доречне, грізне попередження Церкви, яке тягне, у разі неслухняності, церковну кару». Звернення пропонувалося не лише зачитати з церковних амвонів, а й розклеїти містом. Митрополит Володимир відмовився допомогти падаючій монархії, незважаючи на наполегливі прохання Жевахова[9].

Діяльність у період Російської революції та громадянської війни в Росії ред.

З 1 по 5 березня 1917 перебував під арештом за розпорядженням Тимчасового уряду; випущений на волю без пред'явлення звинувачень та звільнений з посади. Незабаром залишив Петроград, проживав у Києві, потім у маєтках брата та сестри.

Після захоплення влади більшовиками, до початку 1920 року, перебував на території, контрольованій Білими арміями або автономними українськими урядами, зокрема жив у П'ятигорську разом з колишнім петроградським митрополитом Питиримом (Окновим), що мав репутацію «розпутінця».

Крім того, Шавельський, з посиланням на митрополита Антонія (Храповицького), стверджував[10], що в січні 1920 року, незадовго до смерті Питирима (Вікнова), з яким він у Катеринодарі жив разом у митрополита Антонія (Храповицького), Жевахов обікрав і втік.

Відповідно до спогадів самого Жевахова,[11] 16 (29) січня 1920 року він на «архієрейському пароплаві» «Іртиш» разом зі священноначалієм РПЦ відплив з Новоросійська через окупований Антантою Константинополь та Салоніки[11] до Королівства сербів, хорватів і словенців, емігрувавши з Росії до Югославії[11].

Діяльність на еміграції ред.

З 9 лютого 1919 по вересень 1920 жив у Сербії, став одним із ініціаторів створення та головою російсько-сербського товариства, відкритого 20 липня 1920 року. У промові за урочистого відкриття Товариства заявив: в умовах, коли юдейство і масонство ведуть відкриту війну на знищення християнства, «будь-яка спроба єднання слов'ян набуває виняткового значення». Висловив надію, що «слов'янська ідея поєднає навколо себе всіх християн для спільної боротьби з ворогами Христа»[4].

У вересні 1920 почав завідувати подвір'ям святителя Миколая в Барі. Завідування подвір'ям супроводжувалося численними конфліктами. У 1920-х Жевахов через італійський суд домігся вигнання духовенства храму. Причиною конфліктів було невизнання Жеваховим будь-якого духовенства, що підпорядковувався митрополиту Євлогію (Георгіївському). Цю церковну юрисдикцію Жевахов вважав агентами світового жидомасонства. Наприкінці 1920-х у храмі з'явився новий священик Сергій Ноаров, ставлення Жевахова до нього було різко негативним, насамперед через розподіл пожертвувань.

З 1926 року розпочався тривалий судовий процес із радянським урядом та представниками Російського Палестинського товариства, в яке було перейменовано Імператорське православне палестинське товаристство та вимагало передачі йому будівлі. До 1936 року процес був програний, проте Жевахов зумів домовитися з владою міста Барі про націоналізацію будівлі (у ньому розмістився дитячий будинок та сирітський притулок, церква залишилася чинною та православною), за що сам отримав велику суму відступних. Оскільки потоку російських паломників у Барі після революції не було, діяльність Жевахова як завідувача подвір'ям сутнісно звелася до присвоєння пожертвувань на храм — жертводавці найчастіше не усвідомлювали, що подвір'я і храм виявилися різними господарюючими суб'єктами, і надсилали пожертвування на подвір'я[12].

За даними історика чорносотенного руху Анатолія Степанова, складався в особистому листуванні з Беніто Муссоліні[13]. Вітав прихід до влади Адольфа Гітлера, а також підтримував його антиєврейську політику.

  У минулому я був частиною російського імператорського уряду, я живу в Італії 22 роки, і, глибоко захоплюючись досягненнями дуче та фашизму, які справді вчинили революційну та творчу революцію на національному та глобальному масштабі, я переконаний, що лише вплив фашизму може стати потужною допомогою в оновленні та в домовленості найкращого майбутнього моєї великої, але багатостраждальної Батьківщини. І я відчуваю свій обов'язок застосовувати свої глибокі знання про Росію, російську еміграцію та свій багаторічний досвід служіння фашистському режиму, і віддавати всього себе в дусі абсолютної особистої незацікавленої служби найвищому визволенню та очищенню, що, нарешті, проводиться в цій війні[14].  


Як показав італійський славіст Чезаре де Мікеліс, саме Жевахову належить випущений в 1938 переклад «Протоколів сіонських мудреців», виданий, найімовірніше, іншим італійським антисемітом Ліно Каппуччо (Тресковським)[15].

У 1938 році Жевахов знаходився у Фінляндії, у Валаамському монастирі.[16] Остання документальна звістка про нього належить до 1942 року, коли він листувався з архімандритом Варсонофієм.[16]

Дата та місце смерті ред.

Дата і місце його смерті були певним часом дискусійним питанням. За відомостями авторів Православної енциклопедії, було встановлено, що останні місяці життя він провів у Закарпатті та помер там у 1946 році. Анатолій Степанов[17] вказував 1947 смерті у Відні в таборі для переміщених осіб; Олег Платонов зазначав 1949 рік.[13]

Погляди ред.

У своїй книзі «Спогади» докладно описав «червоний терор», пояснюючи всі події, що відбуваються в Росії, з антисемітських позицій.

Відкидав Декларацію Митрополита Сергія 1927 року.

Одним із важливих моментів його поглядів є те, що він відкидав Старий Завіт і стверджував, що описаний у ньому Бог Яхве є сатаною[18] Виступав і за «очищення Нового Завіту від домішок Старого».

У спогадах сучасників ред.

У передреволюційному російському суспільстві мав репутацію ставленика Григорія Распутіна та реакціонера.

Його особистості приділено увагу у спогадах протопресвітера Георгія Шавельського[19], який описує князя як людину посередніх здібностей та кар'єриста, який використовував особисті зв'язки з Распутіним[20]. Основне зіткнення між Шавельським і Жеваховим сталося у жовтні 1915 року, коли останній прибув до Ставки з чудотворною Піщанською іконою, яка, за його словами, мала бути пронесеною лінією фронту, щоб Росії була дарована перемога над німцями. Так, за твердженням Жевахова, було бажання Божої Матері, що з'явилася у баченні полковнику О., який згодом утримувався в психіатричній клініці. Шавельський надав Жевахову найхолодніший прийом і постарався позбавитися його якнайшвидше, ікона на фронт не доставлялася і була повернена Жевахову[21]. Хоча Жевахов стверджував, що прибув Ставку за дорученням імператриці, Шавельський залишився у переконанні[22], що це було власною ініціативою Жевахова, який розраховував доповісти про це імператриці і отримати нагороду.

Твори ред.

  1. Назначение школы. СПб. 1906 (2-е издание — СПб., 1998).
  2. Святитель Иоасаф Горленко, Епископ Белгородский и Обоянский (1705—1754): Материалы для биографии, собранные и изданные князем Н. Д. Жеваховым в 3 томах и 5 частях. — Киев, 1907—1911: Т.I. Ч.1: Предки Святителя Иоасафа. 1907; Т.I. Ч.2. Святитель Иоасаф и его сочинения. 1907; Т.I. Ч.3. Жизнь и деятельность Святителя Иоасафа. 1909; Т.II. Ч.1. Письменные донесения от разных мест и лиц в разные времена о чудесных исцелениях, совершаемых в Бозе почивающим Преосвященным Иоасафом Епископом Белгородским. 1908; Т.II. Ч.2. Предания о Святителе Иоасафе. 1908; Т.III. Дополнительный. 1911.
  3. Чудное действие Божия Промысла. — Киев, 1908.
  4. Николай Николаевич Неплюев: Биографический очерк. — СПб., 1909.
  5. Бари: Путевые заметки. — СПб., 1910.
  6. Строители духа жизни в области живописи и архитектуры И. Ижакевич и А. Щусев. — СПб., 1910.
  7. Речи. — М., 1910.
  8. Житие Св. Иоасафа, Чудотворца Белгородского. — СПб. 1910; 2-е изд. — Новый Сад. 1929.
  9. На родине преп. Сергия Радонежского. — М., 1912.
  10. Акты и документы Лубенского Мгарского Спасо-Преображенского монастыря. — Киев, 1913.
  11. Княжна Мария Михайловна Дондукова-Корсакова. — СПб., 1913.
  12. Потребные сведения усердствующим поклониться св. мощам Святителя Николая Мир-Ликийского Чудотворца. — Козельск, 1914.
  13. Пробуждение Святой Руси. — СПб., 1914.
  14. Святитель Иоасаф. — Пг., 1916.
  15. Чудеса Святителя Иоасафа. — Пг. 1916 (2-е издание — СПб. 1998).
  16. Воспоминания Товарища Обер-Прокурора Священного Синода князя Н. Д. Жевахова. Т. 1. Сентябрь 1915 — Март 1917. — Мюнхен: Изд. Ф. Винберга, 1923. [Архівовано 29 вересня 2007 у Wayback Machine.];
  17. ibid Т. 2. Март 1917 — январь 1920. — Новый Сад, Королевство С.Х.С.: Русская типография С. Филонова, 1928. Тир. 400 экз., 457 стр. (2-е издание — М., 1993) [Архівовано 29 вересня 2007 у Wayback Machine.]
  18. Еврейский вопрос. — Нью-Йорк, 1926.
  19. Памяти графа А. Череп-Спиридовича. — Нью-Йорк, 1926.
  20. Изабелл-Флоренс Хапхуд. — Нью-Йорк, 1926.
  21. Светлой памяти шталмейстера Высочайшего Двора Ф. В. Винберга. — Париж, 1928.
  22. Причины гибели России. — Новый Сад, 1929.
  23. Житие святителя Иоасафа Белгородского. — Новый Сад, 1929.
  24. Правда о Распутине. — Бари, 1930 (на итальянском языке).
  25. Беседа преп. Серафима с Мотовиловым (на итальянском языке).
  26. Раб Божий Н. Н. Иваненко. — Новый Сад, 1934.
  27. Корни русской революции. — Кишинев, 1934.
  28. Раб Божий Николай Николаевич Иваненко. — Новый Сад, 1934.
  29. Князь Алексей Александрович Ширинский-Шихматов: Краткий очерк жизни и деятельности. — Новый Сад, 1934.
  30. Сергей Александрович Нилус: Краткий очерк жизни и деятельности. — Новый Сад, 1936.
  31. Il retroscena dei «Protocolli di Sion»: La vita e le opere del loro editore, Sergio Nilus e del loro autore Ascer Chinsberg. — Roma, 1939.

Примітки ред.

  1. ↑ а б в г д е ж Czech National Authority Database
  2. ↑ по данным Православной энциклопедии
  3. ↑ а б в г д МЕЖДУ МИРОМ И МОНАСТЫРЕМ: жизненный путь князя Николая Жевахова. Архів оригіналу за 22 квітня 2019. Процитовано 22 травня 2022.
  4. ↑ а б Князь Николай Давыдович Жевахов › Блог › Фонтанка.ру. Архів оригіналу за 27 вересня 2016. Процитовано 25 вересня 2016.
  5. ↑ «Церковные ведомости, издаваемые при святейшем правительствующем синоде», 24 сентября 1916, № 39, стр. 1 (стр. 343-я годовой пагинации).
  6. ↑ «Церковные ведомости, издаваемые при святейшем правительствующем синоде», 5 ноября 1916, № 45, стр. 1 (397).
  7. ↑ «Православная энциклопедия». Т. XIX, стр. 530.
  8. ↑ «Церковные ведомости, издаваемые при святейшем правительствующем синоде», 10 декабря 1916, № 50, стр. 434.
  9. ↑ Святейший синод российской православной церкви и свержение монархии в 1917 году | Синодальный период (1700 г. — ноябрь 1917 г.) | История Церкви. Архів оригіналу за 14 березня 2022. Процитовано 17 червня 2022.
  10. ↑ Шавельский Г. Воспоминания последнего протопресвитера Русской армии и флота. // III. На верхах. Новые назначения. Польский вопрос [Архівовано 2 жовтня 2010 у Wayback Machine.] (см. после пометки «71», ниже в тексте).
  11. ↑ а б в Воспоминания Товарища Обер-Прокурора Св. Синода князя Н. Д. Жевахова, том 2 [Архівовано 29 вересня 2007 у Wayback Machine.]. Март 1917 — январь 1920. — Новый Сад, Королевство С.Х.С.: Русская типография С. Филонова, 1928.
  12. ↑ Все сведения о подворье в Бари даны по книге: Талалай М.Г. Русская церковная жизнь и храмостроительство в Италии. — СПб. : Издат. дом Коло, 2011. — С. 141—157. — ISBN 978-5-901841-64-8..
  13. ↑ а б Биография на сайте «Хронос».
  14. ↑ Русский фашист князь Николай Жевахов
  15. ↑ De Michelis C. Итальянский ценитель «Протоколов» Лино Каппуччо // К 65-летию С. Ю. Дудакова. История, культура, литература [Архівовано 20 квітня 2019 у Wayback Machine.] / Под ред. В. Московича и С. Шварцбанда. — Иерусалим: Еврейский университет, 2004. — С. 69—76.
  16. ↑ а б «Святая Русь.» Энциклопедия. Москва, 2003.
  17. ↑ Степанов, Анатолий. «Между миром и монастырём.»
  18. ↑ Воспоминания товарища обер-прокурора Св. Синода князя Н. Д. Жевахова. — М., 1993, т. 2, с. 119.
  19. ↑ Шавельский Г. И. Воспоминания последнего протопресвитера Русской армии и Флота. Архів оригіналу за 22 травня 2022. Процитовано 22 травня 2022.
  20. ↑ Шавельский Г. Воспоминания последнего протопресвитера Русской армии и флота. // III. На верхах. Новые назначения. Польский вопрос [Архівовано 2 жовтня 2010 у Wayback Machine.] (см. перед пометкой «71» в тексте): «Из всех прав, которыми этот маленький князек желал воспользоваться для создания быстрой карьеры, несомненным, кажется, было одно: он приходился родственником по боковой линии Св. Иоасафу Белгородскому. Все прочие его права и достоинства подлежали большому сомнению: князек он был захудалый; университетский диплом не совсем гармонировал с его общим развитием; деловитостью он совсем не отличался. Внешний вид князя: несимпатичное лицо, сиплый голос, голова редькой — тоже были не в его пользу. Однако, кн. Жевахов совсем иначе мыслил о своей особе и, как мы видели, при падении Волжина метил попасть из третьестепенных чиновников канцелярии Государственного Совета в обер-прокуроры Св. Синода. А для „верности“ родственник Святителя Иоасафа завязал дружеские отношения с Распутиным и добился внимания Императрицы.»
  21. ↑ Николай Жевахов. Воспоминания товарища обер-прокурора Св. Синода князя Н. Д. Жевахова. // см. Глава XIII и Глава XVI [Архівовано 20 квітня 2022 у Wayback Machine.]
  22. ↑ Цитата: «По получении телеграммы, я немедленно доложил Государю, что по повелению ее величества прибывает Икона. Мой доклад для царя оказался полной новостью, которую он принял с нескрываемым удивлением, сказав мне: „Странно! Ее Величество ни словом не предупредила меня об этом“. Это, действительно, было странным, ибо они переписывались почти ежедневно.» , Воспоминания о Г.Шавельского (на сайте militera.lib.ru), за пометкой «74» (ссылка [Архівовано 2 жовтня 2010 у Wayback Machine.]).

Посилання ред.

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Жевахов_Микола_Давидович&oldid=38255135