Джуліо Мазаріні

французький кардинал, перший міністр Франції у 1643–1661 роках

Джу́ліо Мазарі́ні, (італ. Giulio Raimondo Mazzarino); (фр. Jules Mazarin); 14 липня 1602(16020714)9 березня 1661) — кардинал Римо-Католицької Церкви, головний міністр Франції (16431661). Герцог Ретеля, Маєнни і Невера (1643—1661). Французький дипломат (з 1639) і політичний діяч при дворі французького короля Луї XIV. Представник італійського роду Мазаріні. Народився в Пешині, Італія. Став наступником кардинала Рішельє на посаді голови французького уряду. Керував Францією після Тридцятилітньої війни, реалізовував положення Вестфальського миру. Був меценатом, патроном мистецтв. Започаткував Бібліотеку Мазаріні в Парижі. Помер у Венсенні, Франція. Інші варіанти написання прізвища — Мадзарі́но, Маццарі́но, Мазаре́н.

Джуліо Мазаріні
Cardinal Mazarin by Pierre Mignard (Musée Condé).jpg
Герб
Абат Клюні
1654 — 1661
Конфесія: Римо-Католицька церква
Попередник: Арман де Бурбон
Наступник: Рінальдо д'Есте
Головний міністр Франції
1643 — 1661
Попередник: Кардинал Рішельє
Наступник: Жан-Батист Кольбер
Герцог Неверський
1643 — 1661
Попередник: Карл II Гонзага
Наступник: Філіпп Мачіні
 
Альма-матер: Папський Григоріанський університет і Алькальський університетd
Діяльність: дипломат, політик, клерик, католицький священник, колекціонер мистецтва
Народження: 14 липня 1602(1602-07-14)
Пешина, Італія
Смерть: 9 березня 1661(1661-03-09) (58 років)
Венсенн, Франція
Похований: tomb of Cardinal Mazarind
Династія: Мазаріні
 
Автограф: Undated signature of Cardinal Mazarin.jpg

CMNS: Джуліо Мазаріні у Вікісховищі

БіографіяРедагувати

Народився 14 липня 1602 року в містечку Пешина в області Абруцці (Італія), що на той час належала Неаполітанському королівству. Шляхетський рід Мазаріні служив могутньому князеві Колонні. Молодий Джуліо за рекомендацією князя вступив на службу в папську курію, де проявив себе здібним дипломатом.

1630 року був посланий до Франції, познайомився з Рішельє і фактично став його агентом в Італії. З 1635 року — папський посол у Римі. За протекцією Рішельє став кардиналом 1636 року. Після смерті 1638 року «Сірого кардинала» отця Жозефа Мазаріні стає фактично найближчим співробітником Рішельє. На передсмертне прохання кардинала Рішельє, король Людовик XIII призначив Мазаріні першим міністром і членом королівської ради, що складалася з трьох осіб (1642). 1643 року помер король.

Регентшею проголосили королеву Анну. Всі знали про довголітню ворожнечу між королевою і Рішельє. Двір був упевнений в падінні його прихильника, але він зумів підкорити серце гордої королеви. Принци крові й титулована шляхта зненавиділи «безрідного фаворита». Але перші п'ять років його правління принесли Франції успіхи в зовнішній політиці. Французька армія здобула ряд перемог над іспанцями у Тридцятирічній війні. Мазаріні був одним із творців Вестфальського миру, який завершив війну. Він здійснював економічну політику Рішельє: збільшував централізовану ренту коштом підвищення податків.

Мазаріні і ФрондаРедагувати

1648 року у Франції почалась громадянська війна — Фронда. Проти Мазаріні виступили купці, ремісники, що страждали від податків, і шляхта, яка намагалась відновити колишні феодальні привілеї, знищені Рішельє.

Заворушення втягнули у свою орбіту і селян, які нападали на дворянські маєтки. Улітку 1648 року боротьба між Мазаріні й представниками шляхти, паризьким парламентом, купцями й ремісниками загострилось до краю. У серпні всі вулиці Парижа були перекриті барикадами. Говорили про штурм Лувру. Королева з дітьми та Мазаріні таємно покинули місто і сховались у заміському палаці Рюель. Проте різнорідність інтересів учасників Фронди дозволили кардиналові шляхом певних поступок досягти миру.

Однак мир виявився крихким. Перший принц крові, один з визнаних полководців Луї Конде став на чолі так званої «Фронди принців». Супротивники Мазаріні змагались у створенні проти нього епіграм і памфлетів — так званих «мазарінад».

Арешт Конде викликав загальне обурення, принци і парламент знов об'єдналися. Ухвалою парламенту Мазаріні був вигнаний з країни, він влаштувався в Кельні. Перебуваючи у вигнанні, Мазаріні постійно переписувався з королевою, і незабаром майбутній король Людовик XIV опинився під його впливом. Говорили, що Мазаріні так само керував справами з Кельна, як із Лувру. Він небезуспішно підсилював розбрати між ватажками «фронди принців». 21 жовтня молодий король урочисто в'їхав до Парижа, ця подія вважається кінцем Фронди.

1653 року Мазаріні повернувся до Парижа й до самої смерті посідав посаду першого міністра.

Мазаріні та оцінки сучасниківРедагувати

 
Кардинал Мазаріні на смертному ложі. Художник А. Е. Фрагонар.

Мазаріні — герой багатьох мемуарів сучасників. Він зазвичай зображується хитрим і цинічним, але водночас талановитим.

Франсуа де Ларошфуко писав про нього: «Розум його був обширний і працелюбний, сповнений підступності, характер гнучкий». Людовик XIV, один із найбільш властолюбних монархів в історії, за життя Мазаріні був номінальним королем, хоча досяг повноліття. Мазаріні був відомий як бібліофіл. Його зібрання книг започаткувало створення національної бібліотеки. Саме він запросив до Парижа оперну трупу з Італії. Іноді проявляв невластиву своєму часу терпимість до антиурядових поглядів, зокрема захоплювався «Листами провінціала» Паскаля.

Перед смертю Мазаріні рекомендував Людовику XIV призначити першим міністром Кольбера.

У культуріРедагувати

КінематографРедагувати

Художня літератураРедагувати

ДжерелаРедагувати

  • Georges Dethan: Mazarin — Un homme de paix à l'âge baroque, 1602—1661. Imprimerie nationale, Paris 1981, ISBN 2-11-080764-4.
  • Georges Dethan: Mazarin et ses amis ; Étude sur la jeunesse du Cardinal d'après ses papiers conservés aux archives du Quai d'Orsay. Suivie d'un Choix de lettres inédites. Berger-Levrault, Paris 1968.
  • Claude Dulong: Mazarin. Perrin, Paris 1999, ISBN 2-262-01285-7.
  • Paul Guth: Mazarin — Frankreichs Aufstieg zur Weltmacht. Societäts-Verlag, Frankfurt/Main 1973, ISBN 3-7973-0245-2.
  • David J. Sturdy: Richelieu and Mazarin — A study in statesmanship. Palgrave Macmillan, Basingstoke 2004, ISBN 0-333-75399-2.

ЛітератураРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. а б Bibliothèque nationale de France Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. а б RKDartists
  3. а б SNAC — 2010.

ПосиланняРедагувати