Вікіпедія

Дві руські народності

стаття Миколи Костомарова

Дві руські народності (рос. дореф. Двѣ русскія народности) — програмна публіцистична[1] стаття Миколи Костомарова 1861 року[2]. Вперше опублікована російською мовою у журналі Основа в № 3 1861 року.

«Дві руські народності»
Перша сторінка статті «Дві руські народності» в № 3 журналу Основа, 1861 рік
АвторМикола Костомаров
Назва мовою оригіналурос. дореф. Двѣ русскія народности
КраїнаРосійська імперія
Моваросійська
Темаросіяни, українці, поляки
Жанрпубліцистика, історія, етнопсихологія
МісцеПетербург
Видано1861
Видано українською1886
Перекладач(і)Олександр Кониський
Сторінок47

У переробленому вигляді включена до першого тому «Історичних монографій» (рос. «Исторических монографій») Костомарова, що вийшов у 1903 році. Була включена до зібрання творів Миколи Костомарова в серії Руська історична бібліотека 1886 року. Видавалась французькою мовою 1916 року, німецькою. Також опублікована за передмовою та редакцією Дмитра Дорошенка 1923 року та іншими виданнями[3].

Стаття обґрунтовує тезу його магістерської дисертації про відмінність українців та росіян. У статті він спростовує думку про існування лише однієї руської народності. Микола Костомаров вказує на декілька народів, що існували в часи Київської Руси[4]. За переконанням Миколи Костомарова, українці та росіяни доповнюють один одного, їхнє зближення є корисним для обох за умови дотримання автономності у відносинах[5].

Наперекір того, що він не применшує роль українців та росіян публікація викликала звинувачення автора в сепаратизмі після польського повстання[6], українофільстві, згодом в москвофільстві та українському націоналізмі[5]. Наперекір того, що вчений стояв на монархічно-лоялістських («федеративних») позиціях за використання в літературі української мови — стаття викликала критику в імперській («великодержавній») публіцистиці. Російський часопис «Русский Вестник»[ru] назвав статтю «позорною»[7].

Дослідники вважають, що робота започаткувала українську етнопсихологію [8], є однією із перших спроб інтерпретації українського національного історичного процесу[9]. Праця є найвідомішою його роботою за кількістю посилань, оскільки думки вченого виходили за межі можливої дискусії. Історична достовірність, послідовність та виваженість висновків Миколи Костомарова зробили статтю «Дві руські народності» як науково-політичну студію з відкритим антиімперським виступом[1].

Стаття стала каталізатором шовіністичної політики Російської імперії в питанні вживання окремої української мови, яка у 1863 році завершилась урядовим рішенням Валуєвського циркуляра[10].

Опис та написання

ред.

Стаття за жанром є програмною публіцистичною[1] статтею та продовженням дискусії про роль українців та їхнє становище в Російській імперії з російськими істориками[2]. Микола Костомаров акцентував на моральних, духовних чинниках у своїй аргументації[11]. У дусі роздвоєння подій, явищ і цілих епох під впливом Фрідріха Вільгельма Шеллінга та протиставлення. Автор розглядає також побутування козацтва[12]. Він пов'язує побутування народу й нації, його феноменологічні риси як певної духовної субстанції з темпоральними характеристиками[13].

Микола Костомаров поєднав романтичний та народницькі підходи в стилі написання для аргументації виокремлення українців. В статті він розглянув три типи політичної організації аристократичного, деспотичного та демократичного штибів, як властиві національним характерам відповідно поляків, росіян та українців[14]. Найбільш аргументованою є частина статті у питанні відмінності росіян та українців[14]. Для нього українці відзначалися однозначно слов'янською приналежністю й європейськими впливами, то росіяни поінтерпретовані як змішаний слов'яно-азіатський характерологічний пласт[15].

На думку історика, існування різних мов на території Російської імперії не є ознакою роз'єднання[6].

Він пише про «одну спільну слов'янську сім'ю», розгалужену і поділену. На думку Миколи Костомарова поділ єдиного слов'янського племені на окремі народи, як читаємо у ній, «губиться в глибокій древності»[16]. Ототожнює визначення «руський» і «слов'янський» як окремо-рівноцінні та загальні, трактуючи їх зміст як нероздільний та взаємодоповнювальний[17]. Також на думку Костомарова термін «руські» та поняття «руський народ» використовують як інструмент насильного приєднання[1].

До українців він вживає винятково термін тодішньої етнографічної дискусії південорус, до росіян — великорос.

Історичні судження нагадують погляд на минуле британського публіциста Томаса Карлайла[11]. Акцентування на своєрідності українського народного типу Микола Костомаров запозичив у Михайла Максимовича[18]. Історик опонував імперському світогляду російсього історика та представника державної (юридичної) школи російської історіографії XIX століття Сергію Соловйову[19].

Зміст

ред.
 
Портрет Миколи Костомарова авторства Микола Ґе 1870 року

Починається стаття з актуалізації проблеми. Микола Костомаров пише, що журнал Основа підіймає одне із найважливіших питань, яке необхідно вирішити. Він стверджує, що руська народність не цілісна, а є також й інша. Припускає, що також можливі й інші. Водночас стверджує що всі вони мають спільне походження[20].

Він каже, що окрім росіян існує інша, яка має отримати рівні громадянські права слова та думки. Ставить запитання для розгляду проблеми: у чому відмінність та схожість цих народностей та аргументацію, що дає право вважати їх іншим народом, але все одно руськими[20].

Зовнішні відмінності між південорусом (українцем) та великоросом (росіянином) можна побачити з етнографічного вбрання, домашнього ужитку, звичаїв, культів, господарства, наріччя, що аргументує відмінність внутрішнього світогляду[21]. Виокремлює географічну різницю у проживанні та асиміляційні впливи[22].

Стверджує, що народна література є «душа народного життя»[23]. У викладі він покликається на минуле розроблення слов'янських племен[24]. Пояснює, що назва Русь перейшла до іноземців з Києва та південної Русі, яка є нинішньою Україною[25]. Описує, що в XIV столітті існував східнослов'янський світ Новгорода, Московії, Литви та Русі[26].

Вказує на знищення Новгорода Московією в XVI та XVII столітті. Костомаров зауважує, що суздалець, москвич та смолянин були руськими за ознаками влади, походження та вірі та за князівським ярликом[26]. Киянин, волинець та червонорус були руськими за місцевістю та особливістю народного побуту, звичаями[26].

Зазначає, що поєднання території Московського царства придало загальні форми та місцеві традиційні ознаки. Тим самим вони запозичили назву руський[27]. Микола Костомаров пише, що «у південноруського народу неначе вкрали його назву»[28]. За його думкою Україна, Малоросія, Гетьманщина це нові назви XVII століття, які є архаїзмами. Назва південорусів є новою вигаданою книжковою формою[28].

З назв, які прийняв в окремішності іншого народу великорос вживає несмішливу форму — хохол. Під ним великороси розуміють окремий народ, який говорить наріччям та мають окрему поведінку й ставлення для господарства[29].

З короткого історичного огляду різниці, що виникла в далекі від нас часи між двома руськими народностями, можна зробити висновок, що українці вирізняються перевагою особистої свободи, а росіяни перевагою общинності. Згідно з корінним розумінням перших, зв'язок людей засновується на взаємній згоді й може розпадатися за умови незгоди, другі ж намагалися встановити необхідність та нерозривність одного разу встановленого зв'язку, й саму причину встановлення пояснити Божою волею, а отже, відгородити його від людської критики.
— Микола Костомаров[30]

Автор не погоджується, що можна назвати народ постановою, і наводить приклади Катерини II, яка своїм указом дала московитянам назву руські та заборонила вживати слово московитян[29]. Далі описує етногенез північнослов'янських народів з їхнім минулим[31]. Подається описова частина аргументації про відмінність великоросів та південнорусів з виховання дитинства[32], правову та владну оцінку[33], питання деспотії[34]. Описує історію козаччини[35], монгольської влади, московських царства та їхнє ставлення до влади[36]. Відмінності українців та росіян у церковних питаннях[37], освіти[38]. Стверджує про те, що Київ та люди південної Русі мали значні контакти з іншими народностями у своїх містах на противагу великоросів[39]. Описує толерантність до інших народностей у південнорусів та новгородців, протиставляючи великоруською нетерпимістю[40].

Описує високий матеріалізм великоросів та бажання руйнації всього навколо з південноруською протилежністю мирного співіснування[41]. Порівнює ставлення до жінки та любові у південнорусів та великоросів, вказуючи, що чоловіки великороси не звеличують у піснях своїх партнерок[42]. Високо оцінює народні пісні та любов до поезії південнорусів[42].

Оглядає побут господарств та порівнює казки й легенди[43]. Вказує, що великорос схильний до афектації в літературі у порівнянні з південорусом[44]. Ставить у відмінності ставлення до церкви[45]. Далі описує ментальне відчуття прекрасного та бажання допомогти іншим у двох народностях[46]. Він стверджує, що зазвичай великороси у порівнянні з південорусами роблять добро на матеріальній основі, не думаючи про користь іншій людині[47].

Порівнює ставлення до організації громади у південнорусів та принцип «кожному своє» з протиилежністю організації життя великоросів[30]. Описує характер права на земельну власність, де у великоросів воно вкрає обмежене з ознаками самодержавних принципів організації, південноруси — протилежність[48].

Громада в українському розумінні — це зовсім не те, що мир в російському. Громада є добровільне зібрання людей, хто хоче — бере участь, хто не хоче — виходить з неї, як на Запорожжі: хто хотів — приходив і виходив звідти добровільно. Згідно з народним розумінням, кожен член громади сам собою є незалежною особистістю, самодостатнім власником; обов’язок його стосовно громади полягає лише у сфері тих стосунків, які встановлють зв'язок між її членами для взаємної безпеки та вигоди кожною, годі як у російському розумінні мир є ніби абстрактним виразом загальної волі, що поглинає персональну самобутність кожного.
— Микола Костомаров[48]

Пише про різницю до ставлення кріпосного права. На його думку, великороси як раби чи кріпосні частіше можуть любити свого господаря, тоді як у південнорусів це зустрічається рідко[49]. Автор також описав, що південноруський народ має більше спільних рис з поляками в побуті та характері, аніж з великоросами. Схожість великоросів та південнорусів лише в мові[50].

Вбачає, що південноруси через історичне минуле та свою самобутність мають отримати державну автономію («державне життя»)[50].

Різницю з поляками автор вбачає у тому, що поляки більш аристократичні з неприйняттям інших, а південноруси в формі демократичні. В цьому він вбачає конфлікт в часи Хмельниччини, адже поляк бачив у південнорусі свого підлеглого, а південнорус у полякові пана не може побачити[51].

Завершує статтю словами, що малоруси усвідомлюють важливість зв'язку з великоросами через порядок та організації. Малоруси не будуть зайвими для великоросів, чим допоможуть культурно підняти їхній рівень. З поляками, на думку автора, нічого спільного неможливо робити, а культурний обмін виключний через схожість. На його думку, поляки пропонують лише форму панства, яка на думку Миколи Костомарова лише вбиває південноруську народність[52].

Видання

ред.

Вперше опублікована у журналі «Основа» 1861 року. У зібраннях творів Миколи Костомарова з виправленим варіантом. Українською мовою вперше видано в Тернополі 1886 року в перекладі Олександра Кониського. Окремим виданням вийшло у Львові 1906 року та Лейпцигу 1920 року. У Києві у 1990, 1993, 2012 та 2020 роках. У Харкові 1991 року. Російською мовою в Москві 2018 року[5].

Критика

ред.

Російський юрист та доктор права Олександр Лохвицький у роботі рос. «Губерния, её земские и правительственные учреждения» («Губернія, її земські та урядові установи») розкритикував працю Костомарова, адже йому важко зрозуміти яку саме автор хоче Русь, федеративну чи провінціальну[53]. Позитивно оцінив роботу Олександр Котляревський в бібліографічному огляді рос. «Старина и народность» («Старовина та народність») за 1861 рік. Котляревський визнав історичну важливість спроби Костомарова визначити корінні відмінності великоруської та південноруської народностей. Він побажав авторові підтвердити вказані судження у порівняльному аналізі внутрішнього побуту (мови, релігії, порядків та звичаїв), які, на його думку, недостатньо описані[54]. Російський консервативний публіцист, літературний критик Михайло Катков негативно постався до статті, стверджуючи, що: «Обурливий і безглуздий софізм! Начебто можливі дві руські народності та дві руські мови, начебто можливі дві французькі народності та дві французькі мови!»[55].

Значення

ред.

Історик Михайло Грушевський назвав працю «євангелієм українського сепаратизму». Історик Дмитро Дорошенко висловився про книгу як «євангеліє українського націоналізму». Історик В'ячеслав Заїкин вважав характерологічні особливості росіян та українців в роботі класичними[13]. Прикметні риси українців описані в статті Костомарова стали неодмінним елементом романтичної теологічної філософії й слов'янофільства та ранньої української історіографії[14].

У роботі також вперше проаналізовано українську ментальність. Дослідники української ментальності вважають статтю однією із символів українського відродження другої половини ХІХ століття[8].

Див. також

ред.

Примітки

ред.
  1. ↑ а б в г Гончар (I), 2017, с. 215.
  2. ↑ а б Ясь (III), 1998, с. 130.
  3. ↑ Смолій, Пінчук, Ясь, 2005, с. 117.
  4. ↑ Смолій, Пінчук, Ясь, 2005, с. 117-118.
  5. ↑ а б в Смолій, Пінчук, Ясь, 2005, с. 118.
  6. ↑ а б Гончар (I), 2017, с. 148.
  7. ↑ Гончар, 2017, с. 148.
  8. ↑ а б Поліщук, 2016, с. 29.
  9. ↑ Ясь (III), 1998, с. 132.
  10. ↑ Гончар (I), 2017, с. 140-159.
  11. ↑ а б Ясь, 2006, с. 40.
  12. ↑ Ясь, 2006, с. 43.
  13. ↑ а б Ясь (I), 2014, с. 189.
  14. ↑ а б в Йосипенко, 2011, с. 235.
  15. ↑ Куций, 2015, с. 10.
  16. ↑ Куций, 2015, с. 7.
  17. ↑ Куций, 2015, с. 8.
  18. ↑ Ясь (I), 2014, с. 184.
  19. ↑ Ясь (III), 1998, с. 129.
  20. ↑ а б Костомаровъ, 1861, с. 33.
  21. ↑ Костомаровъ, 1861, с. 33-34.
  22. ↑ Костомаровъ, 1861, с. 34-35.
  23. ↑ Костомаровъ, 1861, с. 36.
  24. ↑ Костомаровъ, 1861, с. 36-38.
  25. ↑ Костомаровъ, 1861, с. 38-39.
  26. ↑ а б в Костомаровъ, 1861, с. 39.
  27. ↑ Костомаровъ, 1861, с. 39-40.
  28. ↑ а б Костомаровъ, 1861, с. 40.
  29. ↑ а б Костомаровъ, 1861, с. 41.
  30. ↑ а б Костомаровъ, 1861, с. 73.
  31. ↑ Костомаровъ, 1861, с. 42-43.
  32. ↑ Костомаровъ, 1861, с. 43.
  33. ↑ Костомаровъ, 1861, с. 44-47.
  34. ↑ Костомаровъ, 1861, с. 47.
  35. ↑ Костомаровъ, 1861, с. 48-50.
  36. ↑ Костомаровъ, 1861, с. 51-55.
  37. ↑ Костомаровъ, 1861, с. 56-60.
  38. ↑ Костомаровъ, 1861, с. 60-61.
  39. ↑ Костомаровъ, 1861, с. 61.
  40. ↑ Костомаровъ, 1861, с. 61-63.
  41. ↑ Костомаровъ, 1861, с. 64.
  42. ↑ а б Костомаровъ, 1861, с. 65.
  43. ↑ Костомаровъ, 1861, с. 65-67.
  44. ↑ Костомаровъ, 1861, с. 68.
  45. ↑ Костомаровъ, 1861, с. 69-70.
  46. ↑ Костомаровъ, 1861, с. 71.
  47. ↑ Костомаровъ, 1861, с. 71-72.
  48. ↑ а б Костомаровъ, 1861, с. 74-75.
  49. ↑ Костомаровъ, 1861, с. 76.
  50. ↑ а б Костомаровъ, 1861, с. 77.
  51. ↑ Костомаровъ, 1861, с. 78-79.
  52. ↑ Костомаровъ, 1861, с. 80.
  53. ↑ Лохвицкій, 1864, с. 4.
  54. ↑ Котляревскій, 1862, с. 3.
  55. ↑ Катков, 2002, с. 144.

Джерела

ред.
Першоджерела
  • Катков М. Н. Имперское слово. — Москва : Москва, 2002. — 512 с. — ISBN 5-89097-040-2. (рос.)
  • Костомаровъ Н. Двѣ русскія народности // Основа. — Петербургъ : Въ типографіи П. А. Кулиша, 1861. — Вип. 3. — С. 33-80. (рос.)
  • Котляревскій А. Старина и народность за 1861-й годъ. — Москва : Въ Университетской Типографіи, 1862. — 99 с. (рос.)
  • Лохвицкій А. Губернія ея земскія и правительственныя учрежденія. — С. Петербург : Изданіе книгопродавца А. Ѳ. Базунова, 1864. — 221 с. (рос.)
Енциклопедії, довідники
  • Йосипенко С. Громада // Європейський словник філософій: Лексикон неперекладностей / Під керівництвом Барбари Кассен. — Київ : Дух і літера, 2011. — Т. 2. — С. 233-239. — ISBN 978-966-378-201-0.
  • Смолій В. А., Пінчук Ю. А., Ясь О. В. «Две русские народности» // Микола Костомаров: Віхи життя і творчості: Енциклопедичний довідник / Вступ. ст. і заг. ред. В. А. Смолія. — Київ : Вища школа, 2005. — С. 117-118. — 5000 прим. — ISBN 966-642-295-6.
Монографії
  • Гончар О. Микола Костомаров: постать історика на тлі епохи. — Київ : Інститут історії України НАН України, 2017. — 274 с. — 300 прим. — ISBN 978-966-02-8222-3.
  • Ясь О. В. Історик і стиль. Визначні постаті українського історіописання у світлі культурних епох (початок ХІХ — 80-ті роки XX ст.) / За ред. В. А. Смолія. — Київ : Інститут історії України НАН України, 2014. — Т. 1. — 587 с. — 300 прим. — ISBN 978-966-02-7133-3.
Наукові статті
  • Гончар О. Покликаний служити Україні (Микола Костомаров) // Краєзнавство. — Київ, 2017. — Вип. 3-4. — С. 211-217.
  • Куций І. П. Образ Слов’янщини як цивілізаційний автостереотип Миколи Костомарова // Вісник Черкаського університету. Серія : Історичні науки. — Черкаси : Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького, 2015. — Вип. 29. — С. 5-12.
  • Поліщук І. О. Політико-правова ментальність українства: концептуально-методологічні дослідження // Вісник НЮУ імені Ярослава Мудрого. Серія: Філософія, філософія права, політологія, соціологія. — Харків : Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, 2016. — Вип. 2(29). — С. 28-36. — DOI:doi.org/10.21564/2075-7190.29.70969.
  • Ясь О. Ідеалістичні та ірраціональні мотиви в науковій творчості Миколи Костомарова // Україна модерна. — Київ-Львів : Критика, 2006. — Вип. 10. — С. 37-57. — ISBN 966-8978-29-3.
  • Ясь О. Оцінка наукової спадщини Миколи Костомарова в українській зарубіжній історіографії (1945-1991) // Історіографічні дослідження в Україні. — Київ : Інститут історії України НАН України, 1998. — Вип. 8. — С. 123-137. — ISBN 966-02-0168-X.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Дві_руські_народності&oldid=41204533