Громадянський опір

Громадянський опір — це політична дія або акція, яка спирається на використання ненасильницького опору цивільними групами для зміни певної влади, сили, політики чи режиму. Громадянський опір діє через заклики до противника, тиск і примус: він може включати систематичні спроби підірвати джерела влади противника, як внутрішні, так і міжнародні. Форми дій можуть включати демонстрації, чатування та петиції, страйки, бойкот, еміграційні рухи та створення паралельних інститутів управління. Мотивації рухів громадянського опору щодо уникнення насильства, як правило, пов'язані з контекстом, включаючи цінності суспільства та досвід війни чи насильства, а не з якимись абсолютними етичними принципами. В історії випадки громадянського опору можна зустріти як проти тиранічних правителів, так і проти демократично обраних урядів. Махатма Ганді першим використав його, щоб звільнити Індію від британського імперіалізму. Феномен громадянського опору часто пов'язують із розвитком демократії.

Історичні приклади

Громадянський опір — давнє і широко поширене явище в історії людства. Кілька праць про громадянський опір застосовують історичний підхід до аналізу теми. Випадки цивільного опору, як успішного, так і невдалого, включають:

• Роль Мохандаса К. Ганді в індійському русі за незалежність у 1917–47
• Роль Мартіна Лютера Кінга в Русі за громадянські права в 1955–68
• Суданська революція проти військового режиму (лідер Ібрагім Абуд) -1958- 1964.
• Аспекти руху за громадянські права в Північній Ірландії в 1967–72
• Набіги на призовні комісії США на знак протесту проти війни у В'єтнамі, 1967—1971
• Суданська революція проти військового режиму (Джаффер Нумайрі) -1969- 1984.
• Революція гвоздик у Португалії 1974–5 років, підтримка військового перевороту 25 квітня 1974 року
• Іранська революція 1977–79 рр. до приходу Хомейні до влади в лютому 1979 р
• Польська Солідарність використовувала громадянський опір для протесту проти контрольованого СРСР уряду, навіть після численних репресій.
• Жовта революція на Філіппінах у 1980-х роках, яка скинула президента Маркоса
• кампанії проти апартеїду в Південній Африці, особливо до 1961 р., та в період 1983–94 рр.
• масова мобілізація проти авторитарного правління в Чилі Піночета, 1983–88
• протести на площі Тяньаньмень у 1989 році в Китаї
• різні рухи, що сприяли революціям 1989 року в Центральній та Східній Європі та розпаду Радянського Союзу в 1991 році
• кампанія проти панування Сербії в Косово, 1990–98 рр., що супроводжувалася війною
• революції в Сербії в 2000 р., Грузії в 2003 р. та Україні в 2004 р., всі вони передбачали успішний опір чинному уряду, який відмовився визнати свою поразку на виборах і намагався сфальсифікувати результати виборів
• Кедрова революція в Лівані в 2005 році після вбивства екс-прем'єр-міністра Рафіка Харірі 14 лютого 2005 року і заклики до виведення сирійських військових з Лівану
• демонстрації, в основному під керівництвом студентів і ченців, під час Шафранової революції в Бірмі в 2007 році
• протести на виборах президента Ірану 2009 року за свідченнями маніпуляцій з виборами на виборах у червні 2009 року

Єгипет, 25 січня 2011 р.: учасники маршу в Каїрі із знаками «OUT» на «День гніву» проти президента Мубарака. 11 лютого він покинув посаду.

• Арабська весна на Близькому Сході та в Північній Африці, що розпочалися в Тунісі в грудні 2010 р., а в 2011 р. призвели до падіння правителів в Тунісі, Єгипті, Лівії та Ємені. У деяких країнах рухи супроводжувалися війною (наприклад, Громадянська війна в Сирії та війна в Ємені) або шляхом повернення до військового правління, як в Єгипті в 2013 році після Єгипетської революції 2011 року
• рух 15-M або <i id="mwVg">Indignados</i>, який включав мирну окупацію площ по всій Іспанії в травні — червні 2011 р. та низку інших форм громадянської непокори з боку багатьох груп, які були створені або зміцнені після окупації майданів. Зокрема, Платформа для людей, які постраждали від іпотеки, або PAH .
• протести в парку Гезі в Туреччині в 2013 році на противагу планам міського розвитку, а також зазіханням уряду на свободу слова та секуляристські традиції Туреччини
• ранні етапи протестів Євромайдану в Україні в 2013–14 рр., які вимагали тіснішої інтеграції з країнами Європейського Союзу та відставки президента Віктора Януковича
• акції протесту в Гонконзі 2014 року, також відомі як «Революція парасольок», проти виборчої реформи 2014–15 в Гонконзі в Спеціальному адміністративному регіоні Гонконгу.
• Жіночі марші в США з січня 2017 року Жіночий марш, щоб протистояти сексистським заявам президента Дональда Трампа.

Численні кампанії, як успішні, так і невдалі, можуть бути включені в цей довгий список. У 1967 році Джин Шарп склав список з 84 випадків. У 2013 році Мацей Бартковський написав довгий список справ за останні 200 років, упорядкований за алфавітом за назвої країни.

Термін «громадянський опір»

Ганді в Південній Африці приблизно в 1906—1909 рр. Згадуючи свої роки там, він згодом написав: "… Я виявив, що навіть громадянська непокора не змогла передати повного сенсу боротьби. Тому я використав термін «громадянський опір».

«Громадянський опір» є одним із відповідних термінів для використання у випадках, коли опір має громадянську якість, що стосується суспільства в цілому; це необов'язково акт непокори, але, натомість передбачає дію суспільства проти узурпаторів; де рішення не використовувати насильницькі методи базується не на загальній філософії ненасилля, а на широкому діапазоні пруденційних, етичних та правових міркувань; і де технічна та комунікаційна інфраструктура сучасного громадянського суспільства забезпечує засіб організації опору. Через такі міркування цей термін використовувався в цьому столітті в багатьох аналізах в академічних журналах.

Які саме переваги має термін «громадянський опір», на відміну від його майже синонімів «ненасильницькі дії» та «ненасильницький опір»? Усі ці терміни мають достоїнства і стосуються здебільшого одних і тих же явищ. Дійсно, на багатьох мовах існує довга історія використання найрізноманітніших термінів для опису цих явищ. Термін «громадянський опір» все частіше вживається з двох основних причин:

1. У ньому наголошується на позитивному (громадянські цілі; широке залучення громадянського суспільства; і цивільна на відміну від нецивільної поведінки), а не негативному (уникнення застосування насильства).
2. Можливо, ефективніше, ніж такі терміни, як «ненасильницький опір», він передає, що уникнення насильства з метою досягнення певної цілі не обов'язково пов'язане із загальною вірою в «ненасилля» за будь-яких обставин, а також з філософією «гандизму», а скоріше виникає з конкретних цінностей та обставин відповідного суспільства.

Ефективність

Нелегко розробити метод доказу стосовно успіху різних методів боротьби. Часто виникають проблеми з ідентифікацією даної кампанії як успішної чи невдалої. У 2008 році Марія Дж. Стефан та Еріка Ченовет підготували широко відому статтю на тему «Чому працює цивільний опір», найбільш ретельний та детальний аналіз (на той час) рівня успішності кампаній ненасильницького громадянського опору порівняно з кампаніями насильницького опору. Ознайомившись із понад 300 випадками обох видів кампаній, з 1900 по 2006 рік, вони дійшли висновку, що «методи ненасильницького опору, швидше за все, будуть більш успішними, ніж насильницькі методи у досягненні стратегічних цілей».

Причини використовувати цивільний опір

Аун Сан Су Чжі, бірманська продемократична лідерка, вітаючи прихильників із штату Баго, Бірма, 14 серпня 2011 року. Вона заявила, що її приваблював ненасильницький громадянський опір не з моральних причин, а «з практичних політичних мотивів». Фото: Htoo Tay Zar

Деякі лідери боротьби закликали використовувати ненасильницькі методи з етичних міркувань, тоді як інші наголошували на практичних міркуваннях. Деякі вказували, що обидва ці фактори мають бути враховані — і що вони часто збігаються.

У своєму розділі «Паломництво до ненасилля» Мартін Лютер Кінг-молодший дав особливо багатогранний виклад різних міркувань, досвіду та впливів, що становили його «інтелектуальну одісею до ненасилля». У 1954 р. це призвело до інтелектуального переконання, що «ненасильницький опір був однією з найпотужніших видів зброї, доступною пригнобленим людям у їхніх пошуках соціальної справедливості».

Часто представники влади кажучи, що громадянський опір є просто фронтом для більш зловісних сил, іноді натякають на планування та направлення з-за кордону, на тісний зв'язок з тероризмом, імперіалізмом, комунізмом тощо. Класичним випадком було звинувачення СРСР у тому, що Празька весна 1968 року та громадянський опір після вторгнення радянських військ у серпні 1968 року були результатом махінацій Заходу. Подібним чином президент Сирії Башар Асад у березні 2011 року звинуватив «ворогів» у використанні «дуже складних інструментів» для підриву стабільності Сирії; і президент Росії Володимир Путін у своїх виступах у 2014 році описав події в Україні як іноземний вплив. Такі звинувачення у зловісній владно-політичній причетності часто висуваються без переконливих доказів.

Майкл Рендл визначив основну складність стратегій, які прагнуть поєднати використання насильницьких та ненасильницьких методів в одній і тій же кампанії: "Очевидною проблемою використання змішаної стратегії в ході реальної боротьби є те, що динаміка військового та громадянського опору на деяких рівнях діаметрально протилежні одне одному ".

Див. також

• Арабська весна
• Бойкот
• Громадянська непокора
• Кольорова революція
• Демонстрація
• Розпад Радянського Союзу
• Ненасильство
• Ненасильницький опір
• Жовта революція
• Рухи опору
• Революції 1989 року (Осінь народів)
• Право на революцію
• Туніська революція
• Єгипетська революція
• Спроба турецького перевороту 2016 року

Література

• Bartkowski, Maciej J. (ed.), Recovering Nonviolent History: Civil Resistance in Liberation Struggles, Lynne Rienner, Boulder, Colorado, 2013. ISBN 978-1-58826-895-2
• Carter, April, Howard Clark and Michael Randle (eds.), A Guide to Civil Resistance: A Bibliography of People Power and Nonviolent Protest [Архівовано 24 листопада 2020 у Wayback Machine.], vol. 1, Green Print/Merlin Press, London, 2013. ISBN 978-1-85425-108-4. See also vol. 2 [Архівовано 24 листопада 2020 у Wayback Machine.], Merlin Press, 2015. ISBN 978-1-85425-113-8
• Chenoweth, Erica and Maria J. Stephan, Why Civil Resistance Works: The Strategic Logic of Nonviolent Conflict [Архівовано 7 березня 2011 у Wayback Machine.], Columbia University Press, New York, 2011. ISBN 978-0-231-15682-0 (hardback). In August 2012 this book won the Woodrow Wilson Foundation Award, given annually by the American Political Science Association for the best book on government, politics, or international affairs published in the US during the previous calendar year.
• Clark, Howard, Civil Resistance in Kosovo [Архівовано 13 червня 2021 у Wayback Machine.], Pluto Press, London, 2000. ISBN 0-7453-1574-7 (hardback).
• Doudouet, Véronique, Civil Resistance and Conflict Transformation: Transitions from Armed to Nonviolent Struggle [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.], Routledge, Abingdon, 2015. ISBN 9781138120143 (paperback).
• Mallat, Chibli, Philosophy of Nonviolence: Revolution, Constitutionalism, and Justice beyond the Middle East [Архівовано 7 лютого 2021 у Wayback Machine.], Oxford University Press, New York, 2015. ISBN 978-0-19-939420-3 (hardback).
• Nepstad, Sharon Erickson, Nonviolent Revolution: Civil Resistance in the Late 20th Century [Архівовано 20 жовтня 2012 у Wayback Machine.], Oxford University Press, New York, 2011. ISBN 978-0-19-977821-8.
• Randle, Michael, Civil Resistance [Архівовано 27 квітня 2019 у Wayback Machine.], Fontana, London, 1994. ISBN 0-586-09291-9.
• Roberts, Adam, Civil Resistance in the East European and Soviet Revolutions [Архівовано 13 грудня 2012 у Wayback Machine.] (PDF available), Albert Einstein Institution, Cambridge, Mass., 1991. ISBN 1-880813-04-1.
• Roberts, Adam and Timothy Garton Ash (eds.), Civil Resistance and Power Politics: The Experience of Non-violent Action from Gandhi to the Present [Архівовано 2 лютого 2021 у Wayback Machine.], Oxford University Press, Oxford, 2009. ISBN 978-0-19-955201-6 (hardback); ISBN 978-0-19-969145-6 (paperback, 2011). US edition [Архівовано 29 червня 2011 у Wayback Machine.]. On Google [Архівовано 20 березня 2017 у Wayback Machine.]. Reviews available at Oxford University Research Project on Civil Resistance and Power Politics.
• Roberts, Adam, Michael J. Willis, Rory McCarthy and Timothy Garton Ash (eds.), Civil Resistance in the Arab Spring: Triumphs and Disasters [Архівовано 2 травня 2021 у Wayback Machine.], Oxford University Press, Oxford, 2016. ISBN 978-0-19-874902-8. US edition [Архівовано 29 квітня 2021 у Wayback Machine.]. Arabic language edition published by All Prints Publishers [Архівовано 17 лютого 2018 у Wayback Machine.], Beirut, 2017. ISBN 978-9953-88-970-2.
• Sharp, Gene, Sharp's Dictionary of Power and Struggle: Language of Civil Resistance in Conflicts [Архівовано 11 жовтня 2017 у Wayback Machine.], Oxford University Press, New York, 2011. ISBN 978-0-19-982989-7 (hardback); ISBN 978-0-19-982988-0 (paperback).
• Zunes, Stephen, Civil Resistance Against Coups: A Comparative and Historical Perspective [Архівовано 6 жовтня 2020 у Wayback Machine.], ICNC Monograph Series, Washington DC, 2017.

Інші роботи, пов'язані з темою

• Ackerman, Peter and Jack DuVall, A Force More Powerful: A Century of Nonviolent Conflict, Palgrave, New York, 2000. ISBN 0-312-24050-3
• Ackerman, Peter and Christopher Kruegler, Strategic Nonviolent Conflict: The Dynamics of People Power in the Twentieth Century, Praeger, Westport, Connecticut, 1994. ISBN 0-275-93916-2
• Carter, April, People Power and Political Change: Key Issues and Concepts, Routledge, London, 2012. ISBN 978-0-415-58049-6
• Chakrabarty, Bidyut, ed., Nonviolence: Challenges and Prospects, Oxford University Press India, New Delhi, 2014. ISBN 9780198090380
• Davies, Thomas Richard, «The failure of strategic nonviolent action in Bahrain, Egypt, Libya and Syria: ‘political ju-jitsu’ in reverse», Global Change, Peace and Security, vol. 26, no. 3 (2014), pp. 299–313. ISSN 1478-1158ISSN 1478-1158 [Архівовано 13 червня 2021 у Wayback Machine.].
• Gee, Tim, Counterpower: Making Change Happen, New Internationalist, Oxford, 2011. ISBN 978-1-78026-032-7
• Howes, Dustin Ells, Freedom Without Violence: Resisting the Western Political Tradition, Oxford University Press, New York, 2016. ISBN 9780199336999
• King, Mary E., A Quiet Revolution: The First Palestinian Intifada and Nonviolent Resistance, Nation Books, New York, 2007. ISBN 1560258020
• Nepstad, Sharon, Nonviolent Struggle: Theories, Strategies, and Dynamics, Oxford University Press, New York, 2015. ISBN 9780199976041
• Pearlman, Wendy, Violence, Nonviolence and the Palestinian National Movement, Cambridge University Press, Cambridge, 2011. ISBN 110700702X
• Roberts, Adam, ed., The Strategy of Civilian Defence: Non-violent Resistance to Aggression, Faber, London, 1967. (Also published as Civilian Resistance as a National Defense, Stackpole Books, Harrisburg, USA, 1968; and, with a new Introduction on «Czechoslovakia and Civilian Defence», as Civilian Resistance as a National Defence, Penguin Books, Harmondsworth, UK, and Baltimore, US, 1969. ISBN 0-14-021080-6
• Schock, Kurt, Unarmed Insurrections: People Power Movements in Nondemocracies [Архівовано 6 жовтня 2020 у Wayback Machine.], University of Minnesota Press, Minneapolis, 2005. ISBN 978-0-8166-4193-2
• Semelin, Jacques, Unarmed Against Hitler: Civilian Resistance in Europe, 1939—1943, Praeger, Westport, Connecticut, 1993. ISBN 0-275-93961-8
• Semelin, Jacques, La Liberté au Bout des Ondes: Du Coup de Prague à la Chute du Mur de Berlin, Nouveau Monde, Paris, 2009. ISBN 978-2-84736-466-8
• Semelin, Jacques, Face au Totalitarisme: La Résistance Civile [Архівовано 7 липня 2011 у Wayback Machine.], André Versaille, Brussels, 2011. ISBN 978-2-87495-127-5
• Sharp, Gene, The Politics of Nonviolent Action, Porter Sargent, Boston, 1973. ISBN 0-87558-068-8
• Sharp, Gene and others, Waging Nonviolent Struggle: 20th Century Practice and 21st Century Potential, Porter Sargent, Boston, 2005. ISBN 978-0-87558-161-3
• Stephan, Maria J. (ed.), Civilian Jihad: Nonviolent Struggle, Democratization, and Governance in the Middle East [Архівовано 14 червня 2021 у Wayback Machine.], Palgrave Macmillan, New York, 2009. ISBN 978-0-230-62141-1
• Vinthagen, Stellan, A Theory of Nonviolent Action: How Civil Resistance Works [Архівовано 21 листопада 2015 у Wayback Machine.], Zed Books, London, 2015. ISBN 9781780325156

Посилання

• Albert Einstein Institution, East Boston, Massachusetts [Архівовано 4 квітня 2006 у Wayback Machine.]
• How to Start a Revolution [Архівовано 23 жовтня 2017 у Wayback Machine.], documentary directed by Ruaridh Arrow
• CivilResistance.info, founded by the late Howard Clark, and run by a team of volunteers [Архівовано 21 липня 2011 у Wayback Machine.]
• International Center for Nonviolent Conflict [Архівовано 28 січня 2021 у Wayback Machine.] (ICNC), Washington DC
• Jack DuVall, «Civil resistance and the language of power» [Архівовано 22 травня 2011 у Wayback Machine.], 19 November 2010 at openDemocracy.net
• Hardy Merriman, The trifecta of civil resistance: unity, planning, discipline [Архівовано 2 січня 2018 у Wayback Machine.], 19 November 2010 at openDemocracy.net
• Oxford University Research Project on Civil Resistance and Power Politics [Архівовано 31 березня 2017 у Wayback Machine.]
• Stellan Vinthagen, People power and the new global ferment [Архівовано 2 січня 2018 у Wayback Machine.], 15 November 2010 at openDemocracy.net
• Waging Nonviolence [Архівовано 29 січня 2021 у Wayback Machine.], an independent non-profit media platform.