Грамофо́нна платівка (грамплатівка, вінілова платівка) — аналоговий звуковий носій даних для відтворення на програвачі вінілових дисків, де звук зберігається в круговому диску у вигляді вигравіруваної спіральної канавки різної ширини, яка відповідає звуковим коливанням. Пересуваючись по канавках, голка тонарма грамофона вібрує, передаючи електричні сигнали, які підсилюються, і знову перетворюються в звукові хвилі. Механічно створена канавка зазвичай починається ближче до периферії і закінчується недалеко від центру диска.

Вінілові платівки можуть бути подряпані або деформовані, якщо зберігаються неправильно, але якщо вони не піддаються впливу високої температури або механічних ушкоджень, — вінілова платівка має потенціал, щоб слугувати протягом багатьох століть.

Під час прослуховування платівки при нерівності диска і його коливанні по висоті при обертанні голка з однієї борозенки може перестрибувати на іншу, утворюючи переходи, а при прослуховуванні старих, заїжджених записів голка може створювати шуми і клацання, причому борозенки пластини поступово зношуються і псується запис. Певним виходом з такої ситуації є лазерні програвачі вінілових пластинок.

З появою у 1980-их роках лазерних компакт-дисків вінілові платівки пішли в тінь. Любителів музики не влаштовують їх великі розміри при недостатній тривалості відтворення, їх крихкість, недовговічність і порівняно невисока якість звуку. Але тонкі цінителі і зараз продовжують вважати, що аналоговому звуку зі старомодних платівок властива особлива теплота, життєвість, що не передається цифровим записом.

Зміст

ВиготовленняРедагувати

Це диск з синтетичних матеріалів, на поверхні якого розміщений спіральний рівчачо́к (доріжка) із записом звуку, що відтворюється за допомогою призначених для цієї мети пристроїв — грамофонів, електропрогравачів тощо. Процес виробництва грамплатівок передбачає створення оригінальних записів на магнітній стрічці, перенесення їх за допомогою рекордера на лакові диски, з яких гальванічним способом виготовляються металеві оригінали матриць для пресування грамплатівок з пластичних мас. Розмовна назва вініл походить від назви матеріалу, який масово використовувався для виробництва платівок — полівінілхлориду.

Види платівокРедагувати

Існують грамофонні платівки: монофонічні (з одним звуковим каналом на доріжці) — звичайні (звук з яких відтворюється з частотою обертання диска 78 об/хв, ширина звукової доріжки — 140 мкм) і довгограючі (45, 33 1/3, 16 об/хв при ширині звукової доріжки 55 мкм); стереофонічні (з двома звуковими каналами на доріжці) — тільки довгограючі. Міжнародними стандартами встановлені такі типи грамплатівок за діаметром: 17,5 см (до 6 хв. звучання однієї сторони пластинки, «сингл»), 25 см (до 18 хв.), 30 см (до 28 хв.).

ІсторіяРедагувати

 
Одна з перших грамофонних платівок серії «Артистотипія»

Прообразом грамплатівки прийнято вважати восковий циліндр — звуконосій фонографа Т. А. Едісона, на якому в грудні 1877 була записана перша у світі фонограма. Проте пріоритет відкриття принципу механічного запису і відтворення звуку належить французькому поетові, музикантові, ученому Ш. Кро (1842—1888), що представив 3 квітня 1877 Французькій академії свою роботу «Процес запису і відтворення явищ, що сприймаються слухом».

У 1888 німецький інженер Е. Берлінер (1851—1929), що працював в США, запропонував використовувати як носій звуку цинковий диск, вкритий тонким шаром воску, і апарат для відтворення звуку з цього диска — грамофон. Диск Берлінера дозволяв знімати з нього металеву копію — матрицю для масового виробництва грамплатівок шляхом штампування спочатку з целулоїду, ебоніту, каучуку, потім шеллачних смол. Перша у світі грамплатівка, зроблена Берлінером, зберігається в Національному музеї США у Вашингтоні

Наприкінці XIX століття у Камдене (США) відкрито першу у світі фабрику грамплатівок, що поклала початок найбільшому концерну грамплатівок «RCA Victor». В кінці XIX століття і на початку XX століття компанії і фірми по виробництву грамплатівок, грамофонів (патефонів) створюються в США — «Columbia», у Франції — «Pathe», у Великій Британії — «His Master's Voice», в Італії — «La voce del Padrone».

 
Грамплатівка з трьома піснями гурту The Beatles, випущена радянською фірмою «Мелодія».

До початку XX століття у світі налічувалися близько 3 тис. найменувань грамплатівок загальним тиражем понад 4 млн екз. (до 1903 випускалися тільки односторонні грамплатівки), головним чином із записами декламаційний-розмовного жанру, маршів, вальсів, пісень і романсів. Дуже незначну частину в репертуарі грамплатівок займала інструментальна музика — через технічну недосконалість запису. У 1903 році з'явилися (вперше в США і Великій Британії) двосторонні диски. У 1907 році в Парижі грамплатівки із записами видатних співаків Ф. Таманьо, Е. Карузо, А. Патті та ін. урочисто були поміщені в оцинковані герметичні футляри для збереження: футляри було вирішено розкрити через 100 років. Грамплатівка отримала широке розповсюдження в багатьох країнах світу. Швидкість обертання диска грамплатівок змінювалася від 90—100 об/хв до 76—80 об/хв, в 1925 прийнятий стандарт — 78 об/хв.

В 1901—1902 була організована фабрика грамплатівок в Ризі, а в 1910 почав роботу Апрелєвський завод грамплатівок під Москвою, який згодом став найбільшим підприємством з виробництва грамплатівок у СРСР.

Новий етап в історії грамплатівок почався наприкінці 20-х — початку 30-х рр., коли були винайдені апарати для електроакустичного запису і відтворення звуку, а також поліхлорвінілова маса для виготовлення грамплатівок, що дозволили значно поліпшити якість звучання грамзаписів. Якісно змінився і репертуар грамплатівок — значне місце в ньому посіли записи класичних творів симфонічної, камерної і оперної музики. В радянській продукції після націоналізації виробництва грамплатівок згідно з декретом РНК 1919 року, чільне місце займали також записи радянських політичних діячів та інша продукція ідеологічного спрямування.

У 1930-х роках платівки виготовляли з однією композицією на одному боці, й часто один концерт одного й того ж виконавця продавали комплектом платівок, часто у картонних коробках, а іноді в коробках, оздоблених шкірою. Зовні ці обгортки дуже нагадували фотоальбоми. Тому й комплекти платівок почали називати record albums (тобто «альбом із записами»).

Звичним і дешевим конвертом платівки був паперовий. Аби підсилити привабливість платівки (і підняти її ціну), зовнішній бік конверту почали художньо розробляти і всіляко оздоблювати. Для платівок, що видавались у Радянському Союзі, були, зокрема, конверти з такими художніми творами:

 
Етикетка пластинки RCA Victor 1956 року, маркування «New Orthophonic» (праворуч від центрального отвору) вказує на частотну корекцію за стандартом RIAA

Наприкінці 40-х рр. (вперше в 1948, США, фірма «Columbia») з'явилися довгограючі грамплатівки (призначені для електроакустичного відтворення за допомогою електропрогравачів, електрофонів, радіол), що дозволило набагато продовжити якісне звучання грамплатівок. В серпні 1952 року компанією RCA Victor були випущені перші серійні пластинки, записані з частотною корекцією (яка використовується і донині) зі значно розширеною смугою записаних частот (50—16 000 Гц), кращим відтворенням тембру звуку, динамічним діапазоном запису (до 50—57 дБ), рівнем шумів. З появою довготривалих грамплатівок, так званих LP (від англ. Long Play) стали скорочуватися тиражі звичайних і наприкінці 60-х рр. їх масовий випуск був припинений.

У 1957—1958 в США і потім в інших країнах почався випуск стереофонічних грамплатівок, таких, що дозволили отримати при відтворенні близьке до натурального об'ємне звучання, а наприкінці 60-х рр. — платівок, з яких можна відтворювати записи як в монофонічному, так і в стереофонічному варіантах.

У 1962 у Франції були випущені перші так звані гнучкі грамплатівки, які стали використовуватися як звукові ілюстрації в різного роду виданнях і зумовили появу «звукових» журналів.

В кінці XX століття випуск грамплатівок істотно скоротився. Вони стали рідкістю, будучи витисненими компакт-дисками і аудіокасетами, проте продовжують випускатися для аудіофілів, колекціонерів і диск-жокеїв (DJ).

Грамплатівки в СРСРРедагувати

Масовий випуск грамплатівок в СРСР почався в 30—40-ві рр. (у 1940 було видано понад 55 млн грамплатівок), з 1952 стали випускатися довготривалі грамплатівки, з 1962 — стереофонічні, з 1964 — гнучкі (з 1965 — звуковий журнал «Кругозір», з 1968 — «Колобок»), з 1969 — стерео-монофонічні. В 1964 році було засновано фірму «Мелодія».

Грамплатівки в УкраїніРедагувати

Вважається, що перші грамплатівки зі співом українською мовою були випущені у 1899 році фірмою «Еміль Берлінер» в Лондоні. Записи зроблені під час гастролей російського хору С. Медвєдєвої. Один запис мав назву «Чорнохмари», вірогідно, це був дует Оксани і Андрія з опери «Запорожець за Дунаєм», інша платівка — пісня «Сонце низенько». На теперішній час ці записи невідомі. У 1900 році «Еміль Берлінер» записав ще сім українських платівок. У Львові у 1904—1905 роках зроблено записи українських пісень у виконанні Г. А. Крушельницької, а у 1909 році — Ф. М. Лопатинської.[1]

У 1908—1909 роках Лесею Українкою була організована етнографічна експедиція по Лівобережжю, до складу якої увійшли Ф. М. Колесса, О. Г. Сластіон та О. І. Бородай. Під час експедиції зроблені записи на фонограф пісень та дум у виконанні народних кобзарів. До 100-річчя Лесі Українки у 1971 році ці записи були відреставровані та випущені у вигляді платівки «Леся Українка з думою і піснею народа», на якій є й голос самої поетеси.[2]

В Києві у 1909—1911 роках працювала студія звукозапису «Інтернаціональ Екстра-Рекорд», серед перших записів якої (липень 1909) був П. І. Цесевич, вірогідно й інші українські виконавці (каталоги студії не зберіглися). Особливо цікаві 11 записів сопрано О. Д. Петляш у фортепіанному супроводі М. В. Лисенка. Три платівки з цієї серії були знайдені та нині знаходяться у фондах будинка-музею М. В. Лисенка, на них записані пісні «Гандзя» — «Лугом іду, коня веду», «Віють вітри» — «Карі очі» та «Ой казала мені мати» — «Не вернувся з походу». У Києві працювала тільки студія, а виготовлялися ці платівки в Берліні.[3]

З 1911 року в Києві працювала фірма грамзапису «Екстрафон», яка вперше на території України почала виготовляти грамплатівки на місці. Першими українськими платівками, виготовленими в Києві були записи хору М. А. Надєждинського з піснями «Гуляв чумак на риночку», «Ой, летіла горлиця», «Ой, ходила дівчина», «Закувала та сива зозуля» та іншими, усього 7 пісень; тенору І. Є. Гриценко — «Сонце низенько», «У гаю, гаю» на слова Т. Г. Шевченка, « Дивлюсь я на небо» та інші, усього 6 пісень; також 6 пісень О. Д. Петляш. Ці записи зроблені були раніше, студією «Інтернаціональ Екстра-Рекорд». У 1912 році «Екстрафоном» випущені 10 українських пісень у виконанні хору Я. А. Шкредковського та Н. Нємчинова, 11 — у виконанні квартету Б. П. Гірняка; у 1914 році, до ювілею Т. Г. Шевченка — платівки з піснями на слова поета у виконанні Цесевича, Гриценка, Карлашова, Петляш та хору Надєждинського. Записані були такі твори, як «Реве та стогне Дніпр широкий…», «І широку долину…», «Якби мені черевички», «Огні горять, музика грає», «Тече вода в синє море», «Минали літа молодії»[3].

В перші роки радянської влади індустрія дореволюційного грамзапису була знищена, а залишки обладнання та сировини були звезені до Москви, де використовувалися головним чином для записів агітаційних промов вождів революції й їхніх соратників. Між тим ще до початку 1930-х радянська влада продовжувала випускати грамплатівки із записами кобзарів, а в середині 1930-х — Державної зразкової капели бандуристів[4].

Цікаві фактиРедагувати

  • В СРСР за нестачі грамплатівок з популярною музикою був налагоджений запис гнучких платівок на доступному матеріалі — рентгенівській плівці. Такі записи отримали назву «на ребрах», оскільки матеріалом часто слугували відпрацьовані рентгенівські знімки[5].
  • Японська фірма "Вестакс" виготовляє для продажу пристрої для домашнього звукозапису на вінілові диски. Звук можна брати від будь-якого джерела (мікрофона, мікшера, магнітофона, програвача, комп'ютера). Запис проводиться сапфіровою голкою на чистому вініловому диску (вартість такого чистого диску складає близько 14 американських доларів).[6] Термін служби голки — 20 годин, а її ціна — 340 доларів при ціні звукозаписуючого пристрою понад 8 тисяч доларів.[6]


ПриміткиРедагувати

  1. А. І. Желєзний, с. 51—53
  2. А. І. Желєзний, с. 105—108
  3. а б Рибаков М. О. Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва. — Київ : Кий, 1997. — С. 304—305. — ISBN 966-7161-15-3.
  4. Мар'яна Зьола. Кобзарське мистецтво в грамзапису // журнал «Вітчизна» № 7-8, 2005
  5. Пластинки "на костях" или "на рёбрах" (рос.)
  6. а б ВИНИЛ ВОЗВРАЩАЕТСЯ? / «НАУКА И ЖИЗНЬ», №7, 2001

ПосиланняРедагувати

ДжерелаРедагувати