Вілкул Олександр Юрійович

український політик

Олекса́ндр Ю́рійович Ві́лкул (нар. 24 травня 1974, Кривий Ріг, Дніпропетровська область, УРСР, СРСР) — український політик, член проросійської партії Опозиційний блок, у минулому — член проросійської Партії регіонів. Керівник партії «Блок Вілкула»[4]. Керівник військової адміністрації Кривого Рогу з 26 лютого 2022 року[5].

Олександр Юрійович Вілкул
Vilkulkr.jpg
Начальник військової адміністрації Кривого Рогу
Нині на посаді
На посаді з 26 лютого 2022
Голова Дніпропетровської облдержадміністрації
18 березня 2010 — 24 грудня 2012
Попередник Віктор Бондар
Наступник Дмитро Колєсніков
Віце-прем'єр-міністр України
24 грудня 2012 — 27 лютого 2014
Президент Віктор Янукович
Прем'єр-міністр Микола Азаров
Наступник Олександр Сич
Народився 24 травня 1974(1974-05-24) (48 років)
Кривий Ріг, Дніпропетровська область, Українська РСР
Відомий як політик
Країна СРСР і Україна
Освіта Криворізький технічний університет (1996)
Alma mater Криворізький технічний університет (1996)
Політична партія Блок Вілкула Українська перспектива
Опозиційний блок
Партія регіонів (2003-2014)
Батько Юрій Вілкул
У шлюбі з Олена Анатоліївна Вілкул
Діти Марія (2008)
Релігія православ'я
Нагороди
Орден «За заслуги» ІІ ступеня
Орден «За заслуги» ІІІ ступеня
Орден «За заслуги» І ступеня
Заслужений працівник промисловості України
Почесна грамота Кабінету Міністрів України
Підпис Вилкул подпись.jpg
vilkul.ua
Олександр Юрійович Вілкул на сайті Верховної Ради
Україна Народний депутат України
V скл.
Партія регіонів, № 59 у списку[1]
фракція ПР[1] 25.05.2006 23.11.2007
VI скл.
Партія регіонів, № 59 у списку[2]
фракція ПР[2] 23.11.2007 16.04.2010
VIII скл.
Опозиційний блок, № 2 у списку[3]
фракція Опозиційний блок[3] 27.11.2014 29.08.2019

Народний депутат України V та VI скликань (Партія регіонів), VIII скликання (Опозиційний блок). Голова Дніпропетровської облдержадміністрації (2010—2012), віцепрем'єр міністр України (2012—2014). Кандидат в президенти на президентських виборах 2019.

Син Юрія Вілкула, в.о. мера Кривого Рогу.

ЖиттєписРедагувати

Народився 24 травня 1974 року в Кривому Розі, Дніпропетровська область. Закінчив місцевий Центрально-міський ліцей і Криворізький технічний університет (1991—1996), отримавши диплом гірничого інженера за фахом «Відкриті гірничі роботи». В цьому ж виші закінчив і аспірантуру.

Кар'єраРедагувати

1991—1996 — як студент Криворізький технічний університет проходив виробничу практику помічником машиніста екскаватора ВАТ «Південний гірничо-збагачувальний комбінат».

1997—1998 — начальник комерційно-фінансового управління, 1998—2001 — заступник генерального директора з комерційно-фінансових питань ВАТ «Південний гірничо-збагачувальний комбінат».

2001—2002 — заступник президента з економіки та зовнішньоекономічних зв'язків ГО «Академія гірничих наук України».

2002—2003 — заступник голови правління з комерційних питань ВАТ «Південний гірничо-збагачувальний комбінат».

З жовтня 2003 — в.о. голови правління, генеральний директор ВАТ «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат».

2004—2006 — генеральний директор ВАТ «Північний гірничо-збагачувальний комбінат»; генеральний директор (за сумісництвом) ВАТ «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» (обидва входять до Метінвест Холдинг, контрольований компанією олігарха Ріната Ахметова СКМ).

З листопада 2005 — голова Криворізької міської організації Партії регіонів.

З 2006 — почесний директор гірничорудного дивізіону ВАТ «Метінвест Холдинг».

2006—2007 — Народний депутат України V скл. від Партії регіонів, № 59 в списку. На час виборів: генеральний директор ВАТ «Північний гірничо-збагачувальний комбінат», член Партії регіонів. Член фракції Партії регіонів (з травня 2006). Заступник голови Комітету з питань промислової i регуляторної політики та підприємництва (з липня 2006).

2007—2010 — Народний депутат України VI скл. від Партії регіонів, № 76 в списку. На час виборів: народний депутат України, член Партії регіонів. Член фракції Партії регіонів (з листопада 2007). Заступник голови Комітету з питань промислової і регуляторної політики та підприємництва (з грудня 2007). Склав депутатські повноваження 16 квітня 2010.

18 березня 2010 — 24 грудня 2012 — голова Дніпропетровської ОДА.

24 грудня 2012 — 28 січня 2014 — віце-прем'єр-міністр України.

З 28 січня 2014 — виконувач обов'язків віце-прем'єр-міністра України.[6]

Нардепутат України VIII скл. з 27 листопада 2014 року від партії «Опозиційний блок» (№ 2). Член Комітету ВРУ з питань європейської інтеграції. Як депутат, принципово відмовлявся виступати українською мовою, завжди спілкуючись виключно російською[7].

Восени 2018 року ГПУ намагалася зняти з Вілкула депутатську недоторканість через звинувачення у махінаціях з землею[8][9].

2019 року планував брати брав участь у виборах президента. Проросійський політик Євген Мураєв зняв свою кандидатуру на користь Вілкула, також політики оголосили про об'єднання проросійських партій «Наші» з «Опозиційним блоком»[10].

КонтроверсійностіРедагувати

Щонайменше до 2012 року підтримував дружні зв'язки з проросійським і пропутінським активістом Олександром Залдостановим («Хірург»), тодішнім керівником байк-клубу «Нічні вовки». Вілкул неодноразово запрошував байкерів до Дніпра[11][12].

Також мав тісні зв'язки з проросійським колаборантом Олегом Царьовим, так званим, «спікером парламенту» «Новоросії». З 2014 року, після початку російсько-української війни, Вілкул не згадує попередніх зв'язків із Царьовим[11][12].

Під час Євромайдану дніпропетровські бізнесмени Геннадій Корбан і Борис Філатов, яким належить торговий центр «Пасаж» у Дніпрі, змушені були виїхати з країни через тиск. Вони прямо звинуватили Вілкула у своєму переслідуванні.[13][14]

 
У Верховній раді, 2015

Активісти Євромайдану звинувачували Вілкула в організації «тітушок» для боротьби з демонстрантами на підтримку Євромайдану в Дніпрі 26 січня 2014 року[15][16][17].

18 січня 2018 року був одним із 36 депутатів, що голосували проти Закону про визнання українського сувернітету над ОРДЛО.[18]

У червні 2018 року детективи НАБУ відкрили справу проти Олександра Вілкула за підозрою в можливому декларуванні недостовірної інформації. У вересні 2018 року генпрокурор Юрій Луценко вніс до Верховної ради України подання на нардепа Олександра Вілкула, втім Рада відмовилася знімати депутатську недоторканність. У жовтні 2018 Луценко заявляв, що Вілкул під час керівництва Дніпропетровською ОДА незаконно передав в оренду кілька земельних ділянок, чим завдав державі збитків на 5 млн грн.[19].

5 вересня 2019 року прокуратура висунула Вілкулу підозру, разом із Дмитром Колєсніковим. Обох оголосили в розшук. 16 вересня, рішенням Жовтневого суду Дніпра, вимога прокуратури про взяття під варту була відхилена, звинувачених відпущено на поруки за заявою нардепа Дмитро Шпенов[20][21].

Напад депутата ПарасюкаРедагувати

 
Квітень 2022 року

22 вересня 2016 року депутат ВРУ Парасюк влаштував бійку з Вілкулом, після чого пошкодив машину останнього. Бійка сталась після ефіру «Вечірнього прайму» в будівлі телеканалу 112.[22] Після етеру Парасюк дочекався під студією свого опонента і завдав удару по голові Вілкулу.

Під час бійки Парасюк отримав кілька ударів у відповідь в обличчя від Вілкула. Депутатів розняла охорона. Пізніше Парасюк пошкодив автомобіль Вілкула, який перебував на парковці телеканалу, і влаштував словесну перепалку з водієм автомобіля.[23][24]

НагородиРедагувати

РодинаРедагувати

  • Дружина Олена Анатоліївна (1978) — домогосподарка
  • Донька Марія.
  • Батько — заступник голови профспілкового комітету Криворізького гірничорудного інституту, сучасного проросійського політика Юрія Вілкула,
  • Мати — домогосподарка, уродженка Краснодарського краю РРФСР.

ПриміткиРедагувати

  1. а б Народний депутат України V скликання Вілкул Олександр Юрійович. ВРУ. Процитовано 18.10.2014. [недоступне посилання]
  2. а б Народний депутат України VI скликання Вілкул Олександр Юрійович. ВРУ. Архів оригіналу за 5 березня 2016. Процитовано 18.10.2014. 
  3. а б Народний депутат України VIII скликання Вілкул Олександр Юрійович. ВРУ. Архів оригіналу за 23 грудня 2019. Процитовано 05.01.2016. 
  4. Блок Вилкула "Украинская перспектива" намерен участвовать в местных выборах в Днепропетровской области. Интерфакс-Украина (рос.). 11 серпня 2020. Архів оригіналу за 27 квітня 2022. Процитовано 27 квітня 2022. 
  5. Олександр Вілкул призначений начальником військової адміністрації Кривого Рогу - розпорядження обласної військової адміністрації | Офіційний вебсайт Криворізької міської ради та її виконавчого комітету. kr.gov.ua (ua). Архів оригіналу за 25 квітня 2022. Процитовано 27 квітня 2022. 
  6. Про відставку Прем'єр-міністра України та Кабінету Міністрів України. Архів оригіналу за 9 грудня 2014. Процитовано 9 грудня 2014. 
  7. Ще один агент Путіна в Україні: докази зв'язків скандального Вілкула з Московою. 24 Канал (укр.). Процитовано 19 червня 2022. 
  8. Комітет Ради визнав законним подання на зняття недоторканності з Вілкула. Слово і Діло (укр.). Процитовано 19 червня 2022. 
  9. Верховна Рада не зняла недоторканність із Вілкула. Радіо Свобода (укр.). Процитовано 19 червня 2022. 
  10. Мураєв і Вілкул об'єднуються: про що домовилися і як це вплине на вибори. BBC News Україна (укр.). Процитовано 19 червня 2022. 
  11. а б 10 фактів з життя Олександра Вілкула. espreso.tv (укр.). Процитовано 19 червня 2022. 
  12. а б Досьє кандидата: Олександр Вілкул з "проросійського крила" – Досьє. www.depo.ua (укр.). Процитовано 19 червня 2022. 
  13. За трансляцію «5 каналу» бізнесменам довелося виїхати з України [Архівовано 17 травня 2022 у Wayback Machine.], Українська правда, перевірено 29 січня, 2014
  14. Утікач Корбан: «Я думаю, влада просто шукає цапів-відбувайлів» [Архівовано 17 травня 2022 у Wayback Machine.], Українська правда, перевірено 31 січня, 2014
  15. В беспорядках в Днепропетровске обвиняют Вилкула / УНІАН, 26.01.2014 | 21:42. Архів оригіналу за 2 вересня 2014. Процитовано 31 липня 2014. 
  16. Вилкул и Удод отдали приказ милиции Днепропетровска разогнать Евромайдан. Десятки активистов ранены / Цензор.нет, 26.01.14 21:57
  17. Вилкул организовывал «титушек» в Днепропетровске? / Обозреватель, 26 января 2014, 21:15. Архів оригіналу за 3 вересня 2014. Процитовано 31 липня 2014. 
  18. Офіційний портал Верховної Ради України. w1.c1.rada.gov.ua. Архів оригіналу за 21 січня 2018. Процитовано 21 січня 2018. 
  19. Вілкул: свіжі рейтинги на виборах президента України 2019. РБК-Україна (рос.). Архів оригіналу за 2 березня 2019. Процитовано 1 березня 2019. 
  20. Вілкула та Колеснікова відпустили на поруки. РБК-Україна (рос.). Архів оригіналу за 21 грудня 2019. Процитовано 17 вересня 2019. 
  21. Вілкула і Дмитра Колєснікова відпустили на поруки. Лівий берег. Процитовано 21 червня 2022. 
  22. Нардепы Парасюк и Вилкул подрались в здании телеканала "112 Украина". 112.ua. 22 вересня 2016. Архів оригіналу за 25 вересня 2016. 
  23. Нардепи Парасюк і Вілкул побилися після ефіру. ukranews.com. Українські новини. 22 вересня 2016. Архів оригіналу за 26 вересня 2016. 
  24. Вілкул про бійку: правда переможе, Парасюків ми не боїмося. ukranews.com. Українські новини. 23 вересня 2016. Архів оригіналу за 26 вересня 2016. 
  25. Вілкул Олександр Юрійович — Біографія, Балотування, Фракції, Політична Агітація | ПолітХаб. www.chesno.org (укр.). Процитовано 19 червня 2022. 

ПосиланняРедагувати