Відкрити головне меню

Вікіпедія:Гумор/Колумб у музиці

Особистість Христофора Колумба та його мореплавного подвигу віддавна привертала до себе увагу митців, зокрема композиторів. Чи не першим звернувся до образу великого відкривача Нового Світу не менш великий від нього Ріхард Вагнер: 1835 року він написав увертюру «Колумб» до драматичного спектаклю у Магдебурзі.

Французький композитор Фелісьен-Сезар Давід (фр. Félicien-César David; 18101876) написав симфонічну поему «Христофор Колумб» у 1847, при чому варто зазначити, що він сам, як і об'єкт його твору, був завзятим мандрівником: подорожував у 1830-ті роки країнами Близького та Середнього Сходу, пропагуючи ідеї утопічного соціалізму (бо був палким прихильником Сен-Сімона) — напевно, пропагував арабським емірам та шейхам, яким, можна припустити, дуже імпонувала ідея усуспільнення жінок. Зрештою, в цьому він не мав великого успіху (араби ще понад століття не мали й думки будувати соціалізм), натомість вивіз із тих екзотичних країв багато записів фольклорних мелодій, завдяки використанню яких у власній подальшій творчості, став засновником так званого орієнтального напрямку у французькій музиці.

Мексиканський композитор Хуліан Каррільйо (ісп. Julián Carrillo; 1875–1965) не відзначався такими досягненнями, проте він мешкав на тому континенті, який Колумб саме й відкрив, а тому 1924 року написав Preludio a Colón, тобто Прелюдію до Колумба — химерний музичний твір для сопрано, флейти, гітари, скрипки, октавіни (це щось середнє між гітарою та лютнею, дуже рідкісне: навіть в іспанській Вікіпедії немає) та арфи.

1929 року в Ленінграді виставлялася опера німецького композитора Ервіна Дресселя «Бідолашний Колумб». Партитуру привіз із Німеччини академік Борис Асаф'єв, але в ній бракувало увертюри. За проханням диригента-постановника Самійла Самосуда нову увертюру написав молодий Дмитро Шостакович. Видатний радянський диригент Геннадій Рождественський, який через багато років розшукав ноти цієї увертюри в архіві, зазначив, що Шостакович і сам був свого роду Колумбом у музиці, бо прокладав нові шляхи, відкривав нові обрії.

Так само, як і Шостаковича, Колумбом у музиці можна вважати й Даріюса Мійо, представника «Шістки». Він широко застосовував політональні прийоми, експериментував з ритмом та тембром, використовував екзотичні джерела для нових музичних ідей (зокрема, американський джаз і бразильський фольклор). Прем'єра його опери «Христофор Колумб» відбулася 5 травня 1930 у Берліні; вона також не була позбавлена новацій: так, використовувався кіноекран, на якому показували краєвиди далеких земель під час тієї сцени, де молодий Колумб читає книгу Марко Поло.

Втім, кіноекран використовувався і в тій самій постановці згаданої опери Дресселя (Ленінградський малий оперний театр, 1929, як і було зазначено).

Російський композитор (але, судячи з прізвища, наш одноплемінник) Сергій Ничипорович Василенко також написав 1933 року оперу «Христофор Колумб», op. 62, на лібретто А. Арго та С. Антономова.

Невідомо, яке відношення мав львівський професор консерваторії Дезидерій Євгенович Задор (19121985) до американського композитора угорського походження Євгена Задора (18941977; власне, Євген — умовне ім'я: в Америці він був Юджін, а в Угорщині — Єньо), але останній, перебравшися до Нового Світу, теж написав оперу «Христофор Колумб». Прем'єра відбулася 1939 року в Нью-Йорку.

Відома також сюїта майстра королівської музики (це такий придворний титул у Великій Британії) сера Артура Блісса «Христофор Колумб» (1949; перероблена зі звукової стрічки до однойменного фільму).

Чеська композиторка Сильвія Бодорова (чеськ. Sylvie Bodorová, 1954) ще не може вважатися за Колумба чи то пак Коломбіну, але її твори виконувалися скрізь по всіх континентах, і навіть в Антарктиці 1997 року звучала її п'єса для гітари «Homage to Columbus», себто «Приношення Колумбові».

Що ж до інших Колумбів у музиці, то їх можна назвати багато — починаючи від тих вже забутих ченців, які ще понад тисячу років тому почали вставляти додаткові ноти до суворо канонічного григоріанського хоралу, створюючи так звані юбіляції, через Ґвідо д'Ареццо, що винайшов систему нотації, Ґійома де Машо, головного представника школи Ars nova, що запровадила багатоголосся у ширший музичний вжиток, багатьох представників фламандської школи, далі Баха, Моцарта, Бетховена і так вже до пізніших часів, до XX століття, коли новації посипалися на меломанів рясним дощем: тут і Шенберґ (атональна, пізніше додекафонічна система), і Габа з Айвзом (чвертьтонова система), Стравінський (поліритмія), звичайно, згаданий вже Шостакович, потім Кейдж (алеаторика), Пендерецький (сонористика), Шнітке (полістилістика)…

Характерно, що різні музикознавці по-різному оцінюють, кого вважати Колумбом, а кого ні. Так, Джеймс Л. МакГард у книжці «Майбутнє модерної музики» зараховує до десяти найбільших досягнень музики XX століття лише твори Клода Дебюссі, Арнольда Шенберґа, Ігоря Стравінського, Антона фон Веберна, Едґара Вареза, Луїджі Ноно, Янніса Ксенакіса, Джона Кейджа, Джачінто Шельзі та Хуліо Естради[1]. Всіх інших (в тому числі й Шостаковича) він не вважає творцями, що зробили справжній переворот у мистецтві: їхня музика, на його думку, попри всю свою геніальність, все ж таки тією чи іншою мірою традиційна. Навіть до сімдесяти вирішальних для модерної аванґардної та експериментальної музики творів, за версією МакГарда, Шостакович не потрапив (хоча потрапила його учениця Галина Уствольська)[2].

Тепер, коли методологію з'ясовано, то таким же чином ім'я Колумба можна прикласти й до діячів у інших видах мистецтва. Сальвадор Далі 1959 року написав велику картину «Відкриття Америки Христофором Колумбом», але його й самого можна зарахувати до Колумбів живопису.

Зрештою, можна й мистецтвом не обмежуватися. Візьмемо науку. Шарль Кулон, фактично тезко Колумба (бо пишеться французькою Coulomb), який відкрив основний закон електростатики і на честь якого названо одиницю вимірювання електричного заряду в системі СІ,— теж Колумб у фізиці. Як і багато інших Колумбів, голубів, голубок і коломбін.

ДжерелаРедагувати