Відкрити головне меню

Алеато́рика (від лат. alea — гральна кість; жереб, випадковість) — композиційна техніка у музиці ХХ століття, яка полягає у неповній фіксації музичного тексту в нотах, а натомість — у свободі реалізації чи навіть акту співтворення в процесі виконання; напрямок сучасної музики, який проголошує випадковість першоджерелом творчості та виконавства. Випадковість вноситься різними засобами — жеребом, шаховими ходами, цифровими комбінаціями, тасуванням нотних аркушів, киданням гральних костей, розбризкуванням кольорових чорнил на нотному аркуші. Алеаторика (абсолютна і тотальна), у якій роль композитора, котрий дає твору назву та своє ім'я, обмежена організацією звукового номера і призводить до розпаду традиційної музичної форми, непідвладного свідомому контролю звукового хаосу. Приклади алеаторики знаходимо у творчості композиторів ХХ століття: П. Булеза, Дж. Кейджа, К. Штокгаузена, В. Лютославського, К. Пендерецького, С. Слонимського, Р. Щедріна, Е. Денісова, С. Губайдуліної та ін.

Як композиторський напрямок, алеаторика виникла як діалектична реакція на тотальний структуралізм, ставши його безпосереднім і логічним продовженням[1].

Назву «алеаторика» вперше використав французький композитор, авангардист П'єр Булез у своїй статті «Алеа», де розглянув проблеми такого виду композиції.

Є декілька видів алеаторики:

- обмежена (фактурна і формотворча)

- необмежена[2].

Обмежена (або контрольована) алеаторика:

·      фактурна — нашарування однорідних або різних інтонаційних формул, які виконуються музикантами одночасно, без особливої координації протягом певного часового відтинку (час звучання вказується в секундах). При чому композитор не виписує нотний текст, а лише дає власні ремарки щодо виконання (діапазон, регістр мелодичного малюнку, ритм, динаміку тощо), які музикант на власний розсуд обирає в процесі гри.

Приклади фактурно-обмеженої (контрольованої) алеаторики: В.Лютославський «Венеційські ігри» для камерного оркестру, IV частина (1960), «Три поеми Анрі Мішо» (№ 3) для солосів та камерного оркестру (1964), Струнний квартет (1964), «Paroles tissees» для тенора та камерного оркестру (1965), Симфонія № 2 (1967); Р.Щедрін «Фортепіанний концерт № 2» (ІІ частина) (1966), «Геометрії звука» для камерного оркестру (1987); С.Губайдуліна «Ніч в Мемфісі» (V частина) (1968).

·      формотворча — виконавцю пропонуються окремі уривки твору написані композитором, порядок виконання яких обирається в процесі гри. Наприклад, в «Фортепіанній п'єсі ХІ» К.Штокгаузена 19 фрагментів, послідовність яких вільно обирається в процесі виконання, згідно кількох авторських вказівок.

Приклади формотворчої обмеженої (контрольованої) алеаторики: К.Штокгаузен «Фортепіанна п'єса ХІ» (1956),  Я.Ксенкіс «Стратегії» для двох оркестрів (1963),Е. Денісов «Силуети» (ІІ частина) (1969), Б. Мадерна «Серенада для супутника» (1969), П. Булез «Фортепіанна соната № 3».

Необмежена (неконтрольована) алеаторика:

- уся «музична партитура» зводиться до графічних позначок-натяків, які можуть суб'єктивно сприйматися виконавцем. Фактично, композиція твориться в момент виконання, композитор не може передбачити кінцевого результату.

Приклади необмеженої (неконтрольованої) алеаторики: М. Фелдман «Проекти» (1950—1951), Е.Браун — «Грудень 1952» з «Folio» (1952—1953), Дж. Кейдж «Музика для дзвонів № 2-3» (1954), К.Штокгаузен «Цикл» для одного ударника (1959), П.Шеффер «Non-stop» (1960), Р.Гаубеншток-Раматі — серії «Ігри», «Multiple» та ін.

Зміст

Поняття алеаторикиРедагувати

Алеаторика полягає в неточному окресленні звукового образу композиції в партитурі, клавірі, що передбачає при виконанні музичного твору співдію випадкових чинників, впроваджуваних виконавцем. У сучасній музиці алеаторика визначає певну позицію композитора щодо звукового матеріалу та форми твору. Алеаторика може стосуватися різних елементів музики: ритміки, архітектоніки, динаміки, а також звуковисотних співвідношень та інструментування. Кожне виконання такого твору пов'язане з певними змінами, викликаними тим, що загальні його риси означені точно, а деталі формуються щораз по-іншому. Тож один запис алеаторичної композиції приводить до багатьох різних звукових образів. У музичному мистецтві елементи алеаторики використовувалися з давніх часів (відсутність визначеного інструментування твору, в «Мистецтві фуги» Й. С. Баха), але у 20 ст. вони набувають системного значення.

Виникнення і розвитокРедагувати

Елементи випадковості в музикуванні були характерні музиці різних епох і напрямків. Варіативним по своїй суті є музичний фольклор, для якого форми фіксації музичного матеріалу взагалі не властиві. У європейській музиці Середньовіччя і Відродження практикувалася довільна заміна вокальних голосів на інструментальні; цифрованний бас, що дозволяв виконавцеві довільно підбирати розташування акордів; в епоху Просвітництва — незафіксовані в нотному записі каденції соліста в інструментальних концертах.

Основоположником сучасної алеаторної техніки прийнято вважати американського композитора Джона Кейджа. У 1952 році, у фортепіанному концерті «Музика змін» («Music of Changes») він використовує всілякі елементи випадковості і варіантності форми. До нього елементи алеаторики використовув Чарльз Айвз.

Подальший розвиток і розповсюдження цього методу композиції можна побачити в творчості німецького композитора Карлхайнца Штокгаузена. У 1957 році він створює «Фортепіанну п'єсу XI». Тоді ж П. Булез виголосив доповідь «АІеа» про функції регламентованого випадку в музиці. Звичайно цей твір під час концерту виконують кілька разів, в різних варіантах. Графічно партитура виглядає таким чином: на великому нотному плакаті (розмір 53х93 см) видруковані 19 абсолютно не залежних одна від одної нотних груп різної тривалості, які композитор супроводжує коментарями для виконавців. Музикант повинен вибрати будь-який фрагмент і грати його в будь-якому темпі, в будь-якій динаміці і артикуляції, потім настає черга інших фрагментів. Коментарі такі складні та примхливі, що вимагають довгого та уважного вивчення.

З кінця 1950-х років П'єр Булез відмовляється від серіалізму і експериментує в царині обмеженої алеаторики. Показовою є його Третя фортепіанна соната, яка складається з п'яти частин, і допускає ряд різноманітних тлумачень при виконанні.

У 1957 році П'єр Булез пише найважливіший теоретичний трактат про алеаторику в музиці і читає його на курсах композиції в Краніхштайне. У цьому ж році трактат видається під назвою «Алеа» в «Огляді новин Франції» («Alea», «Nouvelle Revur Francaise»), а наступного року в «Дармштадтськом віснику нової музики» («Darmstadter Beitrage zur Neuen Musik»).

 
ZAleatoric Trio

КласифікаціяРедагувати

Контрольована алеаторика. Фрагмент Третьої симфонії Лютославського.

Природу алеаторики, за принципом її організації, прийнято ділити на дві групи.

До першої відноситься так звана абсолютна (вільна), ортодоксальна, нічим не обмежена алеаторика. У цій групі реалізуються екстремістські досліди і задуми, побудовані на використанні чистої випадковості, киданні гральних костей, монет. До цієї ж групи відноситься абсолютно неорганізована інструментальна імпровізація.

Інша група припускає використання керованої та контрольованої алеаторики. Техніку «обмеженої і контрольованої алеаторики» наприкінці 50-х років розробив польський композитор Вітольд Лютославський. Необхідно відрізняти два способи управління — це алеаторика творчого процесу і алеаторика виконавського і репродукційного процесу. В більшості випадків обидва способи комбінуються.

Приклад застосування творчої алеаторики за Дж. Кейджем: на чистий лист нанесено 4 пари 5-лінійних нотоносців так, що між ними є відстань, що дозволяє використовувати 9 верхніх і 6 нижніх додаткових лінійок. Ключ нотоносця визначається довільно (за допомогою підкидання монети). Приблизно по середині, для правої і лівої руки, нанесена лінія для запису звуків, що виникають від ударів по внутрішній і зовнішній стороні резонатора фортепіано і т. д.

 
Lutoslawski Symphony 3

ДжерелаРедагувати

  • Б. Сюта Алеаторика // Українська музична енциклопедія. Т.1. — с.41
  • Юлия Харина. Алеаторика

ЛітератураРедагувати

  • Музична енциклопедія, М., 1973—82
  • Когоутек Ц. Техника композиции в музыке XX века. // М.: Музыка, 1976, — 368 с.
  • Очерєтовська Н. Естетична цілісність в музиці та алеаторика // Муз. критика і сучасність. — К., 1984. — Кн. 2: Павлишин С. Про деякі тенденції розвитку сучасної зарубіжної музики. — К., 19/6;
  • Шнеерсон Г. Сериализм й алеаторика — тождество противоположностей // СМ. — 1971. — № 1;
  • Boulez P. АІеа // Nouvelle revue francaїse. — Parіs, 1957. — N 59;
  • Cage J. Silence. Lecture and writings. — Middletown, Conn., 1961

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Б. Сюта Алеаторика // Українська музична енциклопедія. Т.1. — с.41
  2. Теория современной композиции. Москва: Музыка. 2005. с. 412–430. 

ПосиланняРедагувати