Воро́жка, ворожби́тка, ворожи́ли (чоловік — ворожби́т, ворожи́ль, во́рож, ворожби́тко, також — віду́н) — та/той, хто вгадує майбутнє чи минуле за якимись прикметами, предметами або ворожачи на картах.

Джованні Баттіста П'яццетта, «Ворожка», бл. 1740, Галерея Академії, Венеція
«Циганка-ворожка»
малюнок Тараса Шевченка, 1841

Здавна людей, що знаються на ворожінні, називали ще кудесниками, потворниками, обавниками, наузниками, зілійниками, а пізніше — знахарями та чарівниками.

Ворожки в літературі Редагувати

В українській народній пісні:

«Моя мати ворожбитка мені ворожила: — Не йди, доню, за нелюба, бо будеш тужила».

У Івана Котляревського в «Енеїді»:

«Всі ворожбити, чародії... Кипіли в пеклі всі в смолі».

У Тараса Шевченка в баладі «Тополя»:

«Пішла вночі до ворожки, Щоб поворожити: Чи довго їй на сім світі Без милого жити?».

У Матвія Номиса в антології «Українські приказки, прислів'я і таке інше»:

«У ворожки хліба трошки».

У Михайла Стельмаха в романі «Хліб і сіль»:

«Зілля лежало на столі поруч з хлібом, немов нагадуючи, що воно і є хлібом ворожбитки[1]».

Див. також Редагувати

Примітки Редагувати

  1. Стельмах М. П. Хліб і сіль [Текст] : роман. — К.:Радянський письменник, 1959. — С. 145.

Джерела Редагувати