Вікіпедія

Марченко Валерій Веніамінович

(Перенаправлено з Валерій Марченко)

Вале́рій Ма́рченко (16 вересня 1947 — 7 жовтня 1984) — український дисидент-правозахисник, літературознавець і перекладач[2], жертва радянського режиму.

Марченко Валерій Веніамінович
Валерій Марченко
Народився16 вересня 1947(1947-09-16)
Київ, Українська РСР,
СРСР СРСР
Помер7 жовтня 1984(1984-10-07) (37 років)
Ленінград, Російська РФСР, СРСР СРСР
ПохованняГатне
ГромадянствоСРСР СРСР
Національністьукраїнець
Діяльністьправозахисник, письменник, літературознавець, перекладач, дисидент, літературознавець
Галузьлітература[1], літературознавство[1] і переклад[1]
Відомий завдякидисидент-правозахисник, літературознавець, перекладач
Alma materКНУ імені Тараса Шевченка
Знання мовукраїнська[1]
МатиМарченко Ніна Михайлівна
РодичіМарченко Михайло Іванович
Нагороди
Орден «За мужність» І ступеня
Орден «За мужність» І ступеня
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Марченко.

Життєпис

ред.

Дитинство та юність

ред.

Народився 16 вересня 1947 року в Києві. Онук (по матері) Михайла Івановича Марченка (19 вересня 1902 — 22 січня 1983) — українського історика, автора численних праць з історії України доби середньовіччя, першого радянського ректора Львівського університету. [3]

Від народження отримав прізвище батька — Умрилов. Батьки в подальшому розлучилися. Мати в другому шлюбі носила прізвище Смужаниця. У дорослому віці (25 років) Валерій змінив своє прізвище й узяв прізвище діда (дівоче прізвище матері). [3]

Навчався на філологічному факультеті Київського університету, одночасно вивчав тюркські мови у Бакинському університеті.

З 1970 року — співробітник газети «Літературна Україна». За сумісництвом викладав українську мову та літературу в середній школі у Києві. Протягом 1971—1972 років опублікував ряд перекладів з азербайджанської творів Сулеймана Сані Ахундова, Джаліла Мамедкулізаде.

В період 1968—1973 були написані, але не опубліковані літературознавчі розвідки про Миколу Зерова (рос. «Русское наследие неоклассика»), публіцистичні статті «Київський діалог», «Страшний якийсь тягар» та інші. Друкувався у молодіжних виданнях Азербайджану і Туркменістану.

Арешти і ув'язнення

ред.

25 червня 1973 року заарештований співробітниками КДБ. За вироком Київського обласного суду від 27 грудня 1973 року (відповідно до ст. 62 ч. 1 Кримінального кодексу УРСР «Антирадянська пропаганда та агітація»), засуджений до 6 років позбавлення волі в колонії суворого режиму і 2-х років заслання.

Відбував покарання у пермському таборі для політв'язнів № 35. У таборах познайомився з українськими правозахисниками — Іваном Світличним, Семеном Глузманом та іншими. В ув'язненні написав ряд публіцистичних нарисів, в яких висвітлював умови існування в'язнів у радянських таборах, трагічні події 1940–50-х років у Західній Україні.

Незважаючи на тяжку хворобу нирок, яка привела до інвалідності, Марченко відмовився писати заяву-каяття. Після звільнення жив у Києві. Довго не міг знайти роботу, згодом працював сторожем. Займався перекладами з англійської, писав публіцистичні статті — «Там, у Київських печерах», «Гулак». Активно займався правозахисною діяльністю, розсилав листи-протести із засудженням існуючої тоталітарної системи. Рішуче виступив проти інструкції Міністерства освіти УРСР «Про посилення вивчення російської мови у школах України», яку назвав «найсвіжішим Валуєвським указом».

21 жовтня 1983 року вже важко хворого Валерія Марченка заарештовують вдруге і 13–14 березня 1984 року судять. Справу розглядав Київський міський суд під головуванням заступника голови Київського міського суду Григорія Івановича Зубця [4]. Винним себе В. Марченко не визнав. В останньому слові він сказав, що «вірить у Бога та в добре начало в людях», що «завжди намагався робити людям добро». Він заявив також, що «держава мільйон разів завинила перед громадянами» та що він протестуватиме проти цього до кінця свого життя. В. Марченка визнали особливо небезпечним рецидивістом та засудили до 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання.[5] Етапом був відправлений у пермські табори, де незабаром відмовили нирки. Помер 5 жовтня 1984 року в тюремній лікарні в Ленінграді. Мати Валерія змогла добитися видачі тіла сина. Похований у селі Гатному (Києво-Святошинського району Київської області) в одній могилі з прахом діда Михайла. [3]

Суддю Григорія Зубця, який засудив Марченка та визнав його «особливо небезпечним рецидивістом», 6 жовтня 2017 року Президент України Петро Порошенко нагородив орденом Ярослава Мудрого V ступеня[6].

Творчість

ред.

Автор перекладів з азербайджанської мови, нарисів «Микола Гулак» (1982), «Там, у київських печерах» (1983).

Окремі видання:
  • Марченко В. Антон Олійник. Спогади // Сучасність. — 1982. — Ч. 1–2. — С. 171—177.
  • Марченко В. Давня азербайджанська література в дослідженнях Агатангела Кримського // Радянське літературознавство. — 1971. — № 1. — С. 59–66.
  • Марченко В. Листи до матері з неволі. — К.: Фундація ім. О. Ольжича, 1994.
  • Марченко В. Обличчям на схід. До 100-річчя з дня народження А. Ю. Кримського // Дніпро. — 1971. — № 1. — С. 138—140.
  • Валерій Марченко. Занапащена Кліо // Листи до матері з неволі. — К.: Фундація ім. Олега Ольжича, 1994. — 500 с.

Пам'ять

ред.
 
Меморіальна дошка

У Гамбурзі вийшла в перекладі німецькою мовою книга про життя і творчість Валерія Марченка — «Я не маю ні дому, ні вулиці».

У 2001 році режисер Максим Бернадськи та журналіст Юрій Луканов зфільмували документальний фільм «Хто ви є, містер Джекі?» про листування Валерія Марченка з нідерландською студенткою Джекі Бакс.

 
Пам'ятник Валерію Марченку встановлений у дворі Гатненської сільської ради (2017)

У київській школі № 175, в якій навчався Валерій Марченко, створено музей його імені, присвячений життю і роботам Валерія. [7]

На будинку в Києві, по вулиці Данила Щербаківського, 72 де він жив з квітня 1963 року по жовтень 1983 року, встановлено меморіальну дошку. Коли вулиця Данила Щербаківського мала назву вулиця Щербакова існувала пропозиція перейменувати її на честь дисидента[8].

У місті Буча є вулиця Валерія Марченка.

22 вересня 2011 року середній загальноосвітній школі № 175 Шевченківського району було присвоєне ім'я Валерія Марченка.

12 жовтня 2017 року Київрада перейменувала на його честь площу в місцевості Нивки.

14 жовтня 2017 року, 33 роки після похорону, за присутності земляків і побратимів-політв'язнів, в центрі села Гатне відкрито гранітний памятник Валерію Марченку, роботи скульптора Романа Захарчука. На обеліску з чорного граніту викарбувані слова американського президента Рональда Рейгана: «Його життя назавжди лишиться прикладом для всіх тих, кого глибоко хвилюють права українського народу».[9]

Державні нагороди

ред.
  • Орден «За мужність» I ст. (8 листопада 2006)[10] — за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (посмертно).

Примітки

ред.
  1. ↑ а б в г Чеська національна авторитетна база даних
  2. ↑ Позняк-Хоменко, Наталка (13 жовтня 2017). Повернення Валерія Марченка. https://umoloda.kyiv.ua (українською) . Україна молода. Архів оригіналу за 24 лютого 2019. Процитовано 23 жовтня 2019.
  3. ↑ а б в Володимир Панченко (1 червня 2011). Вільний в ув’язненні (Моральний імператив Валерія Марченка). на сайті Українського тижня. Архів оригіналу за 25 червня 2013. Процитовано 4 червня 2011.
  4. ↑ Віктор Трепак. Нагорода як наруга // «Дзеркало тижня». — № 40 (336) 28 жовтня 2017. — С. 2. Архівовано з джерела 31 березня 2019. Процитовано 29 жовтня 2017.
  5. ↑ Закордонне представництво української гельсінської групи. Вісник репресій в Україні. Редактор-упорядник Надія Світлична. Випуск 3, Березень 1984 року. Нью-йорк (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 4 березня 2016. Процитовано 12 вересня 2009.
  6. ↑ УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №307/2017 — Офіційне інтернет-представництво Президента України. Офіційне інтернет-представництво Президента України (ua) . Архів оригіналу за 12 листопада 2020. Процитовано 13 жовтня 2017.
  7. ↑ Надія Романюк. "Світ тримається на одержимих" // Дзеркало тижня. — 2005. — Т. #21 (549) (4 червня). Архівовано з джерела 14 липня 2015. Процитовано 13 липня 2015.
  8. ↑ В Києві перейменують майже 200 вулиць!. Архів оригіналу за 19 грудня 2010. Процитовано 15 січня 2011.
  9. ↑ Валерій Марченко удостоївся пам'ятника, а його суддя — ордена. Історична правда author =. 17 жовтня 2017. Архів оригіналу за 23 жовтня 2017.
  10. ↑ Указ Президента України № 937/2006 від 8 листопада 2006 року «Про відзначення державними нагородами України засновників та активістів Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод». Архів оригіналу за 29 вересня 2018. Процитовано 18 квітня 2022.

Джерела та література

ред.

Про Валерія Марченка:

  • Валерій Марченко: Творчість і життя / Упорядн. Н. Смужаниця Марченко, Н. Кочан.  — К.: Сфера; Дух і літера, 2001. — 536 с.
  • Валерій і Сандра: Листування Валерія Марченка і Сандри Фапп'яно / Передм. М. Мариновича. — К.: Смолоскип, 2010. — 104 с.
  • Рахманний Р. Сучасні критерії українського патріотизму // Україна атомного віку. Есеї і статті. 1945—1986. — Торонто: Гомін України, 1988. — С. 586—599.
  • Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В. А. Просалової. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2012. — 516 с.

Посилання

ред.
 
Вікіцитати містять висловлювання від або про: Марченко Валерій Веніамінович
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Марченко_Валерій_Веніамінович&oldid=43671416