Відкрити головне меню

Бруківка

тип дорожнього покриття зі штучних елементів
Бруківка з брущатки. Високе Мито, Чехія

Брукі́вка, брук[1][2] (через пол. bruk від сер.-н.-нім. brugge — «міст»)[3], розм. мостова́[4] — міська дорога або вулиця, вимощена камінням. Роботи з вимощування камінням вулиць, доріг називаються брукуванням[5].

ІсторіяРедагувати

У багатих лісом районах (наприклад, у Поліссі) використовувалися колодяні бруки[6]. У стародавньому Новгороді мостові робили з дерев'яних поздовжніх плах, покладених на поперечні. Коли така дорога приходила в непридатність, поверх неї робили новий настил.

У Москві лише центральні вулиці були замощені «колодяною мостовою»[7], які так і називали: «великі мостові вулиці»[7]. Їх робили як з простих колод (обтесаних зверху чи покритих дошками), так і з брусів (на найважливіших царських проїздах). У 1692 році починається заміна дерев'яних мостових на кам'яні, а в 1785 році дерев'яні мостові у містах Російської імперії забороняються[8].

У Києві кам'яна бруківка уперше з'явилася 1842 року на вулицях Московській і Проваллі (Печерськ), Олександрівській (біля Царського саду), Софіївській[9]. Камінь для бруківки доставлявся Дніпром з Мінської губернії[10]. Згідно з переписом 1874 р., у Києві найбільше було забруковано вулиць у Дворцовій і Старокиївській частинах міста.[11] На початку XX ст. Мостовий комітет вирішив укладати бруківки з гранітних кубиків на бетонній основі. Граніт можна було придбати лише за кордоном. 1910 року Міністерство внутрішніх справ дозволило Києву купити у Швеції 1 тис. кв. сажнів гранітних кубиків[12].

У Львові брукування ринкової площі, головних вулиць міста завершили 1452 року, а всіх вулиць до 1487 року. Також у місті були кам'яні широкі тротуари, де могли одночасно пройти 4 людини. На брукування нових вулиць міста 1891 року міська рада призначила 600 000 золотих ринських.

Але при мощенні округлим каменем створюється нежорстке дорожнє покриття, і в 1928 році такий брук визнано анахронізмом[13]. У Московській, Владимирській, Ярославській, Костромській, Нижньогородській і ін. губерніях мало каменю, тому з 1928 року доводилось думати про клінкер, а 5 клінкерних заводів були в Україні й Білорусі[14][15].

ВлаштуванняРедагувати

 
Брукування булижником.

Звичайним матеріалом для бруку був камінь: як круглий необроблений (булижник), так і спеціальні відшліфовані плитки (брущатка), штучний камінь — цегла, клінкер, трилінка.

Порівняно з щебеневим покриттям бруковане має більшу міцність і непроникність, на ньому утворюється менше болота й пилу. У Російській імперії XIX — початку XX частіше за все використовувався звичайний необроблений булижний камінь — з огляду дешевизни. Брук з дуже великого булижнику був надто труським, тому цей матеріал використовувався лише для укріплення відкосів від розмиву. Для проїжджої частини використовували середній і дрібний булижник (17-22 см завдовжки). Для рівномірного розподілу тиску на ґрунт, відводу води й більшої міцності камені укладали на основу з піску, хрящу, щебеню чи бетону. Укладання мало бути якомога щільнішим, для укріплення каміння в наданому положенні використовувався пісок. Матеріал сортувався таким чином, щоб камені найбільшого розміру приходилися на ту частину дороги, що зазнаватиме найбільших навантажень, а дрібний булижник — по боках. При вистиланні бруку булижник уколочували трамбівками, проміжки між каменями защебенювали і знову утрамбовували. Закінчену бруківку засипали зернистим піском чи хрящем, який під дією дощу остаточно заповнював шпари[8]. Внаслідок шкідливих впливів води, низьких температур і зносу булижний брук з часом розладнується. Для збільшення міцності вдавалися до влаштування подвійних бруків: нижній ряд з великих булижників, поверх нього на другій піщаній подушці верхній ряд з середнього і дрібного каміння. У невеликих південнофранцузьких містах верхівки каменів підрівнювали для зручності проїзду. У Німеччині для брукування використовувалися відколоті камені (у Російській імперії такий брук траплявся у Прибалтиці, завдяки чому отримав назву «ризького»)[8].

Бруківку з брущатки укладають на щебеневу чи бетонну основу, шви між плитками засипають піском чи заливають цементним розчином (рідше асфальтом)[8].

ІншеРедагувати

Характерна поверхня деяких ділянок пустель, викликана накопиченням великих уламків гірських порід, отримала назву «пустельна бруківка».

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Бруківка // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
  2. Брук // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
  3. Етимологічний словник української мови : у 7 т. : т. 1 : А — Г / Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР ; укл.: Р. В. Болдирєв та ін ; редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 1982. — 632 с.
  4. Мостовий // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
  5. Брукувати // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
  6. Бревенчатые мостовые // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос.)
  7. а б Детская энциклопедия: для среднего и старшего возраста. Том: 7 Из истории человеческого общества / Гл.редакция: Д. Д. Благой, В. А. Варсанофьева, Б. А. Воронцов-Вельяминов, П. А. Генкель и др.; гл. редактор: А. И. Маркушевич; научн.редакторы: С. Д. Сказкин, М. В. Нечкина, Н. П. Кузин, А. В. Ефимов, А. И. Стражев, А. Г. Бокщанин;, зам. Гл.редактора: П. А. Мичурин. — Изд. Академии педагогических наук РСФСР, Москва 1961, С: 621 (с.:254)
  8. а б в г Мостовая // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос.)
  9. ЦдіаК, ф. 533, оп. 3, спр. 119, с. 1–2.
  10. ЦдіаК, ф. 533, оп. 3, спр. 1062
  11. Перепись 1874. доклад с. в. Завойко в Юго-Западном отделении Географического общества, с. 28
  12. ЦдіаК, ф. 442, оп. 661, спр. 234, арк. 2–7, 27–28, 52
  13. проф. Д.Крынин. Мостовые Москвы // «За рулем» — 1928. — № 5 (с.: 26-28)
  14. проф. Д.Крынин. Типы дорог в СРСР в ближайшем будущем // «За рулем» — 1928. — № 3.(с.: 28-29)
  15. С.Якимов. Дорожное строительство за границей и у нас // «За рулем» — 1928. — № 4. (с.: 15-17)