Богораз Лариса Йосипівна
Лари́са Йо́сипівна Богора́з (8 серпня 1929, Харків, Українська РСР — 6 квітня 2004, Москва, Росія) — українська та російська радянська громадсько-політична діячка, дисидент, правозахисниця. Кандидат філологічних наук (1965).
| Богораз Лариса Йосипівна | |
|---|---|
 | |
| Народилася |
8 серпня 1929[3][4] Харків, УРСР |
| Померла |
6 квітня 2004[1][2][…] (74 роки) Москва, Росія ·інсульт |
| Поховання | Ніколо-Архангельський цвинтар |
| Країна |
 СРСР Росія |
| Діяльність | правозахисниця, мовознавиця |
| Alma mater | ХНУ імені В. Н. Каразіна |
| Науковий ступінь | кандидат філологічних наук |
| Знання мов | російська[1] |
| Заклад | Новосибірський державний університет |
| Батько | Богораз Йосип Аронович |
| У шлюбі з | Марченко Анатолій Тихонович і Даніель Юлій Маркович |
| Діти | Даніель Олександр Юлійович |
| Нагороди | |
Життєпис ред.
Батьки ред.
Батьки Лариси Богораз — партійні та радянські працівники, учасники громадянської війни, члени ВКП(б). У 1936 Ларисиного батька Йосипа Ароновича Богораза заарештували й засудили, звинувативши в «троцькістській діяльності». У 1947 Лариса, всупереч забороні матері, їздила до батька на заслання.
Наукова кар'єра ред.
У 1950 закінчила філологічний факультет Харківського університету. Кілька місяців працювала вчителем української мови та літератури у сільській школі. Того ж 1950 вийшла заміж за Юлія Даніеля та переїхала до Москви. 11 березня 1951 в них народився син Олександр.
До 1961 працювала викладачем російської мови в школах Калузької області, а потім Москви.
У 1961—1964 — аспірант сектору математичної та структурної лінґвістики Інституту російської мови АН СРСР, працювала в галузі фонології.
1964 сім'я Даніелів розпалася — і Лариса із сином виїхала в Новосибірськ. У 1964—1965 жила там в Академмістечку, викладала загальне мовознавство на філологічному відділенні гуманітарного факультету Новосибірського університету.
У 1965 захистила кандидатську дисертацію (1978 за рішенням ВАКу позбавлена вченого ступеня; 1990 ВАК переглянув своє рішення і повернув їй ступінь кандидата філологічних наук).
Участь у дисидентському русі ред.
Богораз знала про «підпільну» літературну роботу свого чоловіка і Андрія Синявського. 1965, після їх арешту, вона, разом із дружиною Синявського Марією Розановою, активно сприяла перелому громадської думки на користь арештованих письменників. Справа Синявського і Даніеля поклала початок систематичній правозахисній активності багато кого з тих, хто взяв у ній участь, зокрема й самої Богораз.
У 1966—1967 Богораз регулярно їздить у мордовські політичні табори на побачення з чоловіком, знайомиться там із родичами інших політичних в'язнів, уводить їх у коло спілкувань московської інтелігенції. Її квартира стає чимось на зразок «пересильного пункту» для родичів політв'язнів з інших міст, що їдуть на побачення в Мордовію, і для самих політв'язнів, які повертаються з таборів після відбуття покарання.
Через її квартиру пройшло багато українських шістдесятників і їхніх родичів. З декількома українськими в'язнями сумління Богораз дружила і регулярно писала їм у табори українською мовою. Особливо близькими були стосунки з Іваном Світличним і Леонідою Світличною. Вони подружилися сім'ями ще в кінці 1950-х, коли Юлій Даніель перекладав вірші українських поетів російською мовою.
Богораз переклала багато документів українського самвидаву російською мовою перед відправленням на Захід. Пізніше вона вивезла з побачення з Анатолієм Марченком інформацію про тайник, у якому були заховані підготовлені Степаном Хмарою, Олесем Шевченком та Віталієм Шевченком номери «Українського вісника». Згодом Богораз поїхала до Львова і передала їх Олені Антонів.
11 січня 1968 р. було розповсюджене створене нею разом з Павлом Литвиновим звернення «До світової громадськості» — протест проти грубих порушень законності підчас суду над Олександром Гінзбурґом та іншими правозахисниками(«процес чотирьох»).[5]
Підпис Богораз стоїть і під багатьма правозахисними текстами 1967—1968 та подальших років.[6]
Незважаючи на заперечення багатьох відомих правозахисників (що зводилися до того, що їй, «лідеру руху», не варто піддавати себе небезпеці арешту), 25 серпня 1968 Богораз узяла участь у «демонстрації сімох» на Красній площі в Москві — на знак протесту проти радянського вторгнення в Чехословаччину. За це її заарештували і засудили на 4 роки заслання. Термін відбувала в Східному Сибіру (Іркутська область, селище Чуна), працювала такелажницею на деревообробному комбінаті.
Повернувшись у 1972 в Москву, не стала брати безпосередню участь у роботі чинних тоді дисидентських громадських асоціацій до 1979—1980, коли вона увійшла до складу Комітету захисту Тетяни Великанової. Проте час від часу виступала з громадськими ініціативами, одна або в співавторстві. Зокрема, підписала звернення проти вислання з СРСР Олександра Солженіцина та з вимогою опублікувати в Радянському Союзі «Архіпелаг ГУЛАГ» та інші матеріали про злочини сталінської епохи. Направила індивідуальний відкритий лист голові КГБ СРСР Ю. В. Андропову, у якому відзначила, що не сподівається на добровільне відкриття КГБ свої архівів, та оголосила, що має намір самостійно збирати історичні дані про сталінські репресії. Це стало одним з імпульсів створення самвидавської історичної збірки «Пам'ять» (1976—1984), у роботі якої брала активну участь.[6]
У 1976 вона опублікувала під псевдонімом «М. Тарусевич» (в співавторстві зі своїм другим чоловіком Анатолієм Марченком) у журналі «Континент» статтю «Третє дано», присвячену проблемам міжнародного відпруження. На початку 1980-х закликала британський уряд поставитися гуманніше до ув'язнених терористів Ірландської Республіканської Армії.[6]
Богораз неодноразово зверталася до уряду СРСР із закликом оголосити загальну політичну амністію. Кампанія за амністію політичних ув'язнених, розпочата нею в жовтні 1986 разом із Софією Каллістратовою, Михайлом Гефтером і Олександром Подрабінеком, була її останньою і найуспішнішою «дисидентською» акцією: заклик про амністію цього разу підтримала низка відомих діячів радянської культури. У січні 1987 Михайло Горбачов почав звільняти політв'язнів. Проте другий чоловік Богораз, Анатолій Марченко, не встиг скористатися цією амністією — він помер у Чистопольській в'язниці в грудні 1986.
В останні роки ред.
Громадська діяльність Богораз тривала і в роки перебудови та після неї. Вона брала участь у підготовці та роботі Міжнародного громадського семінару (грудень 1987). Восени 1989 Богораз увійшла до складу відновленої Московської Гельсінкської групи і деякий час була її співголовою. У 1993—1997 входила в правління російсько-американської Проектної групи з прав людини. У 1991—1996 Богораз — керівник просвітницького семінару з прав людини для громадських організацій Росії і СНД.
Богораз — автор низки статей і заміток з історії і теорії правозахисного руху. Останні роки вона працювала над спогадами, редагувала багато «меморіальних» текстів.
Померла після тяжкої тривалої хвороби.
Література ред.
- Даніель О., Захаров Є. Богораз Лариса Йосипівна // Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина І. — Харків : Харківська правозахисна група; "Права людини", 2006. — Т. 1. — С. 75-78. — 1500 прим. — ISBN 966-8919-09-2.
Див. також ред.
Примітки ред.
- ↑ а б в Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
- ↑ а б SNAC — 2010.
- ↑ а б в FemBio database
- ↑ The Fine Art Archive — 2003.
- ↑ Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів, 2006, с. 76.
- ↑ а б в Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів, 2006, с. 77.