Відкрити головне меню

Марченко Анатолій Тихонович

Анатолій Тихонович Марченко (23 січня 1938(19380123), Барабинськ, Новосибірська область, Російська РФСР — 8 грудня 1986, Чистополь, Татарська АРСР, Російська РФСР) — письменник, дисидент, радянський політв'язень. З 1960-го відбув 17 років в тюрмах та засланнях. Дружина — Богораз Лариса Йосипівна.

Марченко Анатолій Тихонович
Народився 23 січня 1938(1938-01-23)[1]
Барабинськ, Новосибірська область, РРФСР
Помер 8 грудня 1986(1986-12-08)[1] (48 років)
Чистополь, Татарська АРСР, РРФСР
Громадянство
(підданство)
Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Діяльність письменник, правозахисник
Мова творів російська
Роки активності з 1958
У шлюбі з Богораз Лариса Йосипівна
Нагороди

БіографіяРедагувати

Народився в родині помічника машиніста залізничника Тихона Якимовича і Олени Василівни Марченків. Після закінчення 8 класів виїхав на будівництво Новосибірської ГЕС. Отримав спеціальність змінного бурового майстра. Надалі працював на новобудовах сибірських ГЕС, на рудниках і в геологорозвідці в Томській області та на Карагандинській ДРЕС.

1958 року після масової бійки в робочому гуртожитку між місцевими робітниками і депортованими чеченцями, в якій не брав участі, був заарештований і засуджений до двох років ув'язнення у Карагандинському виправно-трудовому таборі (Карлаг). Відсидівши рік, скоїв втечу з місць ув'язнення. Близько року переховувався, не маючи документів, перебивався випадковими заробітками, і в підсумку прийняв рішення тікати за кордон.

29 жовтня 1960 був затриманий при спробі переходу державного кордону СРСР з Іраном. До суду утримувався в слідчій в'язниці Ашхабадського КДБ. 3 березня 1961 Верховний Суд Туркменської РСР засудив Анатолія Марченка до шести років таборів за зраду батьківщині.

Звільнився в листопаді 1966. Оселився в м. Александрові (Володимирської обл.), працював вантажником. Табірне знайомство з письменником Ю. Даніелем ввело його в коло московської інакомислячої інтелігенції. 1967 року написав книгу про радянські політичні табори і в'язниці 1960-х років «Мої свідчення». За словами А. Даніеля, «Мої свідчення» з'явилися в самвидаві вже 1967-го. Книга отримала широке поширення в самвидаві, після передачі за кордон була перекладена більшістю європейських мов і стала першим розгорнутим мемуарним свідченням про життя радянських політв'язнів у післясталінський період.

1968 року Марченко стає помітним публіцистом Самвидаву, бере участь у правозахисному русі. 22 липня 1968 виступив з відкритим листом, адресованим радянським та іноземним газетам, а також радіостанції Бі-Бі-Сі про загрозу радянського вторгнення в Чехословаччину. Через кілька днів був заарештований і 21 серпня 1968 року за звинуваченням у порушенні паспортного режиму засуджений до одного року ув'язнення. Своє короткочасне перебування на волі і життя в таборі пізніше описав в автобіографічній книзі «Живи як усі». Через рік він на волю не вийшов: йому було висунуте звинувачення за статтею 190-1 (поширення наклепницьких вигадок, що ганьблять радянський суспільний і державний лад), пов'язане із книгою Марченка «Мої свідчення». Засуджений до двох років таборів. На момент винесення цього вироку був досить відомим дисидентом[2].

Після звільнення 1971 року оселився в м. Тарусі, одружився з Ларисою Богораз. Продовжував правозахисну і публіцистичну діяльність. З моменту виходу на свободу влада примушувала Марченка до еміграції, у разі відмови погрожуючи новим арештом. Марченко не виїхав і його переслідування продовжилися. П'ята судимість за статтею ст. 198-2 КК РРФСР (злісне порушення правил адміністративного нагляду). Засуджений до 4 років заслання. Відбував заслання в Східному Сибіру з дружиною і дитиною, під час цього заслання Марченко стає членом Московської гельсінкської групи, підписує звернення в Президію Верховної Ради СРСР із закликом до загальної політичної амністії в СРСР. Звільнився 1978 року[2].

У вересні 1981 був засуджений ушосте за ст. 70 КК РРФСР (антирадянська агітація і пропаганда) до 10 років у таборі суворого режиму і 5 років заслання.[2]

4 серпня 1986 Анатолій Марченко оголосив голодування з вимогою звільнити всіх політв'язнів в СРСР. З 12 вересня був підданий насильницькому годуванню щодня, крім неділі. У зв'язку з цим Марченко звертався з листом до Генерального прокурора СРСР, звинувачуючи медичних працівників в'язниці в застосуванні тортур[3]. Голодування тримав 117 днів. Через 12 днів після виходу з голодування Марченко відчув себе зле, з в'язниці був направлений у місцеву лікарню[3]. Помер у лікарні Чистопольського годинникового заводу о 23 годині 50 хвилин.[2]

Смерть Марченка мала широкий резонанс у дисидентському середовищі СРСР і в зарубіжній пресі. За однією з поширених версій, його смерть і реакція на неї підштовхнули М. Горбачова почати процес звільнення ув'язнених, засуджених за «політичними» статтями[4][5][6][7]

Похований на кладовищі в місті Чистополі.

ПраціРедагувати

Автор мемуарних книг:

НагородиРедагувати

У 1988 році Європейський парламент посмертно нагородив Анатолія Марченка премією ім. А. Сахарова.

ПриміткиРедагувати

  1. а б SNAC — 2010.
  2. а б в г Special Programs. Архів оригіналу за 3 червня 2013. Процитовано 24 жовтня 2012. 
  3. а б Анатолій Марченко: Вот фактическая сторона этого мерзкого метода. Архів оригіналу за 24 жовтень 2010. Процитовано 24 жовтень 2012. 
  4. Відкритий лист Михайлу Горбачову
  5. Передача N846. Архів оригіналу за 27 червень 2010. Процитовано 24 жовтень 2012. 
  6. До 70-річчя Анатолія Марченка
  7. Кубинський дисидент Гільєрмо Фаріньос на межі смерті

ПосиланняРедагувати