Беркут Леонід Миколайович
Леоні́д Микола́йович Бе́ркут (нар. 2 (15) червня 1879, Київ — пом. 12 лютого 1940, Київ) — український історик, викладач, дослідник західноєвропейського Середньовіччя та західноєвропейської історіографії, питань методології історії, римського та західноєвропейського права й бібліографії. Стажувався в ряді університетів Західної Європи. З 1928 року доктор історії західноєвропейської культури ВУАН. Один із найяскравіших українських інтелектуалів 1920—1930-тих років[3]. Уперше опублікував українською мовою дослідження з історії джерелознавства та історіографії середньовічної історії[4]. У 1913 році учасник III Міжнародного історичного конгресу у Лондоні. Учень Федора Фортинського.
Беркут Леонід Миколайович | |
---|---|
Леонід Беркут у 1930-ті роки | |
Народився | 2 (14) червня 1879 Київ, Російська імперія |
Помер | 12 лютого 1940 (60 років) Київ, Українська РСР, СРСР |
Поховання | Державний історико-меморіальний Лук'янівський заповідник |
Країна | Російська імперія СРСР |
Діяльність | історик, Історіограф, медієвіст, палеограф, джерелознавець, викладач університету |
Alma mater | Історико-філологічний факультет Київського університету[d] Третя київська гімназія Національна школа хартій Практична школа вищих досліджень |
Галузь | історія[2] і медієвістика[2] |
Заклад | КНУ імені Тараса Шевченка Варшавський університет Південний федеральний університет Київський інститут народної освіти |
Науковий ступінь | доктор історичних наук, доктор філософії і магістр |
Вчителі | Фортинський Федір Якович |
Відомі учні | Зав’ялова Ірина Володимирівна Левченко Микола Захарович |
У шлюбі з | Софія Григорівна (до 1912 року)[1] |
Роботи у Вікіджерелах |
Життєпис
ред.Народився 2 (15 червня) 1879 року у Києві в міщанській родині[1]. Закінчив Третю київську гімназію[3]. Надалі вступив до Університету святого Володимира. Його науковим керівником став професор з германістики та слов'янознавства Федір Фортинський. Під його впливом Леонід Беркут зацікавився історією Рима та Середніх віків[5]. В університеті обирає тему «Начерк з історії боротьби за інвеституру за часів імператора Генріха V»[5]. Після успішного закінчення з золотою медаллю[5] у 1901 році історико-філологічного факультету Київського університету залишений при університеті як професор-стипендіат. У 1905—1906 роках талановитий випускник складає магістерські іспити[5]. Завдяки рішенню наукової ради університету у 1907—1909 роках перебуває у науковому відрядженні в Німеччині та Франції. Впродовж 1908 року вивчає латинську палеографію[6]. Також студіює західноєвропейську середньовічну та римську історію, право[5].
Проходить відрядження у Паризькій «Школі хартій» (дипломатика та палеографія)[5], в Мюнхенському університеті (методологія історії) Ернста Бернгейма[de], історію пізньої античності Отто Зеєка[de], римське, німецьке та церковно-канонічне право, професора Рудольфа Зома[de][7]. У Мюнхенському університеті він здобув ступінь кандидата філософії[4]. У Марбурзькому університеті Карла Мірбта[de] проходить історію католицької церкви та папства[7]. Відвідує також Відень, Берлін, Галле, Вюрцбург, Ляйпциг, де працює над науковими студіями[8]. У Парижі також відвідував Практичну школу вищих досліджень та Колеж де Франс з лекціями від професорів Гастона Блока, Люшера, Флака та інших[7].
Після повернення до Києва у 1909 році, Леонід Беркут здобуває звання приват-доцента Київського університету. Цього ж року його обрано на посаду штатного доцента Варшавського університету кафедри всесвітньої історії через переведення до Москви Дмитра Петрушевського[7]. Розлучився з дружиною Софією Григорівною у 1912 році[1]. У Харківському університеті він здобув магістра всесвітньої історії[9][4].
У 1913 році Леонід Беркут взяв участь у III Міжнародному історичному конгресі у Лондоні за скеруванням Варшавського університету.
У 1915 році дослідник здобуває звання екстраординарного професора[7]. У Варшаві він читає лекції «Історія Середніх віків», «Вступ до історії середніх віків», «Історія Франції XVIII ст.». Останні він читав слухачкам перших і других курсів історико-філологічного відділення Варшавських жіночих курсів[7]. У 1918 році відвідує Німеччину, де передбачався IV Міжнародний історичний конгрес[8].
Після початку Першої світової війни у липні[10] 1915 року[11] тридцятип'ятирічний вчений[12] разом з іншими викладачами вчений евакуйований в Донський державний університет в Ростові[13]. У Ростові у 1918—1919 роках він працює спочатку секретарем, а потім заступником директора Донських вищих жіночих курсів. Вже у 1920—1921 роках Леоніда Беркута призначено помічником декана цього ж університету[13].
У 1922 році він повертається до Києва. Керівництво Київського інституту народної освіти запропонувало йому посаду керівника професора кафедри всесвітньої історії. Вчений погодився та працював в ній до своєї смерті[13]. У 1923—1924 роках його також обирають деканом факультету професійної освіти Київського ІНО[13]. У 1928 році від Комісії для присуду вчених ступенів при Академії наук[4] його обрано доктором наук історії західноєвропейської культури. У Києві вчений починає приятелювати з українськими дослідниками, він є прибічником українізації своєї кафедри. В університеті він викладає історію Середніх віків і Риму, джерелознавство середньовічної історії, методологію історії, історію середньовічних міст, історію середньовічної латинської літератури та латинську палеографію з дипломатикою, історію французького абсолютизму та історію Англії за нових часів. Наприкінці життя викладав історичний матеріалізм[14].
Впроваджував «семінари підвищеного типу» з метою наукової підготовки майбутніх дослідників[14]. Леонід Беркут вважав важливим, що студенти мають навчитись вміти використовувати весь науковий матеріал і робити самостійні висновки[14].
Помер 12 лютого 1940 року. Похований в Києві на Лук'янівському цвинтарі (ділянка №5, ряд 14, місце 18) [15].
Наукова діяльність
ред.Леонід Беркут займався західноєвропейським середньовіччям та західноєвропейської історіографією, питанням методології історії, римським та західноєвропейським правом, історією церкви та бібліографією. Характерною ознакою лекцій та подальших наукових видань є чітке зосередження на темі, аналіз біографій історичних постатей, вивчення культурної атмосфери та інше. Завжди був прибічником аналізу першоджерела[13].
Його перша робота опублікована у 1902 році «Начерк з історії боротьби за інвеституру за часів імператора Генріха V та Пасхаліс II до конкорда». Надалі він пише «Імператорські привілеї та міські права XII ст. в Німеччині» (1910). Начитує лекції у 1910—1911 роках з історії середньовічних міст. Пише про історію життя святих[16] та публікує роботу «Йоркські Трактати, як джерело для характеристики англійських церковно-політичних ідей — в епоху до конкордату 1107 р.» (1911). Вивчає виникнення та характер середньовічної анналістики у 1911 році. У 1912 році публікує частину з лекцій історії німецьких французьких міст в Середі віки[17]. У 1912 році займається історіографічним питанням Карла Великого та франкової освіти й літератури. Оглядає джерела ранніх середніх віків[18] та публікує у 1912—1913 роках свої історико-правові лекції з питання облаштування та управлінням міських спільнот в часи Римської імперії[19].
У 1914 році займається питанням інвеститури Генріха V[20] та вивчає історіографію остготів та вестготів. У цьому ж році студією історіографію часів меровінгів, венацій, фортунат та пише про Григорія Турського. Надалі займається дослідженням Т'єрського інституту в Парижі. У Києві публікує статтю про ідеологію в німецьких цератисів середніх віків. А також робить авторські висновки елементів походження ленної системи[21]. У 1928 роках публікує дві монографії в Українській академії наук: «Про долю Каролінзької історіографії 20-40-х років XI віку» та «Етюди з джерелознавства середньої історії. Період утворення і консолідації національних держав на романо-германському заході»[21].
У 1933 році складає бібліографію з історії техніки. Надалі описує з позиції марксизму питання середніх віків, а також публікує історіографічні матеріали ранніх германців в університетському збірнику в кінці 1930-х років.
В умовах репресій вчений застосовував марксистсько-ленінську методологію та почав друкувати ідеологічно «правильні» статті. При цьому до кінця життя він досліджував процеси та події з позиції вченого, а не марксиста. При наданні для розробки теми співробітникам секції, професор враховував не лише їх методологічне значення чи індивідуальні інтереси, а й здібності своїх слухачів[14]. Під керівництвом Леоніда Беркута діяв студентський гурток, секретарем якого обрали Ірину Зав'ялову[22].
Особистість
ред.Леоніда Беркута вирізняв високий рівень ерудиції, прекрасне знання європейської культури[7]. Знавець латини й інших європейських мов. Впродовж розкриття усіх лекційних тем застосовував велику кількість латинських термінів і понять. Тринадцять років писав докторську дисертацію[23].
Вибрані публікації
ред.Всього Леонід Беркут був автором близько 30 монографій та публікацій. Згідно з покажчиком Миколи Левченка та додатковим уточненням бібліографії, найбільш важливими були[21]:
- Очерк из истории борьбы за инвеституру во время императора Генриха V. Генрих V и Пасхалпс II до конкордата 1111 г. — Київ, 1902
- Императорские привилегии и городские права XII в., в Германии — Варшава, 1910
- Лекции по истории средневековых городов. — Варшава, 1910/1911
- Введение в историю средних веков. — Варшава, 1911;
- История немецких городов в средние века. — Варшава, 1911;
- Жития святыхъ. Из записок по источниковедению средней истории. — Варшава, 1911
- Йоркские трактаты как источник для характеристики английских церковно-политических идей в эпоху до конкордата 1107 г. — Варшава, 1911;
- Возникновение и характер средневековой анналистики. — Варшава, 1911
- Памятники латеранской историографии. (Из записок по источниковедению средней истории). Варшава, 1911
- Христианские легенды и жития святых ранней эпохи средних веков. — Варшава, 1911
- История немецких городов в средние века. — Варшава, 1912
- Судьбы французских городов в средние века. — Варшава, 1912
- Карл Великий и франкская образованность и литература его времени. Историографический этюд. — Варшава, 1912
- Устройство и управление городских общин в римском государстве, преимущественно в эпоху Империи. Историко-юридический очерк. — Варшава, 1912
- Обзор источников для первоначальной истории средних веков: Германцы и переходная эпоха. — Варшава, 1913
- Историография времени Меровингов. Венанций, Фортунат и Григорій Турский, Фредегар и „Gesta“. — Варшава, 1914
- Борьба за инвеституру во время императора Генриха V. — Т.1. До папской «привилегии инвеституры» 13 апреля 1111 г. включительно. — Варшава, 1914
- Остготы и вестготы. Их историография. — Варшава, 1914
- Людовик Благочестивый и его время. (Истор. этюд) — Ростов-на-Дону, 1916
- Тьеровский Институт в Париже. — Ростов-на-Дону, 1916
- Про ідеологію в німецьких цезаристів середніх віків. // Записки Історично-Філогічного Відділу У.А.Н.— Кн. — X, 1926
- Про основні елементи в походженні феодальної системи // Записки КІНО. — Кн.2. — К., 1927
- Етюди з джерелознавства середньої історії. Період утворення і консолідації національних держав на романо-германському заході. — Київ, 1928
- Про долю Каролінзької історіографії 20-40-х років ХІ віку. — К., 1928
- Буржуазні концепції і марксо-ленінове розуміння так званих середніх віків (Маркс-Енгельс-Ленін про феодальну суспільно-економічну формацію) // Україна. — 1932. — Кн.1-2.
- Бібліографія з історії техніки. — Київ, 1933
- Зачатки местной историографии в ранних варварских государствах. Остготы и вестготы. Ваңдалы // Труди історичного факультета КДУ. Т.I. — Київ, 1939.
Примітки
ред.- ↑ а б в Баженова, 2012, с. 115.
- ↑ а б Чеська національна авторитетна база даних
- ↑ а б Налівайко (I), 2021, с. 289.
- ↑ а б в г Налівайко (I), 2021, с. 294.
- ↑ а б в г д е Налівайко (I), 2021, с. 290.
- ↑ Левченко, 1928, с. 280.
- ↑ а б в г д е ж Налівайко (I), 2021, с. 291.
- ↑ а б Левченко, 1928, с. 281.
- ↑ Баженова, 2012, с. 116.
- ↑ Баженова, 2012, с. 110.
- ↑ Юркова, 2009, с. 222.
- ↑ Баженова, 2012, с. 114.
- ↑ а б в г д Налівайко (I), 2021, с. 292.
- ↑ а б в г Налівайко (I), 2021, с. 293.
- ↑ Проценко, Костенко, 1998, с. 10.
- ↑ Nalivaiko (L), 2021.
- ↑ Налівайко (У), 2021.
- ↑ Налівайко (II), 2022.
- ↑ Левченко, 1928, с. 282.
- ↑ Nalivaiko, 2020.
- ↑ а б в Левченко, 1928, с. 282-283.
- ↑ Немченко, 2012, с. 11.
- ↑ Баженова, 2012, с. 117.
Джерела
ред.- Першоджерела
- Немченко И. В. Ирина Владимировна Завьялова: страницы биографии / Під ред. І. В. Нємченко // Libra: Збірка наукових праць кафедри історії стародавнього світу та середніх віків. — Одеса : Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, 2012. — Вип. II. — С. 7-13. (рос.)
- Проценко Л., Костенко Ю. Лук'янівське цивільне кладовище: Путівник. — Київ, 1998. — 192 с. — ISBN 966-532-012-2.
- Енциклопедії
- Беркут Леонід Миколайович // Радянська енциклопедія історії України. — К. : Головна редакція УРЕ, 1969. — Т. 1 : Абазин — державець. — С. 128.
- Беркут Леонід // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955. — Кн. 2, [т. 1] : А — Головна Руська Рада. — С. 119. — ISBN 5-7707-4049-3.
- Юркова О. В. Беркут Леонід Миколайович // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001. — Т. 1 : А. — 823 с. — ISBN 966-02-2075-8.
- Юркова О. В. Беркут Леонід Миколайович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 238. — ISBN 966-00-0734-5.
- Статті
- Баженова Г. Ю. Просопографічний портрет істориків Імператорського Варшавського університету (1869–1915 рр.) // Український історичний журнал. — Київ : Інститут історії України НАН України, 2012. — № 3. — С. 106-121.
- Левченко М. Леонид Миколайович Беркут (З нагоди 25-их роковин наукової діяльности) // Записки історично-філологічного відділу. — Київ : Українська Академія Наук, 1928. — Т. XVI. — С. 280-283.
- Налівайко А. Леонід Миколайович Беркут: етапи творчого шляху вченого // Емінак: науковий щоквартальник. — Миколаїв : Науково-дослідний центр «Лукомор’є», 2021. — № 2 (34). — С. 288-295. — DOI: .
- Налівайко А. Ґенеза боротьби за інвеституру між світською та духовною владою в Англії у дослідженнях Л. Беркута // Старожитності Лукомор'я. — Миколаїв : Миколаївська обласна організація Національної спілки краєзнавців України, 2022. — № 1 (10). — С. 5-13. — DOI: .
- Налівайко А. Урбаністичні студії Леоніда Беркута // Вчені записки Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського: Серія Історичні науки. — Київ : Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського, 2021. — Т. 32 (71), № 1. — С. 120-127. — DOI: .
- Nalivaiko A. Issues of Medieval annalism in L. Berkut's research // Knowledge, Education, Law, Management. — Lublin : Institute of Public Administration Affairs in Lublin, 2020. — Т. 2, № 8 (36). — С. 68-71. — DOI: . (англ.)
- Nalivaiko A. Lives of Saints in the Early Middle Ages, as a historical source in the researches of L. M. Berkut // Scientific Journal of Polonia University. — Częstochowa : Polonia University, 2021. — № 44 (1). — С. 101-106. — DOI: . (англ.)
- Юркова О. Митрофан Довнар-Запольський та Донський археологічний інститут: точка перетину // Архіви України. — Київ : Державний комітет архівів України, 2009. — № 5(265). — С. 220-228.
Ця сторінка належить до добрих статей української Вікіпедії. |