Історія Намібії
Намібія — держава у Південно-Західній Африці, яка понад сто років знаходилась під владою різних колоніальних держав, і отримала незалежність лише наприкінці 1980-х років.
Періодизація намібійської історії
ред.Хронологічно історію Намібії можна розбити на чотири етапи:
- Територія сучасної Намібії до початку активного втручання європейців у життя місцевого населення (до кін. XVIII ст.)
- Новий час (кін. XVIII—XIX ст.), позначений активізацією колоніальної політики західних держав на території Намібії.
- Новітній час — майже усе ХХ ст. до 9 лютого 1990 року, тобто до дати проголошення Намібією державної незалежноті, період тривалої і жорсткої боротьби народів Намібії за самостійність.
- Сучасність — розвиток незалежної Намібії у 1900—2000-ні роки.
Давні часи
ред.Як свідчать археологічні дослідження, перші люди на території сучасної Намібії з'явились в періоди середнього та пізнього палеоліту. На стоянках перших людей в печері Аполло-11 та інших місцях виявлені кам'яні знаряддя праці, характерні для цієї доби. Першими на територію Південно-Західної Африки в добу неоліту пришли, ймовірно, койсаномовні народи, предки сучасних сан (бушменів), що мешкають на північному сході Намібії і північному заході Ботсвани. Вони були організовані в невеликі родинні групи і займалися полюванням і збиранням, при цьому у кожної групи була своя значна територія. Ймовірно, близько 600 р. до н.е. вздовж узбережжя Намібії пропливли фінікійські мореплавці, спрямовані єгипетським фараоном Нехо II.
Фрагментарні дані археології, лінгвістики й усної творчості дозволяють скласти лише приблизну картину міграцій племен до 19 ст. Ймовірно, найважливіші міграції розтягувалися у часі на декілька сторіч. Окремі племінні групи нама, що просувалися в північному напрямку до південних районів плоскогір'я, нараховували від декількох десятків до декількох тисяч чоловік. Вони поєднували полювання з примітивним скотарством, як і намамовні гірські племена дамара на півночі плоскогір'я і в межах центральної частини Великого Уступу. Гереромовні скотарі мігрували на південь в район плоскогір'я Каоко (племена хімба, тджимба) і в центральні райони плато (гереро, мбандеру). Всі вони були скотарями і не створили централізовану соціально-політичну організацію. Групи мисливців і скотарів постійно пересувалися в пошуках пасовищ і води, долаючи величезні відстані.
Період європейських відкриттів
ред.У 1485 р. першими з європейців узбережжя Намібії відкрили португальські мореплавці на чолі з Діогу Каном. У 16 ст. на півночі Намібії осідлі овамбо, що мігрували сюди, розселилися вздовж річок Кунене і Окаванго і на розташованих між ними внутрішніх заливних рівнинах. Так виникли райони постійних поселень, що розділялися лісовими масивами. Залежно від природних умов в цих районах могли жити від декількох сотень чоловік (на посушливому заході) до декількох десятків тисяч чоловік (в більш зволожених північно-східних районах), де виникли «королівства», що склалися над матрилінійними кланами і що склали основу традиційної соціально-економічної організації населення. Далі на сході основними торговими шляхами і маршрутами міграцій служили річки Окаванго і Замбезі. Племена овамбо займалися видобутком міді на плато Отаві, залізняку в Кассингу і солі в обширній безстічній западині — солончаку Етоша.
Новий час
ред.Просування європейців з Капської колонії, що почалося з кінця 18 ст., змусило деякі частково європеїзовані групи місцевого населення переправитися на правобережжя р. Оранжевої. Народ орлам розселився серед нама аж до північно-західної частини плоскогір'я Каоко. Їх вторгнення порушило традиційний устрій життя місцевого населення і крихкий соціально-політичний баланс в тутешніх краях. Орлам були потрібні товари, які вони могли б обміняти на європейські промислові вироби. Вони використали свою технічну перевагу над місцевим населенням (бичачі упряжки і вогнепальна зброя) для захоплення єдиного товару, що користувався попитом у європейців -худоби гереро. У 1830-1850-х роках вождь орлам Йонкер Африканер підпорядкував багато племен нама і гереро і створив військово-територіальне утворення, влада якого розповсюджувалася на більшую частину центральних районів сучасної Намібії. Йонкер Африканер управляв ним зі своїх ставок в Віндгуці і Окахандьє. Тоді ж у внутрішні райони південної частини Намібії проникли європейські торговці і місіонери, після 1840 року найбільшу активність тут виявляло Рейнська місіонерська громада. Після смерті Йонкера Африкаанера в 1861 році його держава розпалася, однак загальна зацікавленість в нормальній торгівлі стримувала міжусобні зіткнення і крадіж худоби.
Погіршення обстановки на півночі, пов'язане з двома рейдами людей Йонкера і першою спробою португальців захопити внутрішні райони південної Анголи, стурбували вождів овамбо, які почали озброюватися. У 1860-1870-ті роки головним предметом мінової торгівлі була слоняча кістка, однак коли слони були винищені, місцеве населення стало здійснювати набіги на своїх північних сусідів і викрадати у них худобу. З'явився особливий прошарок військових керівників, ленга, що зосередили в своїх руках значну владу.
У 1878 році Велика Британія захопила район Волфіш-Бея, приєднавши його через шість років до Капської колонії. Але перший рішучий крок до колонізації внутрішніх районів Намібії зробила в 1884 Німеччина, оголосивши протекторат над територіальними придбаннями бременського купця Людеріца, який купив у вождя одного з племен нама бухту Ангра-Пекена і прилеглий до неї район. Потім німці зуміли нав'язати місцевим вождям так званий «договір про захист», тобто про протекторат, і незабаром під контролем Німеччини виявилася значна частина території. Для управління новими володіннями було створене «Німецьку колоніальну громаду Південно-Західної Африки», що проіснувала 10 років. Коли громаді стало не під силу впоратися з озброєним опором намібійців, офіційний Берлін направив туди губернатора Теодора Лейтвейна, після чого в Намібію прибули перші білі поселенці. У 1897—1898 рр. в Намібії вибухнула епідемія чуми рогатої худоби, що принесла величезні біди місцевому сільському населенню. Внаслідок грабіжницьких дій білих торговців і подальших захоплень землі, зазнала краху політика поступових вибіркових захоплень, що проводиться губернатором і витиснення африканців в економічно неперспективні райони.
XX століття
ред.
Війни гереро і намаква
ред.У січні 1904 року на боротьбу з німецькими колонізаторами піднялися гереро. Після вирішальної перемоги при Ватерберсі командуючий німецькими частинами Лотар фон Трота віддав наказ про фізичне винищення всіх гереро. У кінці того ж року під керуванням вождя Хендріка Вітбоя проти німців виступили народи південної Намібії. До моменту припинення бойових дій в 1907 втрати намібійців склали близько 100 тис. чоловік, або 60% населення, що жило в межах плоскогір'я.
У 1914 році Південноафриканський Союз (ПАС) вступив на боці Великої Британії в Першу світову війну і в наступному році розгромив колоніальні війська Німеччини на території Намібії.
Під управлінням ПАР
ред.У 1920 Намібія була передана під управління ПАС як підмандатна територія Ліги Націй, який дістав право виконувати тут законодавчі, виконавчі і судові функції.
Перехід Намібії під контроль ПАС і напад на неї португальців з території Анголи зумовили встановлення в Овамболенді колоніального панування. Це збіглося з голодом 1915-1916 рр., який, разом з епідемією грипу, що вибухнула двома роками пізніше, забрав біля чверті населення Овамболенду.
Ще двічі ПАС використав військову силу (тепер вже включаючи повітряне бомбардування) для утихомирення місцевого населення — в 1922 р. для придушення повстання бондельсвартів (однієї з етнічних груп нама) на півдні і в 1932 р. проти одного з вождів овамбо Іпумбу.
У 1946 році створена замість Ліги націй ООН відкинула прохання ПАС про включення до його складу території Південно-Західної Африки. У відповідь ПАС відмовився передати цю територію під опіку ООН, почавши тим самим затяжний судовий розгляд в Міжнародному суді ООН.
Боротьба за незалежність (1966-1990)
ред.У 1966 Генеральна асамблея ООН анулювала мандат ПАР і передала Намібію під егіду ООН. У 1971 Міжнародний суд підтвердив законність цього кроку.
Рішення Міжнародного суду, страйк робочих-контрактників і активніша участь церкви в політичному житті ознаменували початок періоду масового опору колоніальному правлінню. До середини 1970-х років Південно-Африканська Республіка була вимушена визнати право Намібії на незалежність. У 1975-1977 рр. з ініціативи ПАР в Віндгуку проходила т.з. «конституційна конференція» за участю слухняних південноафриканській владі політичних угрупувань. Була вироблена конституція, заснована на адміністративному розподілі країни за етнічною ознакою.
В квітні 1978 р. ПАР погодилася на припинення вогню і проведення в Намібії виборів під спостереженням ООН. Однак дещо пізніше вона відкинула план ООН, заснований на пропозиціях країн Заходу. Позиція ПАР ще більш посилилася після того, як в 1980-ті роки адміністрація США висунула вимогу про ув'язку виведення південноафриканських військ з Намібії з виведенням кубинських військ з Анголи, що ще на 10 років відстрочило розв'язання намібійської проблеми.
ПАР, потерпівши військову поразку в південній Анголі, в 1988 р. за посередництва США і СРСР пішла на переговори з Анголою і Кубою з питання про урегулювання ситуації на півдні Африки. З 1 квітня 1989 відповідно до резолюції №435 Ради Безпеки почався розрахований на рік перехід Намібії до незалежності, здійснюваний під контролем ООН.
У перехідний період лідери СВАПО і більше як 40 тис. їх прихильників повернулися з вигнання на батьківщину, пройшла реєстрація політичних партій і 95% потенційних виборців. 97% виборців взяли участь у виборах в Засновницьку асамблею, проведених під спостереженням ООН, на яких за СВАПО проголосувало 57% виборців. Засновницька асамблея розробила і прийняла конституцію Намібії. 21 березня 1990 Намібія була проголошена незалежною республікою, а її першим президентом став лідер СВАПО Сем Нуйома, який у 1970-1980-ті роки знаходився у вигнанні.
Розвиток Намібії після проголошення незалежності
ред.Після проголошення незалежності ситуація в Намібії загалом була мирною і спокійною. Головними напрямами державної політики були досягнення національного примирення, соціальної рівності і економічний розвиток. На виборах 1994 СВАПО ще більше укріпила свої політичні позиції. Намітилося помірне економічне зростання в сфері іноземного туризму, рибальстві і обробляючій промисловості, досягнуте передусім за рахунок державних інвестицій. До кінця першого десятиріччя незалежності найскладнішими проблемами Намібії залишаються страйковий рух, невдоволення селян ходом земельної реформи, безробіття.
Джерела
ред.- Короткий історичний нарис історії Намібії у розділі «Країни світу» на сайті Укрінформу[недоступне посилання з червня 2019] (укр.)
Література
ред.- С. В. Гринько. Намібії проголошення незалежності // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.:Знання України, 2004 — Т.2 — 812с. ISBN 966-316-045-4