Історія Курляндського герцогства
Історія герцогства Курляндії і Семигалії
Курляндія до утворення герцогства ред.
До німецької колонізації ред.
Першим населенням на території сучасної Латвії, включаючи Курляндію, були фінські племена[1]. У 2500 — 2000 роках до н.е. на півдні й заході Курляндії оселилися індоєвропейці — стародавні балти, прямі предки сучасних латишів і литовців[1]. На початку нашої ери балти зайняли терени усієї Курляндії на південь від річки Західна Двіна (Даугава, Дюна) і південну частину східної Лівонії[1]. Лише невелика територія на півночі Курляндії залишалася під контролем фінського народу лівів[1]. На початку ІХ ст. балти окупували усі землі сучасної Латвії, за винятком Західної Лівонії і Північної Курляндії. Вони відтіснили фінські племена на північ до Естонії[1]. Частина лівів, які лишилися були асимільовані латиськими племенами — куршами, земгалами і селами[1].
Курші, що дали назву Курляндії, мешкали на заході цього регіону, земгали — в центрі (у Семигалії), а сели — на крайньому сході (в Селії)[2]. Вони займали південні береги Двіни, на північ від якої жили латгали і летти[2]. Балти займалися землеробством і скотарством; ліви ж практикували, переважно мисливство і рибальство[2]. Балтійські й фінські суспільства були стратифікованими, мали знать, вільних і рабів[2]. Центрами політичного життя слугували укріплені городища[2]. Найбільш передовими були земгали і курші, які на ХІІІ ст. утворили надродові племінні союзи[3]. Їх очолювали вожді або князі, яких німецькі хроніки називали «королями» (лат. reges)[3].
У ІХ—ХІІ ст. фіни і балти, особливо курші, часто контактували із вікінгами[3]. Останні заснували ряд фортифікованих поселень на берегах Курляндії, що були центрами торгівлі місцевим бурштином і транзитними пунктами на шляху до Дніпра і акваторії Чорного моря[3]. Курші ж намагалися витіснити вікінгів з регіону і здійснювали напади на Готланд, Данію, Швецію, а в ХІІ—ХІІІ ст. грабували скандинавські й німецькі купецькі судна в Балтиці[3]. Відомості про вікінгів у Курляндії знаходимо у праці архієпископа Рімберта (870), який згадує, що 853 року курші звільнилися від щведського панування, відбили напад данців й згодом уклали мир зі шведами[4]. Справу вікінгів у Курляндії і Семигалії продовжували їхні нащадки — руські князі[4]. Зокрема, у «Повісті временних літ» згадується під 1107 роком невдалий похід полоцького князя Рогволода Всеславича з дружиною на земгалів, у якому загинуло 9 тисяч вояків[4].
Німецьке завоювання ред.
У середині ХІІ ст. німецькі купці з Любека і Бремена стали часто прибувати до гирла Західної Двіни[5]. У 1163 році центром балтійської торгівлі став Вісбю на острові Готланд, де з'явилася велика німецька громада. Німецький бізнес інтенсивно і систематично проникав до Курляндії і Лівонії, так що 1195 року із ним уклали торговельну угоду новгородці[5].
Разом із купцями до Лівонії й Курляндії стали приїздити німецькі католицькі місіонери. Від 1180 року тут діяв перший єпископ-німець Майнгард, що був зацікавлений у наверненні місцевого населення. Проте його наступник єпископ Бертольд займався вже політичними питаннями: він сприяв німецькій колонізації краю і 1198 року вперше закликав до нього хрестоносців[5].
Курс Бертольда продовжив лівонський єпископ Альберт, властолюбний політик і хитрий дипломат[5]. 1201 року він збудував Ригу як центр своїх володінь і наступного року заснував під своїм патронатом чернечо-лицарський Орден меченосців для їхнього захисту[6][7]. Альберт прагнув створити на балтійському узбережжі свою єпископську державу[5] й отримав титул імперського князя від імператора Священної Римської імперії[6]. Проте він розсварився із лицарями ордену і магістром Фольквіном і, внаслідок втручання папи Іннокентія ІІІ, був змушений поступитися їм третиною усіх своїх земель[8]. 1224 року, в союзі із данським королем Вальдемаром ІІ, Альберт приєднав до свого Маріанського князівства частину Естонії. 1346 року данський король Вальдемар IV продав решту естонських володінь німцям[8].
До кінця ХІІ ст. німці із великими труднощами завойовували Курляндію і Семигалію[9]. 1236 року латиські племена розбили Орден меченосців у битві при Сауле, що поставило під загрозу усе Маріанське князівство. Залишки меченосців та їхні володіння перебрав на себе Тевтонський орден із сусідньої Пруссії. Він створив у Лівонії свій окремий відділ знаний як Лівонський орден[9]. 1267 року лицарі цього ордену остаточно підкорили куршів, а 1290 року, шляхом багаторічного терору, голоду і війни на тотальне винищення, витіснили землагів до Литви[10]. Згодом Семигалію заселили латтгали з півночі[11].
Лівонська конфедерація ред.
На XIV ст. Курляндія була поділена між Лівонським орденом, Ризьким і Курляндським єпископством. Разом із єпископствами Езеля, Дерпта і Ревеля вони становили так звану Лівонську конфедерацію під патронатом Святого Престолу та Священної Римської імперії[12]. Ця конфедерація була формальним союзом і не мала спільного політичного керівництва[12]. Єдиним представницьким органом усіх членів конфедерації був Лівонський ландтаг (сейм), де окрім депутатів Ордену і єпископств також засідали їхні васали, духовенство, і міщани з Риги, Дерпту і Ревеля[12]. Хоча ландтаг не був законодавчим органом, на його засіданнях вирішувалися питання війни і миру, податків, релігійної політики тощо. Сесії проходили за головування ризького архієпископа чи лівонського магістра[12]. Конфедерація не була монолітною: Орден і єпископи часто ворогували між собою за землеволодіння. Архієреї, які не мали військової сили, часто кликали на поміч сусідніх литовців і поляків[12].
Занепад конфедерації ред.
Примітки ред.
- ↑ а б в г д е Berkis, 1954, р. 1.
- ↑ а б в г д Berkis, 1954, р. 2.
- ↑ а б в г д Berkis, 1954, р. 3.
- ↑ а б в Berkis, 1954, р. 4.
- ↑ а б в г д Berkis, 1954, р. 5.
- ↑ а б Berkis, 1954, р. 6.
- ↑ Arbusov, 1918, S. 13—26.
- ↑ а б Berkis, 1954, р. 7.
- ↑ а б Berkis, 1954, р. 8.
- ↑ Berkis, 1954, р. 8—9.
- ↑ Berkis, 1954, р. 9.
- ↑ а б в г д Berkis, 1954, р. 9—11.
Бібліографія ред.
- Arbusov, L. Grundriss der Geschichte Liv-, Est- und Kurlands. Riga: Jonck und Poliewsky, 1918.
- Berkis, A. V. The history of the Duchy of Courland (1561—1795). Madison: University of Wisconsin, 1954. [1] [Архівовано 13 листопада 2020 у Wayback Machine.]