Іоланда Арагонська
Народилася 11 серпня 1384
Барселона, Іспанія[3]
Померла 14 листопада 1442(1442-11-14)[1][2] (58 років)
Сомюр
Поховання Angers Cathedrald
Діяльність політична діячка
Знання мов давньокаталанськаd, латина, середньофранцузька, окситанська і medieval Aragonesed
Титул герцог і Infante of Aragónd
Посада королева-консорт
Конфесія християнство
Рід Арагонська династія
Батько Хуан I
Мати Іоланда де Бар
Брати, сестри Joanna of Aragon, Countess of Foixd
У шлюбі з Людовік II[4][2]
Діти Рене Добрий[4][2], Людовик III Анжуйський[4], Charles IV, Count of Mained[4], Марія Анжуйська[4][2] і Yolande of Anjoud[4]

Іоланда Арагонська (фр. Yolande d’Aragon, 1379 (за іншими відомостями 11 серпня 1384, Барселона) — 14 листопада 1442, Сомюр)[5] — номінальна «королева чотирьох королівств» (Арагон, Сицилія, Єрусалим, Неаполь (або, можливо, Кіпр), герцогиня Анжуйська, молодша донька Хуана I Мисливця, короля Арагона та Іоланди де Бар (онучки короля Франції Іоанна Доброго). Брала діяльну участь у зведенні на престол Карла VII Звитяжного, користувалася величезною повагою серед сучасників: зокрема, Бодіньї, хронікер бургундського дому назвав її на загальне переконання найпрекраснішою та наймудрішою з усіх принцес християнського світу. Людовик XI висловився ще ясніше, наголосивши, що це була жінка з чоловічим серцем. Також її називали «однією з жінок, які зробили Францію».

Родина ред.

Молодша з трьох дітей Хуана I, народилася в Сарагосі, навесні 1380 (чи 1384?), була хрещена під ім'ям Віолента (Violenta). Її дідом із боку батька був Педро IV, по матері вона доводилася онуковою племінницею Карлу V Французькому. Коли їй виповнилося 13 років помер батько. За відсутністю синів, на трон Арагона зійшов молодший брат її батька Мартин. Намагалася добитися собі арагонського трону, але зазнала у цьому невдачу, хоча номінально зберегла титул «королеви» цієї країни, пізніше на арагонський трон намагався претендувати її син Людовик III, але знову ж таки, невдало.

Реальними володіннями Іоланди після одруження були герцогства Анжу та Прованс, протягом коротких проміжків часу її влада поширювалася також на герцогства Бар, Турень, Мен і Валуа. Її другий син, Рене Добрий, одружившись з лотаринзькою спадкоємицею Ізабеллою, зумів приєднати це герцогство до своїх володінь.

Шлюб ред.

 
Людовік II Анжуйський, чоловік Іоланди

2 грудня 1400 року в Арлі стала дружиною герцога Людовіка II Анжуйського. У Франції мала титул герцогині Анжуйської, графині Прованської. Людовік Анжуйський значну частину часу проводив в Італії, борючись за трон Неаполя, тоді як його володіннями керувала дружина, здобувши собі репутацію розумної та розважливої правительки. Резиденція королеви знаходилася в Анже, а пізніше — у Сомюрі.

У шлюбі з Людовіком Анжуйським народила п'ятеро (за іншими відомостями — шестеро) дітей:

Участь у долі Франції ред.

Незважаючи на те, що її чоловік Людовик II шукав зближення з Орлеанським домом, 8 грудня 1413 року Іоланда зустрілася в паризькій королівській резиденції Барбетт з царюючої королевою Франції Ізабеллою Баварською і уклала з нею договір про шлюб своєї доньки Марії з третім сином королеви, який на той час носив титул графа Пуатьє.

Ізабелла, яка хотіла позбутися нелюбого сина, легко погодилася, і як подарунок піднесла Іоланді сім золотих кубків з гербом Арагона. Принц Карл отримав у подарунок від майбутньої тещі графин та золоту чашу.

Заручини були урочисто відсвятковані 18 грудня, і відповідний документ був скріплений підписами дофіна Людовика, герцога Анжуйського, герцога Орлеанського Карла, графа де Вертю і Бернара Арманьяка, після чого Карл оселився в Анже, у майбутньої тещі, яку до смерті шанував як матір та підкорявся їй беззаперечно.

Після перемоги англійців під Азенкуром в 1415 році герцогство Анжуйське опинилося під загрозою, і чоловік Іоланди, Людовик, наполягав на тому, щоб разом з дітьми і зятем вона перебралася до Провансу.

 
Марія Анжуйська, донька Іоланди, дружина дофіна Карла

1416 року помер старший дофін. 29 квітня 1417 року Людовик II Анжуйський помер від хвороби, незабаром за ним відійшов у вічність і другий старший брат Карла, внаслідок чого той став дофіном Франції, але на всі вимоги королеви Ізабели відправити його до Парижа Іоланда відповіла рішучою відмовою. Зберігся її більш ніж недвозначний лист королеві з цього приводу:

  Женщине, которая живёт с любовниками, ребёнок абсолютно не нужен. Не для того я его кормила и воспитывала, чтоб он помер под вашей опекою, как его братья, или вы сделали из него англичанина, как вы сами, или довели до сумасшествия, как его отца. Он останется у меня, а вы, если осмелитесь, попробуйте его отобрать.  

У липні того ж року, зустрівшись з королем Карлом VI Божевільним, Іоланда зуміла отримати від нього указ, в якому його дофін Карл зізнавався законним сином короля, і таким чином, нехай побічно, було підтверджено його права на престол.

Іоланда все ж таки була змушена укласти сепаратний мир з англійцями, але домоглася від них зобов'язання не нападати на її володіння. Як союзник вона спочатку прийняла позицію бургіньйонів (1417—1420), а після підписання угоди в Труа, намагаючись захистити права свого зятя, зійшлася з арманьяками.

З 1422 року брала участь у королівській раді, представляючи в ньому анжуйську партію. Вплинула на слабохарактерного короля. У 1425 році під її впливом конетаблем Франції став Артур де Рішмон, а також був підписаний Сомюрський мир, їй же вдалося залучити на бік короля Жана VI, герцога Бретані, який був старшим братом де Рішмона і водночас батьком майбутнього зятя Іоланди.

У 1427 році герцог Джон Бедфорд, який вважався регентом Франції за юного англійського короля Генріха VI, спробував приєднати Анжу до своїх володінь. Іоланда відреагувала негайно, влаштувавши шлюби своїх дітей із кількома впливовими феодальними родами. Так, її другий син Рене одружився з Ізабеллою, спадкоємицею Лотаринзького герцогства.

В 1428 році надала значну підтримку Жанні д'Арк, що з'явилася в Шиноні. Прихильники легендарних версій подвигу Жанни вважають навіть, що її поява та розмова з королем була виставою, вміло зрежисованою його тещею. Так це чи ні, невідомо, натомість встановлено точно, що оборона Орлеана, утримання армії Жанни, втім, як і шинонського двору, здійснювалися практично на гроші королеви Іоланди.

Після того, як герцог Бретонський порушив договір, його молодший брат впав у немилість і був замінений при шинонському дворі на Жоржа де Ла Тремуя, людини апатичної, жадібної і не наділеної особливими талантами. Королева Іоланда зуміла організувати викрадення і, зрештою, усунення Тремуйля від влади на користь опального Рішмона, після чого короля остаточно оточили розумні, діяльні та вірні Іоланді радники Дюнуа, Брезе та Карл Анжуйський.

Вважається, що Іоланда, колишня патронеса третього ордена францисканців, широко використовувала їх у ролі шпигунів, їй же приписується винахід «летючого ескадрону кохання», пізніше з успіхом використаного неодноразово Катериною Медічі — кількох вірних, розумних і вельми привабливих фрейлін за необхідності використовували як коханок й одночасно шпигунок при бретонському та лотаринзькому дворах.

У 1434 році вона втратила свого старшого сина Людовика ІІІ Анжуйського. Замість нього герцогство прийняв другий син Рене, викуплений матір'ю з бургундського полону. Також вважається, що вона подбала, щоб королівською фавориткою стала Агнеса Сорель .

Іоланда померла 14 грудня 1443 року в Сомюрі на 59-му році життя та була похована в Анжері в церкві Сен-Моріс. У своєму заповіті залишила значні суми на відновлення зруйнованої війною Франції.

Образ у літературі та мистецтві ред.

  • У фільмі « Жанна д'Арк» (1999) роль Іоланди зіграла Фей Данавей. Показана інтриганкою та однією з підбурювальниць до зради Жанни д'Арк французьким двором.
  • Іоланда Арагонська є одним із дійових осіб циклу історико-пригодницьких романів «Катрін» Жюльєтти Бенцоні, який був екранізований на французькому телебаченні в 1986 році у вигляді однойменного міні-серіалу, в якому роль королеви Іоланди Арагонської зіграла французька актриса Женев'єва Казиль.
  • Іоланді Арагонській присвячений роман принцеси Кентської «Королева чотирьох королівств», також вона згадується в романі автора «Агнеса Сорель — володарка краси».

Примітки ред.

  1. а б Lundy D. R. The Peerage
  2. а б в г д Kindred Britain
  3. Каталонська Вікіпедія — 2001.
  4. а б в г д е Cawley C. Medieval Lands: A prosopography of medieval European noble and royal families — P. http://fmg.ac/Projects/MedLands/ANJOU,%20MAINE.htm.
  5. Philippe Contamine, «Yolande d'Aragon et Jeanne d'Arc: l'improbable rencontre de deux parcours politiques», in Éric Bousmar, Jonathan Dumont, Alain Marchandisse et Bertrand Schnerb (dir.), Femmes de pouvoir, femmes politiques durant les derniers siècles du Moyen Âge et au cours de la première Renaissance, Bruxelles, De Boeck, coll. «Bibliothèque du Moyen Âge», 2012, 656 p. (ISBN 978-2-8041-6553-6), p. 11.

Література ред.

  • Zita Rohr, «Lifting the Tapestry: The Designs of Yolande of Aragon (1381—1442)», in Anthony McElligott, Liam Chambers, Ciara Breathnach, Catherine Lawless (dir.), Power in History: From Medieval Ireland to the Post-Modern World, Dublin / Portland, Oregon, Irish Academic Press, coll. «Historical studies» (n° 27), 2011, XVI-314 p. (ISBN 9780716531081), pp. 145–166.
  • Zita Eva Rohr, Yolande of Aragon (1381—1442). Family and Power: The Reverse of the Tapestry, Basingstoke/New York, Palgrave Macmillan, 2016. (ISBN 9781137499127)
  • (фр.) Philippe Contamine, «Yolande d'Aragon et Jeanne d'Arc: l'improbable rencontre de deux parcours politiques», in Éric Bousmar, Jonathan Dumont, Alain Marchandisse et Bertrand Schnerb (dir.), Femmes de pouvoir, femmes politiques durant les derniers siècles du Moyen Âge et au cours de la première Renaissance, Bruxelles, De Boeck, coll. «Bibliothèque du Moyen Âge», 2012, 656 p. (ISBN 978-2-8041-6553-6), pp. 11–30.
  • Yolande d'Aragon(англ.)
  • Un personnage enigmatique: Yolande d'Aragon duchesse d'Anjou(фр.)