Єфимія (серб. кир. Јефимија, сербська вимова: [jěfiːmija]; 1349–1405), світське ім’я Єлена Мрнявчевич (сербська кирилиця: Јelena Mrњnjavčevićћ, сербська вимова: [jělena mr̩̂ɲaːʋtʃeʋitɕ] або[mr̩ɲǎːʋ-] ), дочка Воїхни та вдова Йована Углеші Мрнявчевича, вважається першою сербською поетесою. Її «Плач померлого сина» та «Екоміум князя Лазаря» відомі в каноні середньовічної сербської літератури.[2] Плач, суворо жіноча форма лірики, є спільним для південнослов’янських мов (сербською називається tužbalice), а довгі оповідні плачі тісно пов’язані з героїчними епічними піснями (напр. Плач Ярсолавни в «Слово о полку Ігоревім»).

Єфимія
Народилася 1349[1]
Померла 1405[1]
Поховання Любостиня
Країна Flag of the Serbian Empire, reconstruction.svg Сербська імперія
Моравська Сербія
Національність серби
Діяльність поетеса, авторка, письменниця
Галузь поезія
Посада абатиса
Конфесія православ'я
Батько Vojihnad
У шлюбі з Jovan Uglješad

БіографіяРедагувати

Її світське ім’я було Єлена. Вона є трагічною та величною фігурою сербської історії родини Мрнявчевичів. Вона виховувалась при дворі свого батька, який був одним із головних офіцерів корони. Воїхна брав участь у юрисдикції казначейства, і був оформлений не просто як скарбник короля або скарбник казначейства, а як кесар (еквівалент лорда-скарбника) і офіцер казначейства. (Посада кесаря була третім вищим рангом в державі, нижче Деспота і Севастократора). Її батько забезпечив Олені належну освіту.

Трагічні події її життя, здається, є джерелом натхнення для її літературних композицій, які були вигравірувані на золотих зворотах ікон або вишиті на плащаницях і церковних завісах, а не написані на пергаменті. Передчасна смерть її малолітнього сина Углеші,[3] яка настала невдовзі після смерті її батька Воїхни,[3] означала початок трагедій, які мали спіткати її. Дитину поховали разом із дідусем у сербському монастирі Хіландар на горі Афон, у Греції, куди жінкам був заборонений вхід. Сербський монастир був далеко від міста Сере, де Олена проживала при дворі деспота Йована Углеші, її чоловіка. Не маючи можливості відвідати могилу свого сина, вона вигравірувала свій плач на звороті диптиха, двопанельної ікони, яку єпископ Серський Теодосій підніс як подарунок на хрещення немовляті Углеші.[3] Дорогоцінний витвір мистецтва, вже цінний золотом, коштовним камінням та красивою різьби по дереву, став безцінним після того, як на його звороті було вигравірувано плач Єлени. Краса цього лементу в його простоті і стриманості, гідній, але цілком очевидній материнській скорботі. Молода мама зізнається, що не може не сумувати. Те, що мало бути молитвою за померлу дитину, стало сповіддю матері, яка не могла приховати свого внутрішнього болю за новонародженим. Викарбуваний на іконах із зображенням Матері та Сина, плач Єлени за Углеше увічнив скорботу всіх матерів, які оплакують своїх померлих дітей.

Марицька битваРедагувати

1371 рік приніс у життя Єлени ще одну трагедію. Її чоловік Йован Углеша разом зі своїми братами Вукашином Мрнявчевичем і Гойком Мрнявчевичем зібрали свої війська, щоб спробувати зупинити османську загрозу, що піднялася на Балканах. Вони зустріли турків біля річки Марица;а в наступній битві при Мариці двоє братів Мрнявчевичів, а також більша частина їхньої армії були вбиті.[3][4] На жаль, сучасний історичний опис битви відсутній. За переказами, Вукашин був здивований значною кількістю турків і вирішив розташуватися табором на ніч перед битвою. Османці чекали й напали на сербські табори вночі й зуміли добитися перемоги, незважаючи на всі шанси. Турецьке вторгнення в Рашку та інші сербські феодальні провінції було відкладено, але дорогою ціною — смертю Йована Углеші та його брата.

Особиста трагедія Єлени доповнювалася національною. У двадцять два вона вже була вдовою — безпорадною й невтішною. Їй довелося залишити суд у Сері й переїхати до міста Крушеваць, тодішньої столиці Рашки, де вона прийняла гостинність двору князя Лазаря Хребельяновича та його дружини Міліци Хребелянович . Незадовго до переїзду в Крушевац Олена стала черницею і прийняла ім’я Єфимія.[3]

Перебуваючи при дворі Лазаря Хребеляновича, Єфимія, яка, здається, була вправною в мистецтві вишивки, вишила завісу, яку надіслала в подарунок до монастиря Хіландар. Текст, вишитий на завісі, є не оригінальною композицією Єфимії, а поєднанням уривків із молитов Симеона Нового Богослова про Святе Причастя, Симеона Метафраста та Івана Золотоуста. Це велика, красиво вишита та прикрашена завіса, яка досі зберігається в монастирі Хіландар на Афоні.

Косовська битваРедагувати

Трагічна битва при Мариці в 1371 році була лише прелюдією до доленосного протистояння між турецьким вторгненням на чолі з султаном Мурадом I і сербськими воїнами на чолі з князем Лазарем, яке відбулося в 1389 році на Косовському полі. Косовську битву найкраще можна охарактеризувати як нічию, оскільки обидва лідери були вбиті, а їхні армії знищені, або як поразку сербів, які не могли оговтатися від неї протягом наступних років. Для сербів Косовська битва стала початком майже п’яти століть османської та Габсбурзької окупації сербських земель. Захисник Єфемії, князь Лазар, був обезголовлений за наказом сина Мурада Баязида I.[3] Знову смуток Єфімії доповнився національною трагедією через втрату її улюбленого й шанованого друга. Своє горе вона висловила через мистецтво: вишила плащаницю для труни Лазаря.[3] На тій плащаниці вона вишила поетичний текст самобутнього творіння, в якому, як було прийнято, зверталася безпосередньо до святого мученика, а не до Бога. Ця плащаниця була завершена в 1402 році.

У 1405 році, незадовго до смерті, Єфімія вишила епітафію. У тексті Мати оплакує свого Сина, вказуючи на те, що Єфімія насправді знову думала про власного померлого сина.

Літературні композиції Єфімії характеризуються використанням першої особи та вираженням скоріше конкретного й особистого смутку та тривоги, ніж абстракції.

Ця нещасна мати і нещасна дружина, яка змогла перетворити своє горе на прекрасне мистецтво, померла близько 1405 року [3]

СпадщинаРедагувати

Вона входить до 100 найзнаменитіших сербів та сербок.

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати