Enantiophoenix electrophyla

вид викопних птахів
Enantiophoenix
Час існування: пізня крейда 95 млн р. т.
Біологічна класифікація
Домен: Ядерні (Eukaryota)
Царство: Тварини (Animalia)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Птахи (Aves)
Підклас: Enantiornithes
Надряд: Euenantiornithes
Ряд: Mystiornithiformes
Родина: Avisauridae
Рід: Enantiophoenix
Cau & Arduini, 2008
Вид: Enantiophoenix electrophyla
Cau & Arduini, 2008

Enantiophoenix electrophyla — вимерлий птах родини Avisauridae, який мешкав в крейдяному періоді близько 95 млн років тому. Скам'янілості знайдені у 2008 році на території Лівану.[1]

Цей невеликий птах мав приблизно до 15 см в довжину. Єдиний відомий скелет включає грудну кістку і більшу частину стопи. Задні кінцівки були оснащені вигнутими пазурами, які, ймовірно, допомагали сидіти на гілках дерев.

Птаха того було класифіковано до Enantiornithes, великої групи птахів, яка домінувала в крейдяний період. Більш конкретно Enantiophoenix був представником Avisauridae, примітивної родини Enantiornithes, що траплялася в Європі, Південній Америці та Північній Америці і на Близькому Сході. Предків родини виявлено серед примітивних птахів з Далекого Сходу, особливо Китаю. Цей рід займає проміжне положення між пізньокрейдовими авізаврами типовими для західної півкулі, тому що предки цієї групи були знайдені в Азії. Enantiophoenix також є найстарішим серед птахів, знайдених у відкладеннях Аравійської плити.

Скам'янілості показують, що тварина часто використовувала дерева (вигнуті пазурі для схоплювання гілок дерев). На тілі були знайдені сліди бурштину: здається, що птах іноді харчувався смолою (яка через мільйони років могла стати бурштином). Звідси й назва виду тварини, electrophyla означає «любитель бурштину».

Див. також ред.

Примітки ред.

  1. Cau A. and Arduini P. (2008). Enantiophoenix electrophyla gen. et sp. nov. (Aves, Enantiornithes) from the Upper Cretaceous (Cenomanian) of Lebanon and its phylogenetic relationships. Atti della Societa Italiana di Scienze Naturali e del Museo ivico di Storia Naturale in Milano. 149 (2): 293—324.